«Війна мала б скінчитись в березні»…
У цих величезних чергах на ВЛК (військово-лікарська комісія) можна почути ТАКЕ, про що ніколи не покажуть і не розка-жуть у «Єдиному марафоні». Парад паличок, ортезів, візочків і милиць, розповіді солдатів і офіцерів, одягнутих у розмаїті однострої з просто фантастичними шевронами і в цивільне, яке в цих стінах сприймається неприродно, як у неймовірно швидкому калейдоскопі показують такі зрізи цієї війни, висвітлювати які ні ЗМІ, ні суспільство інколи просто не готові…
* * *
– На війні і я, і брат. Мама вже багато років у Москві. Її новий чоловік – відставник РФ. Вона мріє про одне: щоб нас з братом поранило так, щоб ми більше «не могли убивать руських людей». Увірувала в путінський телевізор… Відверто кажучи, я коли про це все починаю думати, то мені дах з’їжджає. Це ж все-таки наша мама…
* * *
– Я один після прильоту з танчика вижив. Осколки в нозі, в руці і в спині. Від двох пацанів взагалі мало що лишилось – прямо в окоп залетіло. Але я наслідків не бачив, бо зразу відключився. До речі, я завжди боявся саме танчиків – вони віроломні.
* * *
– Під-ри зробили кілька невеликих засідок, а ми якраз від терикону їхали, то в одну з них і потрапили. З РПГ заряд прилетів у наш «Козак», але капсула витримала. Я схопив планшет і з хлопцям рвонули ховатись в руїни. Добре, що вони з другого боку дороги кулеметника не поставили, а то б ми всі там лягли. Тягнули з собою одного нашого «трьохсотого», але вже бачили, що живим його не донесемо. Так і вийшло. А «Козак» дотла згорів – ми потім його з коптера зняли. Для звіту. У мене в тому «Козаку», до речі, «калаш» згорів. Списали. «Козак» – непогана машина, але, як на мене, заважка. Здається, 18 тонн. Не для болота, і не для снігів…
* * *
– Ми в Соледарі в тих підвалах, де гаражі сиділи. А воду вже не підвозили третій день. Спрага просто вимучувала. Кажу, давай відкриємо закрутки – може, там компот? Відкриваємо одну трилітрову банку – вино! Другу – коньяк!!! А компоту – в жодній, уявляєте?! Якби інша ситуація, то, може б, ми і хильнули, а коли під-ри поряд, то воно якось не до пиятики…
* * *
– Йому ноги міною перебило, ми наклали турнікети і понесли. Над нами відразу зависли два під…ких дрони і почали корегувати вогонь. Міна за міною, міна за міною, а з ношами і пораненим дуже не побіжиш… Врешті одна з 120 гупнула і біля нас: пацани спіймали по кілька осколків кожен, і пораненого вже нести не могли. Та й йому уламок прилетів знову… Якби була відлагоджена евакуація – врятували б мужика, а так ні машини, ні якоїсь бехи – все через сра…у…
* * *
– Приїхали до нас чєли, які в Англії вчились. Штурмовики. Толкові, між іншим. Скільки – не скажу. Скажемо так, кілька десятків. Штурманули одну позицію, другу, третю, четверту. А там всюди на тих позиціях вагнерівці. І не прості зеки, а колишні військові. Ці жорстко на позиціях стоять. Але наші їх всіх подвухсотили і все захопили. Але й їм дісталось. За тиждень хлопців лишилась четвертинна. На щастя, більшість – «трьохсоті», але не обійшлось і без вантажу 200… З тих, хто лишились, сформували кілька маленьких штурмових груп, які тепер використовують тільки в разі крайньої потреби…
* * *
– Аватари – на війні окреме явище. В нас один зник з позицій. От був – і зник! Всі посадки обшукали, під кожним кущем дивились – думаємо: або на міні підірвався, або ДРГ викрала. А ні фіга! За години три сам з’явився!!! Виявилось, що ходив у село по самогонку! Уявляєте, він пройшов наше мінне поле, заміновані розтяжками посадки туди і назад – і не підірвався! Знайшов у селі самогон, залив собі «сливу», а ще пляшку приніс в окопи! Взводник набив йому рило, але на чергування вночі не ставив, бо аватар засне, а нас всіх через нього під…ри переб’ють! Куди пляшку діли? Вилили. А чого ви всі регочете?…
* * *
– Я – Василь, позивний «Чапаєв». В полон потрапив 2 грудня минулого року під Яковлєвкою. Мені якраз МГ заклинило, і я вирішив швиденько заскочити в бліндаж, витягнути тіло Юри, щоб його потім батьки могли по-людськи поховати. Чую – голоси. Подумав, що це наші повернулись, які відступили. Кричу: «Мужики! Я тут» Виліз – зрозумів, що все. Я гранату з кишені витягнув і відразу вирвав кільце (навіть не пам’ятаю, як розчекував). Рускі почали кричати: «Брось гранату – оставим тебе в живих». Я тоді кроків шість вбік зробив і кинув гранату в рівчак. Вони чоловік п’ять підскочили і почали мене бити. Побили до кривавих соплів, а потім почали роздягати. Ні, не для того, щоб татухи подивитись (їм то не цікаво), а просто забирали одяг, бо то ж все жеброта. Питають: «Де кулеметник? Бо ця падла багато наших вбила!» Я кажу: «Кулеметник втік. Засцав» – «А ти хто? В воєнніку у тебе написано: наводчик БМП?» Я їм кажу: «Та то ще написали, як я срочку у 80-ці служив! А я стрілець». Питають: «А де твій автомат?» – «А он лежить, осколками потрощений!» Добре, що не звірили номер, бо відразу б застрелили. Роздягнули до пояса, роззули і погнали набосяка вздовж своїх окопів. Час від час з кожного окопу хтось піднімався, питав: «Зайчика вєдьотє?!» – і починав мене знову бити. Підвели до купки вбитих піда-ів і питають: «Відіш, что ваш пулємьотчік натворіл, гад?! Восемь чєловєк убіл!!!» Знову люто мене побили і кинули на свої трупи. Я пролежав на них хвилин 30. Підняли, відвели в якусь стайню, дали старий коричневий ватнік і діряві бєрци. Коли я взувався, то один з них проколов мені штиком ступню. Погрожували зґвалтувати, але тільки перерізали по колу вказівного пальця пилочкою від ножа – «чтоб нєчєм было стрелять!» Осколок мені з ноги вони витягали штик-ножем. Наступного дня вивели на вулицю і розстріляли всіх, у кого в військовому квитку було записано «кулеметник» або «снайпер». Постріл в голову і контрольний – в серце. П’ять чоловік вбили. Можете усім штабістам, які кажуть брати з собою на позиції військові, плюнути в обличчя!
Те, що я, кулеметник 6-ї роти 24-ї королівської бригади Василь «Чапаєв», у полоні, командування просто не знало, бо один з наших розповів командирові, що сам бачив, як мене міною розірвало на шматки. Пощастило, що вдалось одному хлопчині, який йшов на обмін, передати телефон мами. Мама вийшла на мого побратима, який і підняв галас, сконтактувався з есбеушниками, які й витягнули мене з цього вагнерівського пекла. Так, це були саме «вагнерівці» – їхній стиль поводження з полоненими неповторний у своїй антилюдськості…
* * *
– Ми взяли в полон важкопораненого калмика чи бурята, а в нього на мобільному – зйомка групового зґвалтування його земляками українки. Ми хотіли його пристрелити, та й командир роти був не проти, але тут Бог все вирішив за нас – за кілька секунд прилетіла руська міна, і осколок з кулак залетів цьому гівнюку прямо в рило – він навіть не хрюкнув. А з наших нікому нічого. Уявляєте?! Все-таки Бог є…
* * *
– Ми тоді чоловік 20 в трубі врятувались від вогню. Думаю, начальство нас вже, певно, списало… Кілька днів там просиділи. Просто колона задалеко заїхала метрів так на 300. Ротний почав кричати, що задалеко, але там таке болото, що не розвернешся… А нашу крайню «беху» місцеві на виїзді перехрестили. От власне вона і заглохла – тому і вціліла…
* * *
– До одного місця той закон про посилення відповідальності. Уяви собі: БК кінчилось, зв’язку нема, рота за 5 -– 10 хвилин потрапить в оточення. Командир роти спонтанно приймає рішення про відступ. Але ж наказу на відступ він не отримав, правильно? І після такого Закону й не отримає, бо комбат, навіть якщо буде зв’язок, буде боятися, що, коли віддасть такий наказ, то сяде вже він! Залякуванням нічого не доб’єшся! Тільки добра підготовка та мотивація. Це я говорю як бойовий офіцер. Якщо в тебе нема артприкриття, взаємодії між підрозділами і сусідами, аеророзвідки, добрих бліндажів, надійного зв’язку, не організована медевакуації «трьохсотих» – всі ці загрозливі закони не допоможуть. Погодься, якщо я почну вимахуватись в бойових порядках і садити бійців за ґрати одного за одним для наведення дисципліни, то невдовзі мені прилетить в спину зовсім не від вагнерівців чи мобіків, правда?
* * *
– От не розумію, може, хто мені пояснить – для чого тримати на війні цілі натовпи «умовно придатних»?!! Я розумію послати цих не зовсім здорових бійців розносити повістки на військкомати чи охороняти якийсь склад на полігоні, але запихати чуваків на війну?!!! Нафіга?! Щоб потім ротні і взводні вигадували, куди б це прилаштувати цих дядьків, бо реально ти в окоп чи на «еспешку» його не запхаєш (собі дорожче), а бойових 100 тисяч їм по-любасу доведеться платити! Якась параноя, чесне слово. Просто смердючий «совок»: інколи таке враження, що головне для військових бюрократів – просто для кількості заповнити штатку!..
* * *
– Є два різновиди комбатів: одних на передок не заженеш, других – звідти не виженеш. А проблема проблем, що других набагато менше, ніж перших…
* * *
– Треба нашому командуванню сказати, щоб на офіційній сторінці бригади виставляли не волонтерські вертепи, а фотографії хлопців, які загинули під час війни. Бо інколи людина заходить на цю сторінку і починає підозрювати, що ми без усіляких втрат вже майже рік воюємо, лише отримуючи від волонтерів вареники і автомобілі, а від начальства – подяки й нагороди. Та й рідним це важливо, що про їхніх найрідніших побратими пам’ятають…
* * *
– Я б рашистських полонених садив в автобуси і возив по рідній Харківщині, щоб ці потвори бачили, що натворили! І щоб вони дивились в очі діткам, чиїх батьків повбивали. Але, думаю, Захід не дозволить. Дурня виходить: грабувати, ґвалтувати і вбивати гуманно, а показувати вбивцям, що натворили – не гуманно…
* * *
– В мене сина під Бахмутом снайпер в ногу поранив. Навмисно. Чекав, коли його почнуть витягувати. А коли почали, то снайпер одному бійцю руку роздробив, а другому вистрілив в таз, та так, що куля вийшла через пах! Всі троє живі – їх піхота витягнула…Тепер я нарешті спокійно спатиму – син в госпіталі надовго, а потім ще й відпустку мали б дати…
* * *
– Я коли чую ті тупі розмови про руських «чмобіків», то мене аж трясе! Люди добрі, та в них мобілізація почалась ще у вересні! Вони вже мають по чотири місяці підготовки на полігонах! І їх у кілька раз більше, а на черзі чергова партія ординців! І в кожного автомат, який стріляє кулями! Ви цим розслабляєте людей, які тупо питають: та що ви там якихось жалюгідних чмобіків не можете перемогти?!! Людей ця війна нічого не вчить: вони й далі готові їсти різноманітне інформаційне лайно!
* * *
– Тік-ток переповнили різні гівновкиди з Раші. Музика «Пливе кача», написи «Они погибли», а на відео – пацани, яких я прекрасно знаю і які живі донині, лише один з осколковим у Харкові. А люди лайкають, пишуть «Герої не вмирають», починають дискусії, що пора кидати фронт і йти на Київ! Який у нас все-таки народ тупий, керований і ним легко маніпулювати!
* * *
– Ми застрелили в лісі якусь здичавілу свійську свиню. Вона в посадці жерла тіло засмерділого орка. Знаєш, навіщо вбили? Бо хтось інший може не знати, чим ця свинка Пепа харчувалась, пристрелить її і пустить на шашлики!
* * *
– В мене брат в розвідці, то каже, що тепер на передку кадирівців майже нема. Думаю, Дон зрозумів, що путіноїди програли, і вирішив поберегти своїх «тік – токерів» для громадянської війни в Раші.
* * *
– Ти, брате, хочеш без черги до невропатолога? Ти серйозно?! А он той список з пів тисячі спраглих бачиш? От як спробуєш прорватись без черги до невропатолога, то гарантовано потрапиш без черги до травматолога, а то й до хірурга! Тут усі контужені і нікому нічого за це не буде. Хлопці, я правильно кажу?!
* * *
– Я кого тільки на війні не бачив! В Іноземному легіоні зустрів поляка, румуна, мексиканця і навіть кількох негрів! Брат розповідав про єврея, який воює у них в «Азові»! Закарпатських угорців бачив, німця-тиловика зустрів. Американця-інструктора. Грузинів, азербайджанця. Китайця чи корейця – не розібрав. Молдаванина. Наразі поки що жодного разу не пощастило зустріти цигана. Хоча, підозрюю, що він теж може десь під балаклавою ховатись!
* * *
– В нас такий комбриг був, що з ним хотілось воювати. Їхав на позиції – танчик в машину попав. Він і водій – на смерть, а ад’ютант і ще один боєць вижили. Така доля…
* * *
– В нас двоє молодих, поки ми, старі діди, позаду плентались, увірвались на під-рські позиції і вдвох розстріляли їхню еспешку з трьома хитросракими. Затрофеїли кулемет, автомат, снайперську гвинтівку і їх за це нагородили… пачкою зефіру! Уявляєте?! А якби вони взяли танк, то їм, напевно, вручили б торт, нє?
* * *
– Його в бліндажі колодами і землею засипало – 120 міна прилетіла. Товариш розкопав його з мерзлої землі голими руками з шаленою швидкістю. І автомат витягнув. А от мобілку промахали. Тепер хлопчина, який отримав колодою по голові, постійно втрачає свідомість, а йому медики на Дніпро скерування не дають. Мовляв, нема кому воювати. А який з нього в такому стані вояка?
* * *
– Я йому кричу: «Стріляй! Я пустий!», а він мені: «Калаш» заклинило!» Кричу: «То роби щось!» І він з ГОЛИМИ РУКАМИ побіг до них в траншею. На ходу нагнувся, вихопив у мертвого зека автомат і довгою чергою тих двох, що сиділи в траншеї, угандошив. Ризикував, звичайно, бо в моментально змародереному автоматі могло не бути патронів! На куражі виїхав! Той пацан живий лишився, йому потім куля легеню пробила. Сам він, між іншим, звідкись з Кіровоградщини був, а до нас його прикомандирували…
* * *
– В нашому ТРО таке ж правило, як і у всіх інших ТРО: патронів їм на позиції багато не давайте, бо як будуть втікати, то всі ці патрони захопить ворог… Про якусь евакуацію теж не йдеться… А потім дивуються, з якого це дива ми позиції не втримали? А чим мали тримати? Рогачами і вилами? От уяви собі: на наш окоп повзе танк і фігаче по нас з кількох кілометрів! Ми ж маємо дочекатись, коли він під’їде до нас на 400 метрів (бо труба далі не доб’є), попросити, щоб танкісти розвернулись боком (бо лобову броню труба не проб’є) і героїчно підбити той танк! Абсурд? 100 процентів! Але нас мають за дебілів і кажуть, що це цілком реально. Добре, що ще не кажуть лом в гусеницю пхати!…
* * *
– Думаю, що війна мала б скінчитись вже десь в березні. Як це чого? По-перше, я заї…ався. По-друге, у мене в березні день народження. То я собі замовив в Господа такий подарунок. Ні, минулого року не до подарунків було. Я про свій день народження, що минув, аж в червні згадав. Вже в госпіталі…
Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга»
Фото з фейсбуку
