Вівторок, 9 Серпня

Яке воно, життя в окупації?

Ексклюзив «Ратуші»! Окупований Бердянськ: життя під дулами ворожих автоматів

Понад чотири місяці відважної боротьби з ворогом. Щоночі спокійний сон наших дітей перериває такий чужий та невідомий раніше звук сирен, тепер ми знаємо – цей різкий звук сповіщає, що скоро від ворожих ракет загинуть невинні українці. Щоранку прокидаємось і починаємо жити, як ніколи раніше, бо знаємо – кожна зустріч, кожен подих, кожна мить насолоди може стати останньою. Навіть тут, на теренах Львівщини, яку вважають відносно безпечним місцем, ми відчуваємо, що війна близько, а росіянам достатньо одного приводу, щоб позбавити нас життя – нашої національності. ЗСУ метр за метром женуть ворога з України, з кожним днем наближають нашу перемогу, але понад 3000 населених пунктів досі в окупації. Буча, Гостомель, Ірпінь… Згадки про ці міста і звірства, які довелось пережити від «братського народу» їхнім мешканцям, просто розривають серце. Вони вбивали з особливою жорстокістю, вони насолоджувались тим, у яких муках гинуть наші люди.

І поки ми виходимо з бомбосховищ та повертаємося до життя в нових реаліях, мешканці понад 3000 українських міст та сіл біля свого дому відважно дивляться в очі ворогу з автоматом у руках. Так від 27 лютого живе Бердянськ. Понад 3 тижні там немає зв’язку, але журналісту газети «Ратуша» вдалося поспілкуватися з місцевою мешканкою і дізнатися, як місто майже чотири місяці тримається в окупації. Дівчина досі перебуває в Бердянську, її чоловік – український захисник, зараз у полоні. Тож з міркувань безпеки ми не будемо назвати імені нашої співрозмовниці. Далі – важка, але така потрібна розповідь.

– Перші дні війни. Як окупували Бердянськ?

– 24 лютого у нас вдарили ракетами по воєнній частині. Загинула молода дівчина, у неї залишився син. До нас в місто вони (російські військові) зайшли 27 лютого. Спочатку над Бердянськом пролетів винищувач і дуже налякав людей. Половина жителів спустилась у бомбосховище і ми просиділи там кілька годин, а потім вийшли на вулицю, бо було тихо. Я прекрасно пам’ятаю цей момент, я його не забуду, напевно, ніколи… Повертаюсь і бачу російського солдата. Тоді я зрозуміла, що це початок кінця. Ми піднялись у квартиру і дивились, як заїжджає техніка і як заходять російські військові. Вони заходили пішки, а на будинки наставили автомати. Звичайно, було страшно. Зараз, коли ти бачиш їх щодня, то звикаєш навіть до найгіршого, а тоді було дуже страшно.

В перші дні вони мародерили, діставали все, зламували двері в магазини. Вони приїхали до нас на хлібокомбінат, м’ясокомбінат і під дулом автоматів змусили співпрацювати, погрожуючи, що залишать місто без їжі і хліба.

– Реакція місцевих жителів на окупацію…

   – Багато хто поїхав одразу в перші дні війни, але чимало вірили, що до нас не дійдуть. Були чати в соціальних мережах, ми всі переписувались, відстежували їхні переміщення. Ніхто не розумів, чого від них очікувати. Чи почнуть вони зараз просто вбивати людей. Була, звичайно, паніка в перші дні, люди боялись виходити на вулицю. Напевно, три тижні ми виходили тільки в магазин по продукти і назад. Частина моїх знайомих виїхала, бо просто не може на них дивитися, це все лякає. Дедалі частіше в місті вибухи, зґвалтування. Вони закрили всі підприємства, які не хотіли з ними співпрацювати, або ж просто їх забрали. На моїх очах дівчину вивезли, бо вона не хотіла випити кави з російським солдатом. В місті вони влаштовують свої свята, роздають гуманітарку. Людям доводиться її брати, бо роботи немає взагалі. Російські військові присікають все українське, але люди продовжують обережно показувати, хто вони – співають наші пісні, от кілька днів тому дівчата в центрі тихенько співали «Стефанію», інший чоловік – «Червону руту». Хоч це зараз робити дуже небезпечно. Коли проходиш повз, сльози на очах. Ти хочеш це чути, бачити, але розумієш наслідки і страшно уявити, що з тобою зроблять за українську пісню. У нас була в’язниця, яку закрили близько року тому, вона була порожня, а тепер її повністю забили нашими людьми: волонтерами і тими, хто не хотів співпрацювати. Публічно на вулицях вони не вбивають, їм потрібно створювати картину «освободітелей» , але перевіряють документи, телефони і якщо їм щось не подобається, то вивозять у в’язницю. Але справді є частина людей, яка підтримує це все. Половина населення виїхала, а 40% з тих, хто залишився, не проти росії, але це переважно люди, в яких тут раніше складалась кар’єра. Тобто це були «ніхто», а тепер їм запропонували стати директорами.

– Ціни на продукти зросли у п’ять разів…

– Це сталося за один день, ми всі були в шоці. Люди масово діставали усі свої заощадження і купували муку, цукор, сіль дріжджі. Маленький пакетик дріжджів тоді коштував 90 грн. Ціни просто нереальні. Все, що коштувало 30 гривень, тепер коштує 100. Наприклад, кілограм ковбаси – 1000 грн. Тому людям довелося йти по гуманітарку. Вони не могли дозволити купити собі набір продуктів. Українські автомобілі з гуманітарною або продуктами не пропускали, машини просто розвертали. Зараз уже почали привозити овочі з Херсону і вони коштують дешевше. Огірки по 15 грн, а на початку були по 100 грн. Помідори спочатку були 360 грн за кг, найдешевший шампунь, який колись коштував 30 грн, зараз уже 150 грн, маленька коробка прального порошку – 60 – 70 грн. Дефіцитні продукти ще є, але тому, що дорогі і люди просто не можуть собі їх дозволити. Ніхто не був готовий до війни і окупації, люди отримують допомогу від України і намагаються з такими цінами якось вижити. Ти намагаєшся собі купити лише найнеобхідніше. Дивно, але я навіть зловила себе на думці, що перше, що дозволю собі, коли все це закінчиться, – це кола. Вона в нас коштує 150 грн.

– З ліками дефіцит, їх не завозять…

– Дефіцит з ліками з’явився одразу. Їх просто перестали завозити. Вони не пропускали нічого через блокпости. Жодної нашої допомоги. Через тиждень від початку окупації дістати якийсь препарат у місті – було щось нереальне. Спочатку потрібно було щонайменше три години вистояти в черзі до аптеки, щоб купити пластинку знеболювального. За два тижні вони всі зникли. Люди почали з рук допомагати один одному, хто продавати, хто віддавати. Ми навіть 2-3 таблетки з пластинки один одному відрізали. Такий дефіцит з препаратами досі є, їх досі не завозять. Україна намагається завезти препарати в лікарні, це дуже важко, авто розвертають. Якщо і вдається, то їх завозять в заклади для тих, кому необхідно вже. Ті, хто можуть почекати, – чекають. Я важко хворію, росіяни завезли необхідні мені ліки в місто, я б могла пройти курс лікування, але вони всі протерміновані. Тобто я не проходжу зараз лікування, а це може коштувати мені життя. В лікарні вони поставили свою людину, яка аж ніяк не професіонал, це був простий лікар, який раптово став директором. Всі медикаменти витрачають на російських військових. Якщо відбуваються якісь бої, їх привозять на «швидких» і лікують насамперед. Коли їх оперують, то в операційній стоять люди з автоматами, направленими на лікарів і медичних сестер.

– День лєніна, 9 травня та день росії. Для кого ці свята?

– Перше «свято», яке вони зробили – день леніна, було дуже мало людей, близько 20 осіб, переважно пенсіонери, які дістали старі прапори ССР, тривали помпезності15 хв. Наступне свято – 9 травня. Насправді вийшли ті, хто хотів зберегти роботу. Питання стояло так: хочете далі на базарі продавати, то маєте йти на це «свято», хочете, щоб бізнес не забрали – йдіть. Вони зробили великий прапор – 32 метри і роздавали дітям цукерки та кульки. І ще був день росії, людей було багато, але якщо так можна сказати, нижчий соціальний статус. Ревіла російська музика і навколо п’яні люди. Потім запустили вкрадений салют, який забрали в наших підприємців. Російських військових було дуже багато, усі зі зброєю, пройти містом було справді страшно. Куди не повернеш, а вони натовпами стоять. І який шанс, що ти їм чимось не сподобався і тебе не заберуть у в’язницю?

– У Бердянську росіяни масово викрадають сім’ї українських військових…

– Мій чоловік у полоні. Він воював у ЗСУ, востаннє я чула його 26 березня. Дзвонив і казав, щоб я не хвилювалась, що все буде добре, що ми все відіб’ємо. В них була інформаційна блокада, вони не знали новин. Дзвонив і запитував, що там відбувається, що визволили, запитував, як тут у нас, кричав, щоб я виїхала з міста. Вони дуже хвилювалися за свої рідних, бо дружин військових у нас в Бердянську вивозили без сліду, ставало справді страшно. Єдине, що нас зараз рятує – те, що ми живемо на орендованих квартирах і нас не могли вирахувати, наших адрес просто не знайшли. Періодично кочуємо з однієї квартири на іншу, робимо це тихо, щоб не привертати увагу. Чистимо телефони, намагаємось не привертати увагу взагалі, ані одягом, ані поведінкою.

– Полон, що відомо?

– Коли вони потрапили в полон, ми нічого не знали, не знали, чи вони в полоні, чи вбиті. Там були такі втрати, що було важко вирахувати, і коли я дізналась, що він живий, але в полоні – я видихнула. Ставлення до них там жахливе. Їх б’ють, над ними знущаються, під дулами автоматів для відео змушують говорити, що вони знищують і бомблять людей, в ці нісенітниці неможливо повірити. Я знаю цих людей, що на відео, я знаю, що вони не такі. Перший звільнений побратим мого чоловіка повернувся в Україну увесь синій! У нього було осколкове поранення в голову, а вони били його палками по голові, і вже на території України він дорогою двічі втрачав свідомість. Стан жахливий, вони схудли на 20 – 30 кг, їх не годують. У лікарнях хлопцям дають 150 г макаронів або каші і чашку води. Цю їжу неможливо їсти, але вони змушені, щоб вижити. Коли когось б’ють, його змушують кричати, щоб інші боялись, якщо не кричиш – б’ють ще сильніше, ще більша кількість людей. Ми думали поїхати, щоб хоч побачити, щось передати, але нам сказали, що до нас там ставляться як до фашистів, як до нацистів, вони справді в це вірять. Але окрім фізичного насилля, їх морально ламають. Змушують вчити гімн росії, розповідати його, змушують читати російські книжки, їхні закони, кажуть, що Київ уже захопили, що їхні сім’ї знайшли і вбили. Хлопці розповідають, що з часом вони починають у це вірити. Їм показують російські новини, де розповідають, що все вже захопили і люди раді їхньому приходу.

– Чи можливо зараз покинути місто?

– Дуже важко, але можливо. Варіантів є два. Раніше була дуже велика проблема, понад 20 блокпостів, люди стояли 5 днів. І там вони забирали все, що їм хочеться, висаджували людей, забирали автомобілі. Зараз трохи легше, менше блокпостів. Цінник – від 650 доларів за всю цю дорогу. Люди виїжджають щоденно.

Але знаєте, ми не падаємо духом, ми боремось, щодня, важко, але ми тримаємось і віримо в перемогу!

Розмовляла Юлія ЯНІШЕВСЬКА

Share.

Leave A Reply