П’ятниця, 29 Березня

Вуличні музики: голоси Львова

Львівська бруківка відбиває світло ліхтарів, повітря холодне від передснігової вологи. Вивіски закладів, що вросли в площу Ринок, неоново виблискують. Роблю коло навкруг площі, вишукуючи очима такі знайомі постаті — щоразу орієнтирами для мене стають стійка для мікрофона й темна кошлата борода одного з постійних вокалістів — Сашка. Не знайшовши їх біля бару «Правда», оминаю той окраєць площі Ринок, де саме ставлять ковзанку, і бачу знайомі постаті навпроти Ратуші.

Знаходжу музикантів саме вчасно: на годиннику вже майже восьма — за декілька хвилин вони розпочнуть свій виступ. Оля, одна з яскравих лідерок вуличного збориська, пропонує відійти подалі, щоб не доводилось перекрикувати мікрофон. Тендітна дівчина з твердим характером і неймовірною здатністю втілювати в життя будь-яку ідею — вісімнадцятирічна музикантка стоїть переді мною.

   — Мене звати Оля, я музикант, як ти зрозуміла, — починає вона з такого заїждженого й трохи незручного знайомства. — У вільний час я цікавлюся психологією, але навчаюся на журналістиці в університеті ім. І. Франка. Чи планую я працювати за професією? Ні, бо журналістика мені не дуже імпонує. Зрозуміла це два роки тому, тож музикантом хочу залишатися й надалі. Хочу створювати власні пісні, доносити якісь ідеї до людей і бути щасливою від того, що роблю.

— А як ти зрозуміла, що хочеш бути музикантом?

— Спочатку почала співати в шкільному хорі, згодом — грати на кахоні, а потім на гітарі. І так інструмент за інструментом, виступ за виступом, моє захоплення ставало все серйознішим. Нині моя любов до цієї справи настільки сильна, що мене не відірвати.

— Чи могла б ти пояснити детальніше, що це за такий інструмент — кахон?         

— Кахон — це перкусійний інструмент. Він виник дуже давно. Ще моряки, коли ходили в плавання, грали на бочках — таких собі прообразах сучасних кахонів. Потім цей інструмент почали правильно робити, зі струнами всередині. Зовні він схожий на таку собі невеличку тумбочку.

Звертаю увагу на те, що, готуючись до виступу, який от-от розпочнеться, Оля перебинтовує собі руки грубим шаром бинту.

— Чому ти перебинтовуєш собі руки? – запитую.

— Це, знову ж таки, пов’язане з кахоном, на якому я тепер граю. Якщо грати раз на тиждень, то це не боляче. Але зараз холодно, та й граю я кожного дня, тому з’являються тріщини на пальцях, синці, мозолі, тому набагато легше перебинтовувати руки і не морочити собі голови. Мій хлопець, Іван, теж грає на кахоні, — додає вона. — Щоправда, він тепер у Польщі. Наразі обмірковую можливість і собі туди поїхати й пограти якийсь час там.

— А часто буває таке, що кудись їздите?

— Так, бували разові виступи в Києві, найближчий час плануємо провести з виступами в Івано-Франківську.

— Чи відрізняється якось ваш заробіток у різних містах?

— Можу сказати, що в Києві дуже погано йде ця справа. Там заробляємо за два дні стільки само, скільки у Львові за декілька годин. Сподіваюся, що в Івано-Франківську з фінансовою частиною буде краще.

— Як я розумію, твій хлопець теж музикант. Як ви познайомилися?           

— Так, музика поєднує закоханих, — усміхається Оля. — В нас усе було дуже просто. Мене познайомила з ним одна дівчина, яка теж грала на вулиці, і ми стали близько спілкуватися, а потім він уже вчив мене грати на барабанах, на кахоні, тож ми почали грати разом, а згодом — зустрічатися.

— Ви були на шоу «Україна має талант». Розкажіть про власний досвід. Можливо, треба було заплатити за те, щоб пройти далі?

— Ні, не треба було платити. Це був чесний конкурс, але нас не показали в ефірі. Я не знаю, з яких причин так сталося, проте судді сказали три «так» і одне «ні». По суті, ми пройшли, але якось так склалося, що нас не показали, і думаю, продовження не буде.

— Яку апаратуру використовуєте у виступах?

— Використовуємо гітару, перкусійний кахон, мікрофон, стійку і комбопідсилювач. Він шнурами під’єднується до гітари і мікрофона, — Оля оглядається на своїх товаришів. — Вибач, мушу йти, — каже вона. — Але можеш поки що поговорити з іншими.

Загалом сама компанія чимала. Троє вокалістів, кожен із яких час від часу бере в руки гітару або ж замінює Олю на кахоні, двоє людей, які «аскають» — ходять із капелюхом і просять людей фінансово підтримати музикантів, група підтримки з давніх друзів, що примостилася біля входу в заклад Kilishkova — тому, що близько до музикантів і ще ближче до лампи, яка разом із музикою дарує своє тепло цієї грудневої ночі.

   Нарешті вдається виловити одного з найяскравіших персонажів вуличної тусовки — Сашка Остроумова, який із першої ж хвилини знайомства заявив, що в нього «дуже класне прізвище». Сам хлопець із Нового Роздолу і навчається в Національному університеті «Львівська політехніка» на маркетолога. Славу, проте, він здобув зовсім не завдяки цьому. Хлопець уже близько трьох років грає на вулиці, завойовуючи публіку хриплим голосом і харизматичним виконанням. Сашко зізнається: ніколи й не думав, що стане вуличним музикантом, просто одна з його подруг почала цим займатися, то й він «приткнувся». Це було хорошою можливістю втілити в життя його дитячу мрію.

— Мені було десь 5 років на той час. — розповідає Сашко, — Мама мала певних знайомих, до яких ми ходили в гості, і брала мене зі собою. Я почув там музику з мюзиклу «Нотр-Дам де Парі», і коли ці дорослі виходили курити чи у своїх справах, то ходив по кімнаті й наспівував французькі пісні, не знаючи слів, просто повторював мелодію». Сашко пояснює: досягти успіху було нелегко і згадує свій перший виступ:

— Тряслись ноги, тряслись руки, мені було незручно, я весь час дивився тільки в підлогу, — було дивно чути такі слова саме від нього, адже зі всіх, хто грає на вулиці, Сашко завжди здавався мені найрозкутішим. Щоразу, коли хлопець виступає, публіка буквально «прилипає» до нього очима, стає повністю залежною й піддається голосу. Він пояснює: для всього потрібен досвід, і його самого спіткав не один грандіозний провал на шляху до цієї вершини. «Грандіозних провалів стільки, що говорити можна годинами, — співрозмовник усміхається. — Один із найгірших, які щойно згадав, такий: стоїть натовп, людей двісті нас слухає. Я тільки б’ю по струнах, і рветься струна, і до кінця пісні залишається тільки дві струни. І ми просто під барабани дограли. Було дуже некомфортно перед публікою. Проте головне — практика, і тоді рано чи пізно все вдасться. Тепер запрацював контракт з однією звуковою студією, ми записуємо пісні, робимо альбом, ну, і майбутнє сподіваюсь провести в такому ж темпі: з музикою і нічого більше. Наразі власних пісень привселюдно ще не граю, проте я маркетолог і вже маю на них певні плани».

— А що там із вуличним репертуаром? Які пісні зазвичай граєш? — запитую.

— Репертуар у мене дуже дивний, бо в мене є такий пунктик, що я не співаю пісні, які співають інші вуличні музиканти, за дуже рідкісними винятками. Зазвичай я вибираю щось таке, що взагалі ніхто не грає, тому що мене вже дістали ті вакарчуки, океани ельзи, скрябіни і так далі. Переважно це щось іноземне, і бажано не англійською мовою. Улюблена пісня з мюзиклу «Нотр-Дам де Парі», яка називається «Belle», і з тієї причини,  тому що це перша музика, яку я взагалі в житті почув. Я досі фанат цього мюзиклу і, зокрема, Гару, який є моїм улюбленим виконавцем.

— І скільки зазвичай вдається заробити за один вечір?

— Ну, це насправді секрет. Але можу сказати: чітко пам’ятаю найменшу суму — 44 гривні за вечір. Почувався жахливо. А найбільше — близько чотирьох тисяч за дві години гри.

— Можеш згадати якісь цікаві історії, що траплялися під час виступів?

— Історій неймовірно багато. Буває, що співаєш російську пісню, і тебе починають засипати термінами на кшталт «москалюга», «сепаратист» та крутішими. Трапляються цікаві історії за участі безхатьків або алкоголіків. Бувають люди, які підходять посеред пісні, починають щось тобі на вухо говорити, обіймати, чіпати чи ще щось, бувають такі, що мікрофон забирають і починають щось там говорити, але з такими зазвичай розмова коротка, та й узагалі це не розмова — спочатку удар, а потім усе вже просто й нормально.

— Часто буває таке, що сам випиваєш посеред виступу і чи впливає це якось на твоє виконання?

— Випиваю я з певними перервами, пів року зазвичай. Тому що коли тепло, я не п’ю — нема потреби. З приходом осені, зими починаєш мерзнути, а коли ти випив — уже легше, і не відчуваєш цього холоду. А співати на сто відсотків важче з алкоголем, тут до ворожки не ходи. Можу ще сказати стосовно куріння. Я не лікар, щоб про це говорити, але якщо по собі судити, то на голос воно не впливає так, як багато людей думає: мовляв, якщо ти куриш, то будеш хриплим голосом співати. Але впливає на стан твоїх зв’язок, тобто ці смоли, які ти викурюєш, осідають на зв’язках, і якраз це вже перешкоджає нормальному співу…

Нарешті вдалося зайняти для себе місце ближче до обігрівальної лампи, що стоїть біля закладу — це єдиний теплий куточок у холодному, сповненому вологи повітрі, що в’їдається кислотою у шкіру й морозяно пропікає наскрізь. Знайомлюся з частим помічником музикантів — Антоном, який гордо називає себе фінансовим директором музичного угруповання. Хлопцеві двадцять років, і він уже три роки працює з цими музикантами. Виконує роботу, яку тут називають «аскати», тобто випрошувати в людей гроші.

— Якщо коротко описувати мою роботу, то виглядає вона так: прийшов, узяв кепку, взяв із людей гроші, поділив, порахував і сказав: «Круто заробив».

— Часто «посилали» тебе, коли підходив гроші просити?

— Ні, прямо — точно ні.

— Є різниця між кількістю грошей, яку дають іноземні туристи, і тією, яку дають українці?

— Звичайно, турки дають одну гривню, наші — як мінімум десять.

— І як ти досягнув цієї високої посади «фіндиректора»?

— Стояв у натовпі, як і всі слухачі. Потім скентувався з ними, і мені сказали: «Поаскай в нас», а я відповів: «Добре».

— Є якісь хитрі способи, щоб виманювати гроші в людей?

— Жарти — і все.

— Можливо, є якийсь фірмовий?

— Немає його — все по ходу, — час від часу голос у хлопця зривається, і він зі свого звичного тембру виходить на хрипкий фальцет. — Можна ще по декілька разів підходити до людей і вдавати, ніби забув про те, що вже просив у них гроші.

— Валюту часто дають?

— Посезонно. Коли приходить сезон туристів, то кидають, а так — то рідко. Це вже ближче до Нового року, коли відкривається ярмарок, туристи з’їжджаються. В середині літа буває багато туристів та інколи навесні на Великдень.

— Можеш згадати якусь найсмішнішу історію зі своєї практики?

— Так, звісно. «Аскали» ми, коли приїхав «Океан Ельзи» до Львова. Вся поліція була там, а ми грали чотири години чи п’ять поспіль під «Копальнею кави». І був якийсь дід, який весь цей час телефонував у поліцію, а потім вийшов із сокирою до нас, почав усе ламати. У нас тоді ще фаєр-шоу було, і він захотів каністру з бензином пробити, але сокира тупа була, напевно. Наш гітарист зняв гітару, взяв стійку, зняв мікрофон — і давай до діда з сокирою махати стійкою. Тоді ще Макс із нами «аскав», і каже цьому діду: «Відійди від мене», ну, і дід відійшов. Потім прийшли поліцейські, забрали діда зі сокирою, він розкричався: «Я вас чотири години викликав, де ви були?!».

— Хотів колись бути музикантом, стояти там, на місці Сашка? – дивлюсь на хлопця, що саме стоїть за мікрофоном.

— Так, звичайно. Я вчився грати на гітарі, але в мене було замало часу для цього. У мене тоді все разом збіглося: навчання, спорт, цей підробіток, іще декілька інших підробітків.

— Які підробітки?

— Помічник флориста-декоратора, оформлював фотозони, весілля, і офіціант на весіллях. А потім ще будівельником став.

— А взагалі на музиці можна заробити, якщо грати ось так, на вулиці?

— Та можна, взагалі. Але коли починаєш до цього ставитись, як до роботи, виникає повний дисбаланс у колективі, бо хтось просто ходить, щоб пограти, а заробіток — це вже бонус, як для мене це було на початку. А потім починаєш розуміти, що музика — це непоганий заробіток. Мій перший гурт розпався саме на цьому підґрунті: гітарист надто серйозно ставився до цієї справи. Якщо, припустимо, не прийшов на чітко визначену годину, то вже твоя частина грошей урізалася. І ми його відкинули. Єдиний, хто залишився з цього гурту — це Макс, з яким ми й досі граємо.

   Знайомимось із Максом:

— Я Макс (на основному фото, — Ред.), мені 21, я зі Львова, співаю з чотирьох років. Мене дідусь постійно в Оперний водив. Казав часто: «Давай, Максимко, коня!», і я починав: «Ой чий то кінь стоїть…». Але я до цього серйозно не ставився — не можна казати, що мені подобалося. Я був маленький, мене навчили, і все — ходи співай тепер. Потім я довгий час до музики спокійно ставився. Але пам’ятаю, коли мені було п’ять, ми купили музичний центр і поставили вдома, і я там диски пускав по колу, «Prodigy» і всяке таке. Тому в мене до музики з дитинства ще душа лежить, але серйозно почав займатися років у 17. Перший раз на вулиці в 15 пограв, але співати взагалі не вмів — 3-4 пісні максимум знав. На цьому заробляв, просто по колу чотири пісні, і люди кайфували.

— Які пісні?

— «Хлопці з Бандерштату», «Спи собі сама», Ляпіса оця: «Знай, это любовь», — наспівує. — І «Капітал», теж Ляпіса, — сміється.

— Що стало поштовхом для того, щоб ти в 15 років почав грати на вулиці?

— Просто сиділи хлопці на вулиці, співали, я підійшов із гітарою, сказав: «Давайте я до вас сяду, буду дивитися. Я не сильно вмію грати, але акорди знаю». Так із ними й познайомився. Це були такі собі панки, і ось так я почав спілкуватися з вуличними музикантами.

— Чи легко влитися в компанію вуличних музикантів?

— Так, тут всі прості, як двері.

Раптом у нашу розмову вривається ще одна несподівана учасниця — одна зі слухачок: — Я перепрошую, пане. Ви ще будете грати? Ви просто моїй подрузі дуже подобаєтесь, і я хотіла б, щоб ви для неї заспівали. Вона хотіла «Восьмий колір» Мотор’ролли, — і дівчина простягає музиканту гроші.

— Туди, все туди, — він вказує на чорну скриньку, в яку музиканти зазвичай збирають свій вуличний гонорар.

— Щодо фанаток, то часто буває таке, що пропонують.., — затинаюся, бо не можу підібрати правильного слова.

— Інтим? — підказує мені Макс. — Я ігнорую таке, стараюсь не спілкуватися близько з дівчатами. Я такого не люблю дуже і ставлюся скептично до таких людей. Мені подобаються люди, які підходять без якихось конкретних цілей чи ділових пропозицій.

— Тобто я погана людина, бо підійшла з діловою розмовою? — жартую.

— Ні, я маю на увазі щодо музики. Наприклад: «Зіграй нам щось, ми двісті гривень заплатимо». Я такого дуже не люблю. Люблю, коли просто просять пісню і кидають, скільки хочуть, я скажу, знаю таку чи ні, й на тому все. Бо я виглядаю тоді не як музикант, і я часто говорив про це Сашкові та іншим. Раніше я робив шоу, коли мені було 16. Був епатажний, дівчата всі шаленіли від мене, бо «бородатий в 16, виглядає так, ніби йому мінімум 25». І ще коли говорив, що мені 16, вони відповідали: «Боже, який ти розумний». А тепер це все вже переросло для мене в музику. Я творю мистецтво, а не заробляю на цьому гроші. Звичайно, сумно, коли їдемо кудись, наприклад, у Київ, щоб заробити, а в мінус пішли. Але я завжди виходжу, щоб дістати задоволення, і щоб люди дістали задоволення. І мені все одно, зароблю я 500 гривень чи 200, чи 100. Це не має значення. Коли ти насолоджуєшся і робиш мистецтво, а не шоу, тоді все стає на свої місця. А коли ти робиш шоу, то, відповідно, вже плануєш, що тобі за це платитимуть. І коли ти не заробляєш тих грошей, на які розраховуєш, то розчаровуєшся. Музика — це не шоу. Музика — це музика.

І знову нас тривожать — ну як же без цього посеред центру міста? Одна з вуличних квітникарок пропонує купити невеличкий букетик. Такі ледь не щовечора тут ходять. Така ж невіддільна частина ландшафту, як і вуличні музиканти. Скоро їх, напевно, позначатимуть на мапах Львова. Пояснивши жінці, що я тут із «діловою» розмовою, продовжую спілкування.

— У тебе є якийсь власний музичний проєкт?

— Ні. В мене колись був гурт, але це було давно і несерйозно. Можливо, вони серйозно до цього ставилися, але я тоді був малий, і в цей момент мені хотілося робити шоу. Я не вмів сильно співати чи грати на чомусь. Хіба побринькати на трьох струнах якийсь рок. І ось такий гурт зробили. Записали дві пісні. Одна спільно написана з тим хлопцем, який наш гурт організував, другу він сам написав, і більше не змогли записати. Цей хлопець, який нас зібрав, почав вживати наркотики, а мене взагалі вигнали, сказали, що не настільки професійно загартований, щоб із ними грати. Так що наразі свого не пишу. Поставив собі ціль: якщо буду щось писати, то писатиму пісню раз на рік, але робитиму хіт такий, якого ніде нема. І буду робити англійською в будь-якому разі, щоб не тільки тут слухали, але й за кордоном.

— На майбутнє якісь плани є, окрім того, щоб писати один хіт на рік?        

— У плані музики, напевно, нема. Я не розглядаю музику як роботу. Це — хобі. Я хочу заробити грошей спочатку, і тоді ці гроші вже вкладати в музику. Якщо в Україні просуватись, то це буде дуже важко. Треба мати дуже велику кишеню.

— Тобто просто таланту не вистачає?

— Ну так, на одному таланті не виїдеш. Якщо ти хочеш заробляти на цьому гроші, то хіба що вуличною музикою. А якщо якось серйозніше цим займатись, то треба вже мати нормальні гроші, принаймні 10 тисяч доларів, щоб класно себе зарекомендувати, записати класний якісний альбом, і щоб усе це було гарно, а не абияк у підвальному приміщенні.

— Якби порівняти вуличну музику і комерційну, то що краще?

  — Краще бути вуличним. Якщо йдеш в комерційну музику, то мусиш розуміти, що ти вже не зможеш писати метал, бо хочеш заробляти гроші, а на металі багато не заробиш. Занадто вузьке коло слухачів у нього. А для того, щоб заробляти гроші, треба писати щось таке  «народне». А таке завжди розбігається з тим, що ти хочеш писати, бо мусиш писати на загал. Тобто дуже рідко таке буває, що хтось приходить, знаходить продюсера і пише те, що хоче. Насправді продюсер каже писати в якомусь певному стилі, до якого пасує твій голос, і ти тільки так і пишеш, бо знаєш, що за це будуть гроші. Є, звичайно, такі унікуми, які роблять альбом, в альбом чотири комерційні треки запихають і три свої. І ці чотири комерційні «стріляють», а ті три — не дуже. Але на цих чотирьох можна нормально виїхати. Але я взагалі не розглядаю музику як комерцію. Я, звичайно, не залишусь на вулиці грати. Але працювати за гроші не буду теж. Цікаво було б втілити в один проєкт всі стилі, які взагалі можна. Записати альбом, де кожен трек буде в іншому стилі. Усім це сподобається. Хтось слухає метал, хтось слухає джаз, хтось — блюз, хтось — кантрі, а ти це все записав в одному альбомі.

— Часто буває таке, що їздите грати на якісь події чи в інші міста вирушаєте?

— Це завжди спонтанно відбувається. Буває ще таке, що запрошують на весілля, але нечасто. У мене просто не весільний репертуар. Тобто я рок здебільшого граю.

— Ну, насправді все залежить від весілля, — сміюся.

— Так, звичайно. Попадаються й такі, що хочуть чути AC/DC.

— Окрім вулиці, були якісь незвичні місця, де ти виступав?

— В 2018 році на сцені в Парку культури, на Новий рік. Це найбільший із заходів, де ми були. На жаль, вечір закінчується, тож доводиться дослухати останню пісню й покидати музикантів, обійнявши на прощання кожного з них. Уже завтра вони вирушать у невеличкий триденний тур — підкорювати вулиці Івано-Франківська й дарувати мистецтво тамтешнім жителям. А Львів на певний час опустіє. Ні, звісно, у нас тьма вуличних музикантів, вони стоять ледь не на кожному перехресті, як такі собі неформальні вартові хорошого настрою львівських туристів. Проте саме ця компанія дорога для мене. Дорога, тому що в міру того, як знайомишся з людьми ближче, вони набувають для тебе все більшої цінності. І тому що після сьогоднішнього вечора я зможу казати на них не просто «вуличні музиканти», а «мої вуличні музиканти», як це часто заведено в учасників музичних гуртів — називати своїх товаришів по гурту «мій барабанщик», «моя вокалістка» чи «моя басистка». Кожен тут певною мірою володіє частинкою душі іншого, і саме це робить їхній зв’язок таким важливим. І від сьогодні вони володіють частинкою моєї душі.

Катерина ПАШКЕВИЧ, студентка другого курсу Науково-навчального інституту журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка

Share.

Leave A Reply