Вівторок, 3 Серпня

Вежа Героїв ДАП: то хто був проти?

Чи може бути в час війни простір, вільний від війни?

Диспетчерська вежа Донецького аеропорту (ДАП) — чи не найбільш впізнаваний символ російсько-української війни та мужності і героїзму українських воїнів. Упродовж кількох місяців на центральній алеї Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького стоятиме півтораметрова металева мінікопія вежі. Її встановили

30 січня, до шостої річниці оборони Донецького аеропорту, в рамках започаткованого в червні минулого року проєкту інсталяцій «Календар війни». На відкриття прийшли воїни, волонтери, родичі загиблих та ті, хто розуміє, що війна стосується кожного. Однак напередодні події соцмережами розійшлося чимало закидів, які дивували й засмучували організаторів цього важливого проєкту і всіх, хто розуміє важливість та має потребу пам’ятати і вшановувати наших захисників…

«Ратуша» вирішила озвучити ці закиди та подати аргументи у відповідь, адже висловлені в дискусіях думки нерідко впливають на тих, хто їх читає, спонукаючи змінити свою думку.

На жаль, частина користувачів соціальних мереж тиражувала свої закиди, не читаючи тексту повідомлення, лише заголовки та орієнтовані на провокативність ремарки. Та ще й розміщені в групі, де звикли бачити інформацію про те, як львівська влада нищить місто недоречними та скандальними забудовами. Відповідно, реагували бездумно й автоматично, коментарями на кшталт «Відмивають гроші», «Спершу збудуйте садочки», «Чергова висотка, яка спотворить місто» тощо…

Адміністрація парку розмістила з цього приводу допис на фейсбук-сторінці установи: «Відверто, ми були здивовані реакцією багатьох містян у ФБ-групах, буцімто інсталяція «Календар війни» у Парку культури — зайва… Ба більше, нас вразили коментарі про «відмивання коштів». Отож: інсталяцію обговорювали з ветеранами/-ками і родинами полеглих вояків/воячок (вони регулярно приходять на ці інсталяції (раніше були «Іл-76», «Зеленопілля», «Іловайськ») і навіть докладають сил і коштів, щоб встановити наступну; чому в парку? Бо поруч — Академія Сухопутних військ та в/ч 80 ОДШБр (вояки цієї бригади, зокрема, захищали Донецький аеропорт); це не статичний габаритний пам’ятник, а інсталяція, яка змінюється відповідно до подій на фронті — не тільки трагічних, а тих, які передусім показують міць і гарт Українського війська; ціна кожної інсталяції — близько 1 тис. 500 грн (ціна за дешевий чорний метал і друк банерів) і її сплачує адміністрація парку, з власної ініціативи, зі своїх зарплат; до речі, адміністрація парку — самі волонтери і ветерани. Це — НЕ гроші Львівської міської ради».

   Військова кореспондентка, волонтерка, речниця парку Ірина Вовк у коментарі «Ратуші» зазначила: «Про критику, яку ми почули, намагаємося вже не думати, бо відкриття відбулося, прийшло дуже багато людей, ветеранів, «кіборгів», яким це важливо, родичів загиблих, волонтерів. Ми дуже втішені, що один із гостей узяв слово і сказав, що спершу критикував інсталяцію, бо прочитав тільки заголовок, але зрозумів свою помилку. Не хочемо виправдовуватися, бо нелогічно виправдовуватися за ті речі, які мають бути, які ми зобов’язані робити в час, коли триває війна. Можливо, хтось забув про це, а хтось не знає, що Донецький аеропорт не здали, як багато хто говорить, досі є частковий вогневий контроль над злітною смугою, досі є позиції навколо аеропорту, які тримають українські вояки».

Ще одна група закидів, які прозвучали, — мовляв, парк, де відпочивають діти з батьками, недоречне місце для таких інсталяцій. Щобільше, треба залишити в місті простори, де «не буде нагадувань про війну».

   Директор Парку культури, фронтовий волонтер Олександр Молодий каже, що читати всі ці коментарі було прикро і боляче, зокрема тому, що таке, окрім ботів, писали й реальні львів’яни: «Хочеться вважати людей, які живуть у твоєму рідному місті, хорошими. Але я з жахом для себе побачив, що багато львів’ян, про яких я чув чи з якими перетинався, які мають титули та звання і яких у певних ситуаціях вважають совістю нації або голосом правди, показали, що насправді є людьми шлунка і холодильника. Що для них не важливі пам’ять, історія, духовність. А якщо вони не прочитали тексту, а тільки заголовок, то це не звільняє їх від відповідальності».

У дискусіях укотре виникло питання «втоми від війни», зокрема про те, що є втома як закономірний психологічний процес, коли стан війни виснажує, і «втома» тих, хто насправді не мав від чого втомитися, бо не залучений у воєнні дії ні психологічно, ні фізично.

«Ті, хто воював, хто волонтерив, родини, які чекають повернення своїх з війни, справді втомилися, і це нормально, природно. Людина не створена для постійної війни. Але втома буває різна. Сказати: «Я забороняю такі інсталяції, щоб мені випадково не нагадали, що існує війна, що є загиблі та поранені», то це не та втома. Ті, хто справді втомився і має на це право, або були на відкритті, або розуміють важливість таких проєктів. Бо пам’ять про те, що було, нагадування про те, що є — це ж не про втому, — каже Олександр Молодий. — «Втомлюватися» почали вже з року 2015-го, коли зрозуміли, що до Львова загарбники не прийдуть, бо ті, хто воює на Сході, віддадуть своє життя, але не впустять їх сюди. Раптом почали «втомлюватися», але люди, які жодного стосунку до війни не мають. А ті, хто воював, воює, допомагає, опікується сиротами, скаліченими, чомусь не втомлюються».

   Директор Будинку воїна Олег Височанський називає вежу Донецького аеропорту частиною свого життя, адже впродовж трьох днів, до свого поранення, він був її комендантом. Каже, що тих, хто вважає такі інсталяції недоречними в парку, варто повезти на екскурсію в розбомблені міста на Сході, де все наочно і зрозуміло без слів.

Ініціатори проєкту наголошують, що інсталяція «Календар війни» — не про трагізм, а про мужність та героїзм. «Ми встановлювали не меморіальну дошку, а мінікопію вежі аеропорту, яка свідчить про незламність і героїзм Українського воїнства, — розповідає Ірина Вовк. — Батьки матимуть нагоду пояснити дітям, що це за вежа, хто її боронив і від кого. Це парк культури, а не тільки розваг. Пам’ятати загиблих, віддавати шану тим, хто нас захищав, їхній мужності та звитязі — частина нашої культури. Крім того, парк має ім’я Богдана Хмельницького, який насамперед був воїном. Сподіваюся, у людей з’явиться більше розуміння, зокрема, що приходячи у парк, вони можуть мимоволі зустрітися з людьми, завдяки яким мають змогу пити каву і кататися на санках».

   Боєць 24-ї королівської бригади Володимир Хай з позивним «Бомбер», який прийшов на відкриття інсталяції, висловився набагато радикальніше: «Я сьомий рік на війні й дійшов несподіваного висновку, що нас дуже часто підводить наша надмірна толерантність і до ворога, і до колаборантів, які йому прислуговують, і до нашої місцевої львівської «вати», яка свою байдужість до подій на Сході просто маскує під турботу про психологічний стан «втомлених». Є речі, що потребують рішучості і твердості. Ми сказали, що ця копія вежі тут буде стояти — і вона буде тут стояти, попри спротив «диванної сотні», чия позиція особисто для мене є не тільки неприйнятною, а й нестерпною. Я вважаю, що попри цю інсталяцію, тепер потрібно запустити маршрути військових і поліцейських патрулів, бо припускаю, що знайдуться прихильники «русского мира», які спробують цю Вежу пам’яті знищити».

«На жаль, історія України трагічна. Але абсолютно очевидно, що виховувати дітей потрібно на героїзмі. Бо там, де трагедія, дуже часто є героїзм. Наша історія насправді не є історією поразок. Ми не є нацією, яка програла. Тисячу років протистоїмо навалі зі Сходу, навалі дикої орди. І якби ми програли, не було б прекрасних музеїв у Парижі, Європа була б зовсім інша. Те, що ми стримуємо цю навалу, — поразка чи перемога? — висловлює свою думку Олександр Молодий. — Оборонці Донецького аеропорту билися як герої і перемогли. Їх не змогли зламати. Але насправді будь-яка битва теперішньої російсько-української війни — не історія поразок. Якщо є загиблі, то це трагедія, але не поразка. Якби в часи Черчилля був фейсбук, то його б розірвали на шматки за кількість загиблих у Британській армії. Іловайськ, Савур-Могила, Дебальцеве — не поразка. Не перемога, але й не поразка. Наші воїни билися, як герої, і вони не програли. Нам треба виховувати дітей як переможців, як воїнів. Мене трохи дратує, коли у фейсбуку виставляють фото українських дітей із квіточками у вишиванках на противагу сусідським з автоматами. Потрібні і квіточки, і вишиванки, але необхідна й зброя. Наші діти мають знати, що, на жаль, ми залишаємо їм країну, яку їм ще доведеться боронити. Тому треба виховувати, разом із гуманізмом, красою, естетикою, ще й мілітаризм. Бо без зброї, на жаль, не збережемо ні краси, ні естетики, ні гуманізму, ні вишиванок».

Наталя ДУДКО

  Довідка. Бої за Донецький аеропорт тривали з вересня 2014 року до 22 січня 2015 року і стали одними з найзапекліших у війні на Сході України. Оборона терміналів аеропорту тривала 244 дні. Бої за Донецький аеропорт стали символом незламності та бойового духу Українського війська, а захисників терміналів назвали «кіборгами». За даними українського незалежного проєкту «Книга Пам’яті полеглих за Україну», які були оприлюднені в січні 2018 року, підтверджені дані щодо втрат українських військових за період оборони Донецького аеропорту становлять 100 загиблих.

Share.

Leave A Reply