Доки він говорить, з вікон школи неподалік церкви, махають руками дітлахи. Приїзду саперів раді. Особливо втішений дільничий міліціонер, якому впродовж кількох попередніх днів доводилось охороняти боєприпас. "Цікавих подивитись на знахідку не бракувало. Особливо часто приходили діти. Доводилось їх розганяти, - невдоволено згадує міліціонер.
У разі лиха бронежилети не надто допоможуть...
Перш, ніж взятися до справи, сапери вдягають бронежилети та каски. Дають спецодяг і мені. Бронежилет важить 16 кілограмів, а в касці почуваєшся так, наче позакладало вуха. Сільський голова і міліціонер відходять на безпечну відстань. У зоні ураження вибухонебезпечного пристрою залишаються лише сапери і я.
Сапери мовчки витягують міну з купи цвинтарного сміття. Я намагаюсь триматись віддаля - фотографую з відстані
10-15 метрів. "Ці кілька метрів вас не врятують, - кепкує з мого убогого знання про вибухові пристрої та їх потужність командир групи розмінування Ігор Чуваков. - Аби почуватися у безпеці, треба заховатися бодай за церкву. У разі лиха бронежилети не надто допоможуть. Одягаємо їх тому, що так приписують Правила техніки безпеки".
Майор Чуваков схиляється над вибуховим пристроєм, розміром приблизно півметра і голими пальцями розчищає землю, іржу та бруд і констатує: "Мінометна міна німецької армії. Діаметр - 120 мм. Вибух буде потужний - міна серйозна".
Вилучити міну - лише півсправи. Адже не менш небезпечно по ямах львівських доріг транспортувати її до місця підриву. Вибухонебезпечний пристрій кладуть у ящик із тирсою в броньований автомобіль для перевезення вибухонебезпечних предметів, і автівка вирушає до Давидова. Їде автомобіль, зі зрозумілих причин, повільно та обережно.
Про небезпеку розмінувальники воліють мовчати
"У дитинстві я хотів бути військовим. В льотне училище мене не взяли, а воєнрук порадив вчитися на військового інженера, розповідає свою історію майор Чуваков, доки їдемо до Давидова. - Перші два роки, коли працював сапером, батьки про це не знали. Не хотів, щоби вони хвилювалися. Згодом батьки дізналися від знайомих", - розповідає він. - І попри моє святе переконання, що брехня та секрети ні до чого доброго не приведуть, майора я добре розумію, адже перед виїздом із саперами в Жирівку я теж не наважилася розповісти своїм батькам, куди їду.
Місце підриву - піщаний кар'єр у Давидові. Такі місцини є в кожному районі Львівщини.
Двоє саперів біля в'їзду в кар'єр залишаються на варті, аби в зону ураження не потрапив хтось випадковий. У центрі піщаного кар'єру сапери викопують яму завглибшки метр. "Копати теж доводиться в бронежилетах і касках, а це - справа непроста, особливо влітку, коли надворі спека", - скаржаться сапери. В яму кладуть спершу міну, а на неї - тротилові шашки, що стануть детонатором для вибуху. Проводять до шашок дроти. Сапери кілька разів перевіряють, чи, бува, нема кого поблизу. Коли все приготували, майор Чуваков провів для мене інструктаж - голову треба заховати під автомобіль, під час вибуху рот повинен бути відкритим, а після вибуху витягувати зі сховку голову можна лише після його команди - аби не поранитися осколками, які можуть летіти згори.
На мить все затихає в очікуванні. Попри те, що ми начебто в надійній схованці поза зоною ураження, спокою не дає усвідомлення того, що за мить може статись будь-що. Для саперів це будні, натомість мені вельми неспокійно. Майор дає команду підривати. Чути приглушений вибух здаля. Ми мовчки чекаємо ще декілька секунд, доки отримуємо дозвіл вийти зі схованки.
"Наше завдання - знешкодити вибухонебезпечний пристрій якомога тихіше та спокійніше, тож, роботу зробили добре", - розповідає Чуваков. І лише тепер, коли небезпека позаду, дізнаюсь, що поруч стоїть сапер, який, як ніхто інший, розуміє, наскільки небезпечна його робота. Старшину служби цивільного захисту Василя Гамана 11 квітня 2008 року в Новобогданівці під час виконання службових обов'язків поранило і контузило. "Тоді вибухнули лише деталі-підривники. Якби це була міна, врятуватися не вдалося б. Моя дружина тоді саме була вагітна. Я не хотів, щоби вона хвилювалася, тому попросив товаришів, щоби їй нічого не казали, доки я був у лікарні", - розповідає Василь Гаман. На згадку про цей випадок в його тілі залишилися два металеві осколки - один - біля серця, другий - між 4-м і 5-м ребром.
P.S. За минулий рік група розмінування виконала 292 заявки на розмінування на Львівщині. Навесні сапери отримують по кілька заявок на розмінування у день, тож нашу землю ще не скоро вдасться очистити від вибухових пристроїв. Відповідно, спадок війни в українських чорноземах отримають ще й наші діти.
Наталя ГОРБАНЬ
