Субота, 1 Жовтня

Втеча від війни

“Справа в тому, що у мене немає дому…”, — ці слова з пісні гурту “Один в каное” зараз можуть передати почуття сотень тисяч українців-біженців. У когось у прямому сенсі зруйнований дім, а хтось покинув свою цілу, наразі затишну домівку, не витримавши почуття страху, напруги і виття гучних сирен. Вони вистоюють у кілометрових чергах на кордоні, живуть у закордонних родичів і знайомих, у готелях і хостелах, але кожного десь у підсвідомості пече подібна думка: “Справа в тому, що у мене немає дому…”. І, за словами однієї моєї знайомої, яка на той час виїхала в Німеччину, “тутешній безхатько мені зараз ближчий за цих задоволених усміхнених мешканців, які за столиками неспішно п’ють капучино”.

Київська сценаристка, мешканка Бучі Аліна Семерякова, яка після довгих доріг втечі від оркських бомб і танків знайшла нині прихисток у Франції, написала у своєму фейсбуку: “Зруйноване моє місто, понівечений мій дім. Орки, які водили маму відкривати наші з сестрою хати і щиро питали, чого це діти виїхали у Польщу, а не в Росію. Там же краще, поможуть (…) Покинуті старі, покинуте богом містечко. Серце моє надірване, розбите”.

Піддавшись на вмовляння дітей, мами і чоловіка, який казав, що почуватиметься спокійніше, коли ми будемо в безпеці, адже живемо одразу біля великої військової частини, кореспондентка “Ратуші” теж спакувала свою дорожню валізу і подалась у світи. Виїхавши вдосвіта, ми намагались моніторити пункти пропуску на кордоні в режимі реального часу, хоч із застереженням, що такі сайти часто “глючать”. Спершу планували їхати на Краковець (напередодні там показувало сотню людей), але вже зранку там вишикувалась черга на 15 кілометрів. Не набагато краща ситуація була в Раві-Руській. Про залізничний вокзал також ходили страхітливі оповіді — як там у залах-почекальнях покотом сплять люди і треба добами чекати, щоб запакуватись у потяг до кордону.

“А що це за Угринів?”, — запитав хтось із нас, читаючи таблицю з цифрами, що показували кількість людей на кордоні. — “Це десь у Сокальському районі”. Вирішили їхати туди і, як виявилось потім, принаймні того дня це був найкращий варіант. Дві сотні людей у черзі порівняно з тисячами в Краковці були за щастя. Мами, бабусі з дітьми, з великими валізами, навіть із дитячими нічними горщиками (прикордонники і волонтери пропонували дітям вафлі, водичку і сік). Чоловіки пенсійного віку і подекуди — з категорії “від 18 до 60”. “Може, вони не громадяни України чи багатодітні”, — міркували ми про цих останніх, але певні підозри все одно закрадалися.

Плач маленьких біженців, нервування одних дорослих і ввічливий, інтелігентний стоїчний спокій інших… Втім, наше стояння на кордоні обійшлося кількагодинною легенькою штовханиною, незначними пересварками зі серії “куди ти преш, тут також жінки з дітьми стоять”, і ми опинилися на польському боці. Назустріч ішли польські “надзвичайники”. “Знов перевірятимуть, а в нас у торбі канапки, м’ясне і кілька пачок цигарок для родини”, — здригнулись ми за звичкою, але ті лише ввічливо запропонували сісти в комфортний бус, щоб доїхати до приймального пункту в Грубешові, де можна поїсти, відпочити і звідки нас довезуть, куди нам треба в Польщі. Не призвичаєні до таких виявів філантропії, ми лише зачаровано дивились, як ці чоловіки в формі помагали нам ставити сумки в багажник, давали дітям сік і солодощі.

Далі теж все було як в зачарованому сні. В приймальному пункті за 10 хвилин, не встигли ми як слід роззирнутися, нам знайшли двох волонтерів, які готові були негайно нас, п’ятьох осіб, доправити бусом до Кракова. В дорозі дівчина Беата запитала, чи маємо де жити по приїзді, і почувши, що ні, взялася за пошуки нам житла. В Кракові менеджер відпочинкової бази, куди нас привезли, пан Мацей виділив кімнату в хостелі і дізнавшись, що за три дні нам треба в аеропорт, бо летимо до родичів, пообіцяв відвезти на летовище. В хостелі нас і ще кілька десятків таких самих “загублених” і розгублених співвітчизників забезпечили гарячим харчуванням. Люди з Києва, Вінниці, Харкова, Львова гарячково переглядали стрічку новин, хотіли назад додому і водночас розуміли, що наразі туди не вернуться. Жінка з Вінниці розповідала, що в бомбосховищі вперше зі сином по-новому почали вчити історію України за підручником Антіна Лотоцького. Бабуся з Києва вивезла до Кракова двох внуків і тішилась, що старшому внукові лише сімнадцять, а не вісімнадцять, розповідала, яка він здібна дитина і хоче вступати на ІТ. Молода жінка відверто поділилася, як її чоловік пройшов кордон: переходив сам з трьома своїми дітьми і двома дітьми родичів, а вони, жінки, йшли окремо. Люди якщо й засуджували, то не сильно — видно було, що йому самому некомфортно і, напевно, соромно.

Хтось не міг надякуватись полякам за доброту, хтось сприймав усе як належне, кожен у силу свого виховання і ментальності. 8 березня персонал відпочинкового комплексу кликав у ресторан святкувати з ними “день кобєти”, але то було не до речі і, здається, ніхто з наших не пішов. Працівники хостелу і відпочинкової бази були дуже зичливі, адміністратор пан Мацей шукав людям безплатні ліки за рецептом, оплатив швидкий тест на коронавірус. В день відльоту, коли він, як і обіцяв, віз нас в аеропорт, він уже був як рідний. “Скільки вони ще протримаються на ентузіазмі, терпінні, на цьому марафоні безмежної доброти, адже українців усе прибуває і ще стільком людям потрібна буде допомога і підтримка”, — подумалось тоді. Через кілька днів знайома, яка залишилась у Кракові, розповіла, що, за її спостереженнями, польські волонтери відчутно втомилися, що втікачів уже нема де поселяти. За останніми даними, півтора мільйона українців уже перебувають на території Польщі…

Світлана ПАВЛИШИН, Львів-Краків

Share.

Leave A Reply