П’ятниця, 1 Липня

Та найбільше любив Україну…

Любомир Тазаєв – один з Героїв, які творять історію

Двадцять четвертого лютого життя українців розділилося на «до» та «після».

Війна змінила нас, ми демонструємо всьому світу, що свобода, сміливість та гідність – синоніми України. Мільйони чоловіків і жінок вступають у лави ЗСУ та вперше беруть збою до рук, щоб вибороти свободу для наших дітей. Інші ж залишають роботу, бізнес і невтомно шукають, збирають, шиють, майструють та передають усе, про що просять наші захисники. У цій війні ми знаходимо нових друзів, героїв, кумирів, вчимося ще більше цінувати кожен світанок, але в цій війні ми й втрачаємо… Хтось ніколи не повернеться до рідного дому, хтось ніколи вже не почує голосу своїх батьків, хтось ніколи більше не обійме свою дитину, а буде мовчки вдивлятися у її фото на могилі. Похоронні процесії дедалі частіше крокують містами України. У Львові останній шлях захисників пролягає від Гарнізонного храму до Марсового поля на Личаківському цвинтарі. Тепер там зазвичай людно і до болю тихо. Поки через дорогу, в пологовому будинку, одні матері вперше цілують своє маля, Анна Тазаєва впорядковує могилу свого сина – Любомира. Він загинув у боях біля Попасної на Луганщині, напевно, на Великдень, так сказали матері, але вона не впевнена, бо втратила зв’язок з ним ще 18 квітня.

Любомир Тазаєв, 06.04.1985 – 24.04.2022, та фото молодого усміхненого чоловіка – все, що ми знаємо про українського захисника, який власним життям заплатив за нашу свободу. Ми хочемо знати не статистику, а наших Героїв. Яким був Любомир Тазаєв, для газети «Ратуша» розповіла його матір – Анна.

За гроші для шкільних обідів купував подарунок мамі

Йому було 37 років. Він не встиг збудувати власну сім’ю, але за цей короткий життєвий шлях своєю добротою запам’ятався всім, хто його знав…

«Він ще змалечку був дуже добрим», – розпочинає пані Анна у відповідь на прохання розказати про Любомира в дитинстві. Каже, що ніколи не мала з ним проблем, навпаки, бачила в ньому опору та підтримку ще з дитинства.

«Ніколи не мав конфліктів, знаєте, як у хлопчиків буває… А в Любомира всі були друзями, всі були хорошими людьми. І це незважаючи на те, що вони з братом виросли без батька. Я багато працювала, щоб їх забезпечити, мала не одну роботу, а вони мені допомагали. Я працювала в ЖЕКу, а Любомир з братом зранку вставали, щоб перед школою допомогти мені на роботі, особливо взимку та восени. Тоді мій робочий день розпочинався близько 4-ї ранку. Холодно, дощ, сніг, а мої діти мені допомагають. Я була молода, вони підростали і були такі надії на майбутнє, що буде краще, що вони виростуть і доб’ються в житті більше, ніж я», – пригадує Анна Тазаєва.

З дитинства Любомир обожнював тварин, його мама розповідає, що вони часто змінювали орендовані квартири і завжди з ними переїжджали улюбленці сина. Навіть у бабусі в селі, куди на вихідні їздив хлопчик, у нього теж жили чотирилапі.

Далі з особливим теплом пані Анна пригадує про сюрпризи від сина, каже, що на кожне свято він вітав її з особливим трепетом.

«У них із братом такий м’який характер, може, навіть дівочий трохи. Вони того соромилися, думали, що то слабість. Але ж хіба слабкі здатні йти захищати свою батьківщину… Любомир завжди відкладав гроші, які я давала на обід у школу. А потім домовлявся з братом і вони складали ті гроші до купки і купували мені подарунок. Обов’язково квіти, цукерки, часто дарували книги. Бо знали, що я дуже люблю читати. Обирали щось історичне або пригодницьке. І про бабусю не забували, вона теж завжди отримувала подарунки», – розповідає мама захисника.

Після школи хлопець вступив у Львівське вище професійне училище побутового обслуговування на взуттєвика, так склалися обставини, розповідає пані Анна.

2014-го вирушив добровольцем на Схід

«Я сама порадила йому, куди вступати. Старший син пішов вчитися в залізничний технікум, навчання було платне. Оплачувати навчання за двох я не могла, тому ми прийняли таке рішення. І потім йому сподобалося. На батьківських зборах окрім похвали я нічого не чула. Він закінчив училище з відзнакою, а коли проходили практику, то майстер виробничого навчання залишав його замість себе. Йому від майстерні ключі доручали, він був надто чесний, не міг нічого взяти. І хоч був спокійний, та його слухали. Деякі друзі, які з ним вчилися, приходять до мене досі. Він був дуже щирим, тому в нього було багато друзів, він завжди всіх шкодував. Я не чула, що він чогось не має чи йому щось треба, але я завжди чула, що треба комусь помогти. То я чула завжди », – Анна Тазаєва.

Після закінчення навчання Любомир отримав повістку та пішов на армійську службу. Матір хлопця розповідає, що про військову кар’єру він ніколи не мріяв. Тож повернувшись, продовжив працювати за фахом на взуттєвій фабриці. Аж поки не настала криза. Замовлень ставало дедалі менше, і коштів, відповідно теж. У пошуках кращої долі Любомир поїхав працювати до сусідньої Польщі. Але 2014 року повернувся і вирушив боронити Схід України від російського окупанта. Понад рік Любомир провів у зоні проведення АТО. Матір пам’ятає день, коли синові дали тритижневу відпустку, тоді вона його зустрічала на львівському вокзалі. У пам’ять врізався жахаючий запах війни, який витав пероном.

На пероні був запах війни і пороху

«Приїхав цілий військовий ешелон. Ми їх зустрічали з прапорами, багато його друзів було, багато моїх… То була така радість, я вам не можу розказати. Ми раділи, що вони приїхали живі і здорові. Я би дотепер дякувала його командиру, що майже всі приїхали живі… Яка то радість… Ми, матері, хапали того командира, дуже дякували…», – крізь сльози розповідає п. Анна.

«І знаєте, я вам скажу, таке враження… Поїзд зупиняється, всі кидаються під потяг, вони виходять, а вони майже всі однакові. Всі у військовому і всі такі з бородами, ми не могли дітей своїх впізнати. І на пероні запах війни фактично і такого пороху. Розумієте… Вони вийшли всі і так чути… Якийсь чужий, якийсь такий насторожливий запах. Я таке відчула. Кожен обнімає, кожен біжить до свого. Ми тоді навіть пішки йшли додому. Цілим містом, ми так тішилися, а люди нас вітали всі, спиняли по дорозі», – згадує Анна Тазаєва.

Після демобілізації Любомира нагородили Хрестом за мужність. Життя повернулося до звичного – він поїхав працювати до Польщі. Мати розповідає, що син приїжджав раз на 6 місяців. І це було справжнісіньке свято для всіх.

«Він дуже любив пригощати і щоб гості приходили. Подарунки всім привозив. Друзям казав, щоб ті передали шоколадки для мами, сестри. А ще Любомир дітей дуже любив, він своєї сім’ї не мав, а племінниць дуже любив і все для них робив. Коли приїжджав, то лишень носив їх, бавився, купував їм все, а вони тішились. А тепер запитують, де ж Любик», – ділиться Анна Тазаєва.

Так було до 24 лютого…

Повернувся з Польщі, щоб піти на фронт

«Він подзвонив і поставив мене перед фактом: «Я їду, готуй мені речі і я йду на війну». Все, що зберігала з 2014 року, я витягнула і, поки він приїхав, почистила. Війна почалась 24 лютого, а 3 березня він уже був тут. Сам пішов у військкомат. Не знала, куди його відправили. Лише що десь на Донбас, а куди саме, не знала. Ми готували йому посилку, бо до них волонтери не доїжджали. Дуже любив солодке, цукерки, печиво, але вже неможливо було щось передати.

Я не дзвонила йому сама, він так просив, дзвонив або писав сам. Коли бачила в месенеджері, що вогник горить, що він в мережі, то не дзвонила, бо знала, що все добре, а якщо не було, то писала: «Чи в тебе все добре, як ти?» Він міг написати просто дві букви – ок. І я вже знала, що він живий і з ним усе нормально. Як знову довший час не було, то я просила: «Любчику, відпиши». І він ставив ті дві букви або писав, що все добре. І так тривало фактично до 18 квітня, ми все купили і хотіли, щоб він дав хоч якісь контакти, щоб, можливо, через когось ми передали ту посилочку. Ми ще навіть надіслали фото взуття, яке він просив, а він написав, що не може говорити і що передзвонить пізніше. Але не передзвонив. А потім ми не могли вже додзвонитися. І так фактично я писала кожного дня, я дзвонила, але не було зв’язку», – розповідає мама захисника.

Не розуміла, чому її дитина не виходить на зв’язок…

Вона зв’язувалась з побратимами Любомира з 2014 року, запитувала, що їй робити, де шукати сина. Ходила у військкомат, шукала телефони військових, які служать з її сином. Хтось сказав, що бачив Любомира в Попасній, він живий… Але ж не пише… Матір не розуміла, чому її дитина не виходить на зв’язок. У списках полонених, зниклих, вбитих його імені не було.

   «Пам’ятаю, як у Великодню п’ятницю зайшла до церкви, поклонилася до плащаниці і дала за здоров’я Любика, а потім пішла до сповіді і кажу до священника: помоліться за наших хлопців, за мого сина. Він пообіцяв, що буде молитися. Я просила. Боже, рятуй мені мою дитину… Не знаю, чи я вже відчувала , чи ні, я не знаю. В суботу я трохи заспокоїлась, думала, може, справді зв’язку нема, може, я себе так накручую. Я ще паски спекла, але мала відчуття тривоги. А потім ми дізнались, що під Попасною йшли сильні бої і в обливаний понеділок ми поїхали в частину. Там було багато людей, які хотіли дізнатися за близьких. Мене ще на вході щось насторожило , коли дівчата запитали, де він був, я відповіла, а вони переглянулись і сказали: «Ясно». Ми зайшли в кабінет, куди нам сказали йти. Я назвала прізвище і той військовий запитав, чи вам казати правду… Я сказала – так, він каже: «Ваш син загинув». І все, я не пам’ятаю більше нічого, я пам’ятаю лише, що я дуже кричала, що з коридору прибігли люди. Я кричала… Він нікого більше не мав, а його вбили. Військовий просив у мене вибачення, але я знаю, що він не винен. Всі за мене переживали, але я знала, що витримаю…  Я мусила його побачити. Ми цілий тиждень його чекали. Я вже була ніяка, вже не могла нічого розуміти, тільки те, що його вбили, і все. Я нічого більше не сприймала», – розповідає Анна Тазаєва.

Він був добрим, відкритим, компанійським і чесним. Любив дітей і не любив жадібних, жорстоких людей. Не сприймав грубості, не вмів ображатися. Він воював за нас, він загинув за Україну.

«Пробач мені, мамо, за чорну хустину, за те, що віднині ти будеш сама. Тебе я люблю і люблю Україну, вона, як і ти, в мене була одна… Та найбільше він любив Україну», – Анна Тазаєва, матір полеглого Героя України – Любомира Тазаєва.

Юлія СТОЛЯР

Share.

Leave A Reply