Середа, 2 Грудня

«Титанік», чи все-таки ковчег, який випливе?

Хто ми, людство зразка 2020-го?

Карантин змусив багато переосмислити в житті навіть людей, загалом не схильних до мислительства й аналізу… Як про це рефлексують, як сприймають виклики нової коронавірусної доби «професійні мислителі» — письменники, поети, журналісти — цікаво почитати в онлайн-антології «Ковчег «Титанік». 20 есеїв про людство зразка 2020-го», яку створив 27 BookForum за підтримки Українського культурного фонду.

«На те, що важко роздивитися, бо воно надто нове, рухоме й близьке, варто принаймні глянути з різних перспектив. Тому ми й вирішили запропонувати поміркувати над людством зразка 2020 року двадцятьом авторкам і авторам із десяти країн. Якщо вам це здасться нумерологічними забавками — хай так і буде», — пояснює в передмові куратор проєкту Остап Сливинський, український поет, перекладач.

Чи почуваємося ми, люди з різних куточків світу, пасажирами одного човна, попри закриті кордони, попри культурні, релігійні, соціальні та інші відмінності? «І якщо це спільний човен, то який — «Титанік» чи все-таки ковчег, який от-от випливе на нові води? Хто ми: людство зразка 2020-го?», — до такого дискурсу запросили письменників.

Про емоційну складову

   «Від повсякчас оглушливого шуму міста тепер залишилася лунка тиша, наче звукове тло для сирен «швидкої допомоги». Інколи цей звук нагадує мені виття голодних вовків, часом — квиління покинутого собаки, все залежить від того, як вітер спотворює звуки. Кажуть, що у підземці справді лячно, — так описує враження від перебування в карантинному Нью-Йорку хорватська письменниця Маша Коланович.

Про самоізоляцію і дистанційну роботу

   «Самоізоляція й екзил ніколи мене не напружували й навіть здавалися дуже корисними, я вже декілька років звикла працювати з дому, а постійні робочі відеодзвінки навчили особливо не турбуватися через власний вигляд у камері — пише українська письменниця, перекладачка Гаська Шиян в есеї «Безконечні канікули». «Справжнім викликом сучасного світу для мене стала потреба навчитися ще й з дому жити. Дім став тепер усім, а зміна обстановки забезпечувалася переходом між кімнатами та розстелянням килимка для занять спортом чи засмагання з відчиненого вікна».

   «Можна заощадити колосальні кошти, перевівши всіх працівників на дистанційний режим: мінус відрядження, мінус проживання в готелях, перельоти та переїзди, мінус утримання приміщень — і це все прибуткові плюси власникам бізнесів, якщо не йдеться про туристичну галузь, — розмірковує письменниця Лариса Денисенко. — Але тут виникає питання емоційної складової: чи зможе людина працювати з дому, чи витримає це її родина, як це позначиться на її стані, режимі, здоров’ї, ефективності?»

Про шанси, що дала пандемія

   «Скажу Тобі по секрету: я зраділа цій пандемії, — пише в листі до своєї уявної правнучки польська письменниця та режисерка Марта Дзідо. — Зраділа, коли все враз спинилося, цілий світ застиг, як у стоп-кадрі, зненацька затихло небо, вулиці спорожніли, чути було лише вітер і птахів. Перша за довгий час весна, яку я радісно вдихала, яку роздивилася в усій красі. Весна, яка тривала. Раптово лишилося «тут і тепер», ніякого «завтра», ніякого «через тиждень», ніяких термінів, дедлайнів, нічого. Я потай розраховувала, що наша планета скористається нагодою відродитися, трохи перепочити від нас — паразитів, які дедалі зухваліше і жорстокіше нею зловживають, усе висмоктуючи й нічого не віддаючи натомість».

Про примарність (?) цих шансів

   «На початках пандемії в інтелектуальних колах ширився оптимістичний гамір: ось, мовляв, і настав кінець неолібералізму, пригадує македонська письменниця Лідія Дімковська, — світ повернеться нарешті до істинних цінностей, кожному знайдеться місце під сонцем, ніхто не голодуватиме, бо розподіл капіталу буде справедливим, люди розумніше ставитимуться до подорожей і використання природних ресурсів, не забруднюватимуть довкілля, не будуть такими марнотратними, якість життя зросте… Але що довше тривала епідемія, то марнішими ставали надії на відновлення соціальної справедливості. Досить роззирнутися довкола, щоб переконатися: люди дочекатися не можуть, коли повернуться до звичного життя, а держави, перш ніж подумати про безхатченка, сто разів подбають про капітал, від якого тому безхатченку ніколи не було ніякої користі. Так, світ потопає, а капіталізм — ні».

Про інформаційний гіпершум

Поетка, перекладачка Катерина Калитко описує своє бачення: «Ейфорія початку карантинної весни, коли всі тішилися вивільненому часові й планували використати його осмислено, на внутрішнє зростання, змінилася гіпервиробництвом цифрового контенту (онлайн лекцій, читань, презентацій, семінарів, зум-вечірок і всіх інших форматів, які стрімко увірвалися в наше модифіковане життя) і втомою. Мовлення девальвувалося, бо ж усі постійно говорять щось своє й виокремити з білого шуму щось справді цінне — справдешнє зусилля».

Відчути відповідальність

Ми маємо визнати свою частку провини за те, що відбувається, не звалюючи все на «уханського кажана», китайців чи когось іншого, — акцентує ірландка Джен Карсон: «Вірю, що справжні зміни й відновлення не розпочнуться, допоки наші лідери і ми, громадяни, не визнаємо свого внеску в цей безлад. Майбутнє — якщо у нас воно взагалі є — починається з усвідомлення себе частиною проблеми та її вирішення».

«Вірус свободи і справедливості»?

   Саме реакція режиму на пандемію, точніше, брак цієї реакції, була останньою краплею в чаші терпіння білорусів, що згодом вилилось у хвилю протестів, —каже білоруський письменник Андрій Хаданович. — Незапровадження карантину, тиск на медиків для приховування від суспільства правдивої статистики захворювань і смертей. Цинічний вибір між людським життям і політичними інтересами на користь другого.

«У білорусів різко примножилася жага. Жага знати правду й добиватися справедливості. Жага свободи й законності. Жага, кажучи словами Янки Купали, «людьми зватись» (і, відповідно, «не буть скотом»). Бути собою та просто бути»,  — акцентує письменник.

Підготувала Світлана ПАВЛИШИН

Share.

Leave A Reply