Із середини п'ятдесятих, коли політична складова доносів була вже не в моді, у скаржників виникла інша мотивація, заснована на відчутті соціальної справедливості. Ніхто не мав права бути багатшим, нічия сім'я не могла бути більш благополучною та щасливішою. Сусід автора цієї статті, дід Нечаєнко, загримів на підставі доносу освоювати зруйнований Дніпрогес за два літра самогону. Він будував хату і, звісно, за українським звичаєм, робітникам на обід наливали чарку. Господарю "впаяли" спершу два роки, а потім знайшли ще якусь зачіпку, і дід відкалатав ще три. Уявляєте, скільки зловтіхи було у його сусіда!
Та не лише радянська влада була багата на скаржників. Газета "Діло" за 1938 рік описує такого собі пана Недзільського з Левандівської рогачки, який десять років судився з магістратурою міста. Він боровся з погано викладеним бруком перед його подвір'ям, щурами, з котрими санітарні служби не могли собі дати ради, з гицлями, які замели його улюбленого пса. Від його численних позовів сивіли урядники. Як виявилося згодом, пан Недзільський був членом КПЗУ, часто відвідував столицю Радянської України Харків і був фінансований таємними службами допікати польській владі. У Львові він був знаний у мистецьких колах як театрознавець, а виявилося, що то був звичайний галицький хрунь. Своєрідний рекорд України встановив маловідомий поет із Ізяслава Іван Терпелюх: він, окрім патріотичних віршів, котрими славив радянську владу, був ще й мастак писати скарги й анонімки. За якихось двадцять років у районній прокуратурі назбиралося 2881 скарга, деякі з них були у віршованій формі. До речі, мати поета померла від голоду у 1933 році. Спершу органи прокуратури реагували на Іванові опуси, а згодом і самі вже не були раді, бо поетова друкарська машинка строчила тексти в Москву та Київ, ославляючи діяльність районного прокурора та начальника райвідділу міліції. За інтуїцією, Іван не чіпав партійних босів, бо тоді його легко втихомирили б у психіатричній лікарні. Згинув поет, як і годиться митцю пера: за друкарською машинкою у 1985 році перед наполовину написаною анонімкою.
Дещо з новітньої історії
Перша хвиля хронічного скаржництва в незалежній Україні випала на початок дев'яностих. Ейфорія та відчуття свободи виявилося настільки п'янким, що багато громадян втратили відчуття реальності. Під божество свободи та демократії неслися не тільки квіти, але й численні скарги. Скаржилися на все, на чім світ стоїть. Львівський облвиконком був завалений тисячами скарг, у котрих люди підсвідомо виливали жаль на свою долю. За законами соціальної психології, завжди мусить бути жертва, котра винна у поневіряннях чи втрачених можливостях. А тут жертвами стали сусіди, родичі, совіцька влада і комуністи. Що характерно, ніхто зі скаржників не скаржився на живих винуватців - колишніх прокурорів, суддів, слідчих НКВД. Страх перед системою був значно глибшим, а відчуття, що саме вони є жертвою, з підсвідомості не викорінювалося.
Пізніше, у період правління Кучми, здавалося, усе вляглося. Домагатися справедливості означало для більшості пересічних громадян те саме, що товктися головою до стіни. 2004 рік. Нарешті прорвало! Знову скаржництво стало можливістю домогтися свого. Особливо, знай, нарікають директори комунальних підприємств (колишніх ЖЕКів), бо на тлі будівельного буму виникли будівельні суперечки, котрі і породили нову генерацію скаржників. Кількість скарг зросла у десятки разів. Горе тим забудовникам, сусіди яких мають юридичну освіту, чи свого протеже в органах влади! Керуючись недосконалим Законом про звернення громадян, скаржники засипають численними зверненнями контролюючі органи, котрі змушені реагувати на скарги. Громіздка система отримання дозволів на право будівництва, власне, і є тим живильним бульйоном, у котрому починають усі на довгі роки тинятися по судах: і скаржники, і оскаржувані, і прокуратура, і контролюючі інстанції, котрим в Україні ім'я Легіон. Що цікаво, ніхто зі скаржників реально не відповідає згідно зі згаданим Законом, якщо факти не підтверджуються. Натомість у всіх цивілізованих європейських країнах існує практика: якщо скарга не підтверджується, скаржник зобов'язаний оплатити вартість перевірки. Але це - у них. Особливо перепадає на горіхи такій контролюючій структурі, як "Архбудконтроль", на котру покладено обов'язки вести та контролювати всі дозволи та відповідну проектну документацію. Часто ходити на перевірки за скаргами інспекторам доводиться ледь не щодня на кілька об'єктів.
За інерцією, притаманною радянським часам, деякі теперішні урядники намагаються загравати зі скаржниками, а якщо скаржники особливо дошкульні, то навіть вдовольняти їх примхи різноманітними постановами, приписами чи заборонами. Часто розуміючи абсурдність ситуації, вони розводять руками і радять: раз вже на вас пишуть скарги, то спробуйте і ви писати на сусідів. Тобто, будьте такими, як вони…
На щастя, фахових скаржників не так уже й багато. У Львові, скажімо, щонайбільше десять. Якби їх було зо чотири десятки, то вони б могли паралізувати діяльність органів влади. Для прикладу, знайомтесь: хронічна скаржниця Кр-ка Марія разом із донькою Г-ю Ольгою зі Знесіння, озброєна Законом про звернення громадян, написала сотні скарг у всі можливі інстанції на сусідів, які вирішили покращити житлові умови своєї сім'ї. Неймовірним фактом лишається те, що вся необхідна технічна документація та відповідні дозволи у сусідів були, однак під тиском численних скарг, залучень десятків комісій і десятків державних службовців, перевірки реконструкції будинку з прибудовою 5х6 м тривали одна за одною. Урядники вже самі не були раді, що на початку повелися на таке, бо скарги посипалися не лише на сусідів, але й на посадових осіб. Нині урядники з цією прибудовою мають більше клопотів, ніж із будівництвом аеропорту та стадіону до "Євро-2012". Лише два товстенні томи скарг лежать у МКП "Львівводоканал", а жіночки пішли й далі: почали оббивати пороги Генеральної прокуратури, Адміністрації Президента, добиватися прийому у чільника Міністерства у справах регіонального розвитку. Вони подали кілька заяв на порушення кримінальних справ проти сусідів за те, що їм "щось пороблено на смерть", що ночами під їхній будинок робиться підкоп, "аби хата тріснула"…
Коментар фахівця
За словами лікаря-психіатра Івана Пришляка усі скаржники - замкнуті та недовірливі люди. В основі їхньої поведінки лежить страх перед буттям, а світ вони розглядають як ворожий табір, сповнений небезпек, підлості, запроданства. Цей світ, як носій абсолютного зла, спонукає їх творити власну систему цінностей, що базується на постійній боротьбі з ним. Причому традиційно вважають, що право на справедливу боротьбу мають лише вони, а інші, зокрема, й органи влади, повинні їм прислуговувати. Проте абстрактний світ зла рано чи пізно знаходить об'єкт: це можуть бути родичі, сусіди чи навіть президент країни, у котрій вони проживають. Назагал це глибоко нещасні люди, яких мучить безсоння, часто вони бачать віщі кошмарні сни. Дуже часто потяг до сутяжництва, тобто до скаржництва, знаменує початок шизофренії або ж епілептоїдний розвиток особистості. Ці люди з хворобливою упертістю домагаються свого будь-якою ціною. Вони улесливі та вигадливі, ба більше, тоді, коли скарги їхні не задовольняють, можуть піти на самоскалічення чи самоспалення.
Думка з приводу сутяжництва у Львівського обласного прокурора п. Баганця:
- Мушу сказати, що ваші журналісти - молодці, що піднімають тему сутяжництва, - розповів п. Баганець. - За роки моєї прокурорської практики я не пригадую, щоб преса обговорювала це наболіле питання.
Передовсім, Закон "Про звернення громадян" випливає з вимог Конституції України, де у ст. 40 чітко записано про гарантію прав громадян на звернення до органів влади. Це право громадян, згідно з Конституцією, не може бути обмежене шляхом введення плати за розгляд звернень громадян. Це правова база того, що ми зобов'язані прийняти кожне звернення громадян, призначати їх до розгляду, перевіряти та приймати щодо них рішення.
Мені хотілося б, щоб ті, хто читатиме цю публікацію, зрозуміли, що закони України так само, як і у всій Європі, передбачають можливість відшкодування затрат органів державної влади, місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій (зокрема, й засобів масової інформації) у зв'язку з перевіркою лише тих звернень громадян, у яких містяться заздалегідь неправдиві відомості. Це здійснюється шляхом звернення до суду. Отже, якщо ви вважаєте, що громадянин навмисне скерував вам для розгляду звернення, в якому міститься свідомо неправдива інформація, тоді той, хто розглядав це звернення, має право звернутися до суду з вимогою, щоб йому відшкодували заподіяну шкоду. Але, знову ж таки, ані в Законі "Про звернення громадян", ані в судовій практиці, аж до сьогоднішнього дня я не знаю, щоб був визначений чіткий механізм, яким чином відшкодовувати ту шкоду, яка заподіяна в результаті розгляду свідомо неправдивої інформації, викладеної у зверненні.
Отже, як визначити цю шкоду? Чи підрахувавши кількість днів, витрачених на перевірки, чи ще якось? Я повторюю, що за 30 років роботи в органах прокуратури я не пам'ятаю, щоб будь-який орган, хто розглядав завідома неправдиве звернення, звернувся б до суду з таким позовом і йому відшкодували завдані збитки. Хоча, знову ж таки, як людина, яка постійно цим займається, і я якоюсь мірою потерпаю від цього.
До прикладу, останній рік моєї роботи на Львівщині. У Львові є один громадянин, який жодного разу не будучи в мене на особистому прийомі, засипав прокуратуру скаргами доти, доки я не дав йому відповідь про те, що там, де він мав рацію, ми йому допомогли, а там, де він помилявся (у частині виконання виконавчого листа на підставі виконання судового рішення) - ні. Згідно з рішенням суду, він повинен був допустити у свою квартиру працівників "Львівгазу" для того, щоб вони могли перевірити, чи є в помешканні цього громадянина під'єднання до газової мережі і чи встановлено там газовий лічильник. Після такої моєї відповіді цей громадянин у своїх подальших скаргах у всі вищі інстанції почав звинувачувати вже мене особисто чи не у всіх гріхах, які тільки існують. Не звинуватив лише у зґвалтуванні та розбещенні неповнолітніх. Цей сутяжник тепер скрізь пише, що я нібито підслуховую суддів, а потім їх залякую та б'ю, з тим, щоб вони виносили несправедливі рішення. Тож він вважає, що нібито з моєї вини ще й досі не встановлені винуватці нещодавнього вибуху газу на вул. Костюшка у Львові.
Куди лише він не скеровував скарги на мене. У зв'язку з цим я хотів би ще раз підкреслити, що на особистому прийомі у мене він жодного разу не був.
За весь 2008 рік обласна прокуратура прийняла 12500 звернень громадян, і стосовно тієї особи, про яку я розповів, вважаю у нас і в усіх органів державної влади, в які він писав, є всі підстави звернутися до суду, щоб він відшкодував збитки, завдані витратою часу на розгляд його скарг.
Хоча, слід зазначити, що ми знаємо ще чимало скаржників, які постійно пишуть нам свідомо неправдиві скарги, але у нас нема доказів, що вони роблять це навмисно. Коли вони приходять до мене на особистий прийом, то у мене особисто складається враження, що вони просто помилково переконані, що порушують їхні права.
Працюючи ще на посаді прокурора Донецької області я запровадив нові методи роботи з хронічними скаржниками, які, можливо, трохи суперечать відомчій інструкції "Про порядок розгляду звернень громадян". Ці методи я запровадив і тут. Їх суть у тому, що я, по-перше, намагаюсь якомога частіше особисто приймати скаржників. Минулого року я розмовляв із понад півтисячею таких. Це майже вп'ятеро більше, аніж у 2006 та 2007 роках. По-друге, ми спільно з кожним із таких скаржників складали план перевірки його скарги і надавали йому можливість дописувати до цього плану все, що він вважав за потрібне. Нас не бентежило навіть те, що в такому плані перевірки могла бути й сотня пунктів. Такий підхід дозволив усе-таки переконати багатьох хронічних скаржників у тому, що я добросовісно і з розумінням ставлюся до їхніх звернень і перевіряю всі їхні докази. Після закінчення перевірки, коли виконавці прийшли до певних висновків, вони знайомлять скаржників із результатами. Таким чином ми вибили з їхніх рук ті козирі, якими вони хизувалися, і багато скаржників, які писали десятками років, тепер уже їх не пишуть. Звичайно, деякі з них, все ж залишилися незадоволеними результатами перевірки, але вони побачили, що ми зробили все, що від нас залежало. Скажімо, якщо ми залучили до перевірки обласне управління Пенсійного фонду, і скаржнику не сподобались його висновки, ми тоді залучаємо республіканське управління. Коли я, скажімо, пішов у суд із виступом на користь цієї людини та з метою захисту її інтересів, і ми, слід визнати, все-таки програли, бо не було чим крити, адже події стосувалися п'ятнадцятирічної давності, і в нас не було відповідних документів, скаржник побачив, що ми зробили все, аби йому допомогти.
Ми також запровадили нововведення, згідно з яким скаржник може ознайомитися з проектом відповіді за результатами перевірки. У світлі цих результатів, людина може подати свої, додаткові доводи чи заперечення, які ми розглядаємо, продовживши термін. Такий підхід теж дає певний результат.
По-третє, у "Законі про звернення громадян", у ст. 8 написано, що коли одне й те ж питання, від одного й того ж громадянина, одним і тим же органом вирішено по суті, то я, як орган, який розглядає звернення, маю право при надходженні такого повторного звернення повернути його скаржнику без розгляду. Ми так робимо, але, слід підкреслити, не сліпо. Часто приймаємо і вдруге, і втретє, коли в скаржника є нові докази його можливої правоти. Такі підходи в роботі зі скаржниками призвели до того, що за п'ять минулих місяців цього року ми отримали значно менше заяв і звернень, аніж минулого. Деякі зі скаржників навіть написали нам подяку за повноту розгляду їхніх питань. Але, правди ніде діти, більшість сутяжників - люди невдячні.
Що ж до випадків, коли, скажімо, сусід пише на сусіда, або підлеглий на начальника, то "Закон про звернення громадян" не передбачає якоїсь панацеї від таких сутяжників. Я вважаю, що законодавець повинен запровадити таку норму, яка б давала можливість захищатися від таких скаржників. Хоча Україна будує правову державу, величезною помилкою є усунення кримінальної відповідальності за наклепи.
Громадяни нині також можуть боротися зі сутяжником, звертаючись до суду про захист своєї честі, гідності та ділової репутації. Той же сусід може боронитися від свого сусіда-сутяжника, виставивши йому рахунок за заподіяну численними перевірками контролюючих органів шкоду. Суд перевірить справедливість цієї суми. Випадки "биття наклепників по кишені в судовій практиці є. Інше питання, наскільки дієвим і швидким є такий спосіб боротьби з ними? Але багато чого залежить і від судді.
Загалом же проблема сутяжництва дуже велика. В численних скаргах, на превеликий жаль, далеко не завжди порушено чиєсь право. Так, ми проводимо численні перевірки і витрачаємо на це дуже багато часу. Фактично, я півдня (!!!) займаюся лише тим, що підписую офіційні відповіді скражникам".
Юрій РУДЕНКО
