Вишикувавшись у правильні ключі, вилітають у напрямку теплих офшорних кишень гривеники міської громади. Тутешні ґаволови знімають шапки і, дивлячись у блакить неба, інтенсивно махають перелітним "птахам" брилями, назавжди прощаючись із своїми мріями, із своїми примітивними, заземленими думками про віру у правду, справедливість і добро. Приблизно так, по-кіношному естетично, на землі наших прадідів минав третій рік окупації хана нашого, по духу заморського.
Майже непомітно…
25 квітня Андрій Іванович повернеться додому як завжди пізно, як завжди втомленим. Можливо, відкоркує пляшку вина "для особливої нагоди", а можливо, навіть дорогої горілки. Обіпре натруджене чоло на стомлені руки, гляне додолу і зустріне у склянці відбиття своїх розширених зіниць. "Важко повірити, -- можливо, поміркує Андрій Іванович, -- але вже минуло три роки. Три роки, як доводиться думати не лише за себе, а за майже мільйон душ". Йому важко сховати турботу про громаду і любов до міста, які так легко читаються у мудрих очах. Влада не встигла зіпсувати Андрія Івановича. Роки царату не затьмарили його душу. Про те, що він головний, свідчать лише овальний шрам навколо голови від важкої корони відповідальності і ледь помітний мозоль від незвичного, але доволі тривалого сидіння на троні.
Річницю Андрій Іванович відсвяткував скромно. Вранці церковні дзвонарі в унісон розбудили дрімаюче місто особливими, складеними для цього випадку святковими передзвонами, а паламарі повідчиняли двері храмів усіх конфесій, аби кожен цього дня мав змогу помолитися за здоров'я нашого поводиря. У небо запустили двокілометрову у діаметрі кулю, наповнену гелієм, у вигляді футбольного м'яча. До нього символічно прив'язали "однорукого бандита", два кіоски і трійко школярів із пивом в руках і цигаркою в зубах, що підкреслило недоречність і негідність існування цих моральних викривлень суспільства у нашому місті. Ще чиновники магістрату отримали секретне доручення: цього дня зробити не по три, як зазвичай, а по чотири добрі справи для городян. От і все святкування. Дбайливо, праведно і майже аскетично. Так, як звик жити Андрій Іванович.
Дорогою в пекло…
Андрій Іванович ніколи не міг збагнути: як у цьому чудовому, весняно-щебетальному світі живуть люди, яким начхати на всі моральні принципи. Андрій Іванович міг би назвати таких безпомічними почварами, диявольськими прихвоснями та закостенілими НЕправдолюбами. Але так він їх не називав з двох причин. По-перше - таких паскудних слів він просто не знав, а по-друге, навіть якби він їх знав, Андрій Іванович ніколи би не посмів образити жодного члена громади, адже він любить кожну вівцю зі своєї отари і вірить у вилюднення кожної з них зокрема. Тим часом, на дорозі у пекло вишикувались депутати, ці лицеміри, які часто не йняли віри Андрієві Івановичу і часом навіть оскверняли свої язики цинічними "він вкрав" та "він обдурив".
Слідом у пекло прямують журналюги-писці. На закритих нарадах, де окрім паяців і міністрів Андрій Іванович допускає придворного психолога-звіздаря, писців називають "абсолютним злом". І правильно називають, адже вони часто називають Андрія Івановича ґвалтівником Феміди, десь викопують справжні факти і осміліли до того, що дивуються, як Андрій Іванович досі возвеличується на троні, а не розділяє своє ложе десь у мурованій цюпі з якимсь злісним бандюганом. Андрій Іванович звик не зважати на брехливі пасквілі опозиційних писців. Проте неприємний осад подекуди засмічує палаюче данківське серце Андрія Івановича, наче іржава вода -- барабан пральної машинки. Такі форс-мажори додають роботи психологу-звіздарю, який змушений вручну прополювати ауру безкрайньої ниви чистої душі керманича, нагадуючи йому про його геніальність, життєве покликання і про нікчемність тих недолугих ланцюгових псів демократії, які самі вигадали для себе визначення демократії.
Сирі магістерські підвальні мури оберігають таємниці непокірних. В архівах моральної святої інквізиції вцілів пожовклий лист від недостойного писця. Андрій Іванович інколи зриває важкі сургучеві печатки "цілком таємно" і намагається збагнути недосяжну філософію цих незрозумілих істот, які не пристали на бік його світлої мети:
"Шановний Андрію Івановичу! Не дивуйтесь, що чорнило на листі розпливається. В цей самий момент я плачу. Не дивуйтеся, що папір подекуди поораний. Просто я вже стер своє тихе перо і зараз шкребу обрубком, наче кричу хрипом душі. Три роки, шановний Андрію Івановичу, я пишу про Ваші правопорушення. Я писав конкретні випадки, де яскраво змальовував, як Ви особисто, чи Ваша придворна команда, знущалася над міськими мешканцями. Зловживання, неповага до існуючого закону, чорні підписи, обкрадання міського гаманця, ледь не роздаровування міських кам'яниць, нищення дрібних гендлярів, як соціального класу, паплюження міської архітектури, злочинна бездіяльність… Я врешті маю десятки документів, свідчень конкретних людей, беззаперечних фактів, які дозволили б простій людині до кінця свого віку спостерігати за сходом сонця з-за ґрат. Нерідко навіть наші прокурори називають ваші діяння незаконними. Але все марно. Мене ніхто не чує. Голос мій перетворився на хрип, а гімн Вашої геніальності стає все гучнішим. Я плачу, шановний Андрію Івановичу, плачу від своєї немочі. Плачу, бо бачу силу Вашої корони і Вашого гаманця. Плачу, бо Вам начхати на ледь помітні для Вас підніжки, які ставлять такі як я. Ви вдавлюєте їх в землю моїх дідів важкою танковою гусеницею, разом із тим вдавлюєте те, у що так хочеться вірити…"
Дочитавши до цього місця, Андрій Іванович відкинув секретний лист. Далі він не читав, бо не міг зрозуміти навіть перечитаного. "Хай брешуть, - подумав він. -- Всі вони потраплять до пекла і за свою брехню віками лизатимуть гарячу пательню". Думка пожвавила Андрія Івановича. Він тричі присів і один раз відтиснувся від холодного архівного муру. "Йдучи на великі справи, слід бути не лише геніальним, але й сильним фізично", -- підбадьорив він себе. Цього разу вголос.
Гості з іншої планети
Андрій Іванович звик до критики, а особливо -- до самокритики. Найбільше він недолюблює себе минулого, трирічної давнини. Здебільшого -- за скупість. Він часто згадує себе того часу. Тоді він сидів у занедбаному хліві. Там він помагав собі сам і поміж тим встигав вчити інших допомагати собі. Коли на місто спадала темрява, Андрій Іванович діставав з-під ліжка полатаного і засмальцьованого від постійного вжитку ватяного костюма Суперсада, підскакував у небо і так, з пташиної височини, розтуляючи руками хмари, він видивлявся, чи, бува, не робиться у місті чогось ганебного. Дивлячись, до прикладу, на дзюраві труби, він, наче беркут блискавицею падав на землю, і затуляв діри власними пальцями, а коли пальців бракувало, то використовував всі підручні засоби, які підходили по діаметру. Вчив так собі помагати й інших. Бувало, висаджував по чотири гектара лісу, а також цукрового бурака і ріпаку. Куди гріха таїти, подекуди доводилося і щурів труїти і нечистоти у відрах з підвалів виносити. Було всяке.
Андрій Іванович тоді розумів, що без нього місто приречене. Він розумів усю необхідність свого головування, тому ретельно почав готуватися до королівської роботи. Посидівши над чистим аркушем паперу, Андрій Іванович рясно змастив слиною два великі пальці на правій руці і поліз до донині засекреченого місця, звідки й дістав свої передвиборні обіцянки. Власне, за це Андрій Іванович нинішній недолюблював за скупість Андрія Івановича тодішнього. "Чого я був таким скупим? -- Запитує він себе тепер. -- Це ж мої люди і я їм міг пообіцяти більше. Я міг кожному з них пообіцяти по домашньому ланцюговому леву. Міг пообіцяти зробити Полтву судноплавною. Міг, зрештою, сказати, що викуплю Місяць, проведу туди підземний трамвай, а там збудую ковзанку, стадіон, і щодня проводитиму там флеш-моби, щоб студенти і школярі викладали цифру 750, аби нашу велич уздріли усі мешканці планети Земля. Невже мені було шкода їм пообіцяти?" Андрій-Іванович нинішній аж ніяк не відхрестився від своїх колишніх обіцянок, часом схожих на ті, які вигадав зараз. Навпаки, він і далі свято переконаний, що все встигне і все зробить, треба лишень постаратися. Зрештою, якщо не цієї каденції, то - наступної, або ще через одну. Він ж не екстрасенс, і не міг тоді знати, що і коли встигне зробити. Тому, якщо дуже хочете, то терпіть!
…Події та герої цієї оповідки, як ви, мабуть, здогадалися, вигадані. Шкода лишень, що наш Андрій Іванович є не таким ідеальним, як нами вигаданий. Проте і віруючим і не віруючим обидва Андрії Івановичі за життя демонструють, що таке рай. Барвисте місто, де завжди є видовища. Місто, де зустрівшись із будь-ким, можна поговорити на тему міської господарки. Місто, де реальність часто межує з вигадкою, а вигадка подекуди перетворюється на правду. Хай не завжди жадану…
Михайло ГУЗАРЕВИЧ
