Четвер, 9 Лютого

Зворушлива обкладинка Wprost про Різдво під час війни

На обкладинці свіжого номера польський тижневик Wprost розмістив ілюстрацію Павла Кучинського, яка показує, що через війну в Україні багато родин святкуватимуть Різдво окремо, зазначають «Тексти».

Обкладинку високо оцінили українські урядові видання, іноземні журналісти та читачі, пише Wprost.

   “У Польщі та в окопах під Бахмутом наші серця б’ються в унісон. У горі та в радості – разом. Дякуємо нашим польським друзям, які дали притулок нашим родинам, які допомагають нашим воїнам. Дякуємо Wprost за цю потужну обкладинку. Любов об’єднує. І не тільки на Різдво”, – йдеться у твіттер-дописі Міністерства оборони України.

«Це буде важке Різдво. Під час свят у житті багатьох українців панує мовчанка, відчутним слідом якої буде вільне місце за столом”, – пишуть автори Wprost Анастасія Богдан і Магдалена Фріндт.

“Нас [поляків] привчили до того, що саме нам найгірше. Різдво – ідеальний час для того, щоб ми перестали жаліти себе через інфляцію, партію «Право і справедливість» та інші лиха, які нібито нас переслідують. Насправді ми живемо, як пончики в маслі, порівняно з тим, що переживають усі навколо”, – пише журналіст Якуб Мельник.

«Розуміння того, що ти мусиш, не позбавляє почуття провини перед найріднішими»

   Журналіст, військовослужбовець Віктор Біщук:

– Картина невідомого мені автора на обкладинці польського журналу Wprost, який я ніколи не читав, чітко відобразила те, що відчуваю зараз я, і, здається, дуже багато побратимів. Як то кажуть зараз – тригернуло.

Я раптом побачив те, над чим намагався не задумуватись весь цей час. Це ж ми – десятки чи сотні тисяч військовослужбовців ЗСУ за півтори тисячі кілометрів від Дому. Не за своєю волею, але за своїм вибором.

Відірвані від сімей, домівок, дітей. Внуків, друзів, коханих, батьків, звичних і таких улюблених сімейних ритуалів: прийти додому, обняти кохану та рідних, сісти до столу. Вибирати, а потім прикрашати разом ялинку. Читати разом казки, перекладати дитину, яка заснула в ліжку з батьками, до себе…

Розуміння того, що ти мусиш (бо хтось же ж мусить), не позбавляє почуття провини перед найріднішими в тому, дальньому кінці столу. Перед дітьми та дружиною, які майже рік якось намагаються вивезти, повернутись, вирівняти життя, щоб було так, як «до».

Будь-який найгірший день до того тричі проклятого 24 лютого був кращим, аніж кожен день після нього. Нового, стрьомного життя з обстрілами, атаками, прильотами і виходами. Болотом, болотом, болотом…

І от ми сидимо, згорбившись перед розбитим екраном мобільника, в Богом забутому селі десь перед одним населеним пунктом, назва якого не сходить з екранів ТБ. Ловимо сигнал водафону чи старлінку і більше в проміжках між підвисанням картинки дивимось Аргентину – Францію. Намагаємось радіти, як раніше, речам настільки далеким і відстороненим, що здаються з іншого світу. Таким дивним тут, на одній з ділянок фронту нашої великої війни.

Але насправді ми всі живемо не тут, а там, в майбутньому. Коли ми повернемось. До своїх. До себе. І кожен день, в найгірших ситуаціях, знову і знову повторюємо собі: обов’язково, обов’язково.

   Ми обов’язково повернемось додому.

Share.

Leave A Reply