Середа, 21 Жовтня

„Звідки росте борода”  — кумедні історії життєвих попутників

Тонкі дотепи, нитки філософських роздумів, шовкова мережка лірики переплітаються з грубшими, лляними нитками „хлопського”, подекуди — промовисто чоловічого гумору, і виходить цікаве плетиво, мов кучерява, трохи непричесана борода життєлюба-бувальця, який сприймає життя у всій його повноті. Мова зараз про книгу „Звідки росте борода. Кумедні історії з реального життя” львівського письменника і видавця (видавництво „Апріорі”) Юрія Николишина.

  Це короткі оповідки трафунків, кумедних, повчальних, а чи романтичних, учасником чи свідком яких стали автор або його численні знайомі. Про те, чому професор Степан Злупко свято вірив, що „на кожну собаку приходить свій час”. Про росіянина Юрія, який через кохання до дружини  пройнявся любов’ю до всього українського і став українським буржуазним націоналістом. Про бабу Касю, яку „обчистив” злодій, і відтоді вона чатує на злодюг у трамваях, понашивавши гострих гачків у сумці та кишенях. Про банкірів і приватних нотаріусів, про знаних львів’ян, на історії яких ви також натрапите у цій книжці. Про святе і грішне, про смішне до кольок в животі і про сумне, про те, як тісно це все переплетене між собою і про те, що все залежить від сприйняття і кута зору.

Люди люблять слухати живі, невигадані історії, а надто якщо вони подані з гумором, без чорної туги й зайвих ремствувань, але й без грубого зубоскальства. Тут особливо вагомою є роль переповідача, що стає немов акумулятором таких історій. І мимоволі заздриться автору, що має стільки цікавих друзів і співрозмовників — ні, навіть не тому — заздриться, що він має талант мати стількох друзів і співрозмовників. Адже це дар — вміти слухати, розпитувати, дивуватись, співпереживати, запам’ятовувати й дещо інтерпретувати, виявляючи в оповіді власну індивідуальність. Письменник передає кумедні життєві перипетії своїх знайомців із власними гумористично-філософськими, або ліричними, коментарями. Деякі з уривків, через їхню влучність, хочеться запам’ятати:

„Кажуть, що творчі люди завжди трішки того, а особливо, коли настає старечий маразм у суміші з нереалізованими амбіціями. Біда в тому, що є письмаки, які намагаються Музу не полюбити, а зґвалтувати”.

*  *  *

  „Які це мають бути книжки? — спитав Василь для годиться, а не справді цікавлячись інтелектуальними вподобаннями високого чиновника.

   — 72 сантиметра! — твердо відповів уповноважений.

   — Але такої книги немає! — ледь не крикнув Василь.

   — 72 сантиметра — це ширина полички на книги.”

*  *  *

   „Свиня в нас має ледь не езотеричне значення та навіть відіграє головну роль у політиці держави, де все замішано на доступі до корита і свинстві”.

*  *  *

   „Геннадій працював у банку начальником відділення, де смішного майже не буває, — хіба що смішними стають самі служителі сучасного культу Грошової Одиниці, навколо якої обертається „свята трійця”: долар, євро і гривня та безліч інших „напівсвятих” крутяться й котуються залежно від курсу”.

*  *  *

   „І коли бачиш з книгою в руках безхатченка, то мимоволі думаєш: а хто справді в цьому світі є бомжем? Чи не той, у кого є все, і навіть більше, ніж потрібно, але немає розумного співрозмовника — книги, яка відкриває і дарує людині незрівнянні духовні скарби?”

Як жінці читати чоловічий гумор від Юрія Николишина? Є тут і перчені, солонуваті репліки, а є моменти зачарування загадковою жіночою сутністю, розмірковування про роль жінки на життєвій стежині чоловіка. Словом, чесно і збалансовано, як і в житті. Мабуть, читання жінками чоловічої прози, і навпаки, чоловіками — жіночої, крізь призму незлобливого гумору, веде до розуміння, як нас сприймають представники протилежної статі і, можливо, до порозуміння між „венеріанками” і „марсіанами” (жінки — з Венери, чоловіки — з Марса, — нагадує Юрій Николишин). Принаймні хотілося б вірити у цю додаткову, літературну, можливість для порозуміння.

Загалом від прочитання книги виникла асоціація, ніби їдеш у поїзді далекого прямування, і твої попутники по черзі розговорюються, діляться власними веселими історіями, своїм досвідом, виходять на потрібній зупинці, натомість заходять інші, щось також кумедне розповідають, і так нон-стоп. Втім, автор оформив цю подорож у зручному форматі коротких оповідок, тож у будь-який час можна й собі „висісти” на якийсь час із поїзда, відволіктися на життєві справи, щоб потім повернутися до мандрів-читання і цікавих життєвих персонажів-попутників.

Світлана ПАВЛИШИН

Share.

Leave A Reply