Невипадковий удар по Лаврі
Внаслідок російської атаки у ніч на 15 червня пошкод-жено Києво-Печерську лавру, «Мистецький Арсенал», кіностудію імені Олександра Довженка (згоріла найбільша костюмна колекція України, зокрема костюми з таких легендарних стрічок, як “Тіні забутих предків”, “Пропала грамота” та “Богдан Хмельницький”) та ще низку культурних установ у Дніпрі, Сумах та Харкові. Іконостас Успенського собору на території лаври не постраждав, зазначили в уряді, проте дуже сильно постраждав дах.
«Удар по Лаврі не просто так, думаю. Кілька днів тому РПЦ нарешті змусили покинути Дальні печери. Ну і біля Успенського собору мали ближчим часом встановити пам’ятник гетьману Мазепі. Це помста за наше бажання не бути росіянами», – пояснив історик, журналіст Вахтанг Кіпіані.
“Бомбардування цього священного місця демонструє невпинне прагнення Росії стерти українську історію та ідентичність”, — наголосила редакторка політичних питань Лаура Худ у своїй статті на в The Conversation.
Історія лаври та боротьби за неї
Києво-Печерська лавра має три міжнародні статуси. З 1990 року вона є об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а з 2023 року — об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО під загрозою. Києво-Печерська лавра заснована 1051 року як печерний монастир, тоді ще за межами Києва, нагадує історію лаври NV. Уже у XI столітті монастир став центром розповсюдження християнства у Київській державі, відіграв значну роль у розвитку літератури, мистецтва, архітектури, прикладного мистецтва, книгодрукування, науки й освіти. Протягом століть монастир пережив чимало періодів набігів, розорень і грабунку, однак своєї ролі у світі православного християнства не втратив. Після Люблінської унії 1569 року монастир був одним з осередків боротьби проти окатоличення українського народу. Пізніше історія Києво-Печерської лаври була тісно пов’язана з козацтвом, яке надавало монастирю політичну і військову підтримку.
Наприкінці XVII століття Московська держава фактично анексувала православну церкву України, спромігшися встановити контроль над нею як автокефальною одиницею Вселенського патріархату. Наприкінці XVIII ст. Києво-Печерський монастир був одним із найбагатших у Російській імперії, однак у 1786 році всі монастирські та церковні землі перейшли до власності імперської казни. Царський уряд залишив за Києво-Печерською лаврою лише близько 3 тис. десятин землі.
Під час «червоного терору» в січні 1918 року біля стін лаври більшовики після катувань розстріляли митрополита київського й галицького Володимира, а в 1920 лавру закрили. У 1929 році радянський режим остаточно перетворив монастир на т.зв. «Всеукраїнське музейне містечко», покликане бути центром антирелігійної пропаганди в УСРР.
Під час Другої світової війни, у 1941 році радянські війська підірвали Свято-Успенський собор Києво-Печерської Лаври, початково збудований наприкінці XI століття. Радянська пропаганда приписала злочин нацистам, храм був залишений у руїнах.
Чернецьке життя і богослужіння в Києво-Печерській лаврі відновилося лише наприкінці 90-х, із 1988 року. Тоді до 1000-ліття хрещення Київської Руси новоствореній печерській чернечій громаді передали територію Дальніх печер.
У 1995 році тодішній президент України Леонід Кучма видав указ про відновлення Успенського собору, після відбудування його освятили 24 серпня 2000 року.
З 1994 року намісником лаври став архиєпископ УПЦ Московського патріархату Павло (Лебідь), який згодом «уславився» в Україні під прізвиськом Паша «Мерседес». Спочатку під монастир передали кілька корпусів та храмів лаври, а також Ближні та Дальні печери. Але з кінця 1990-х Павло почав повертати під контроль церкви всю територію святині. В одному зі своїх інтерв’ю, яке намісник дав за часів президентства Віктора Януковича, Лебідь зізнався: «Ви знаєте, як ми відстоювали кожен об’єкт — ми їх просто забирали, і я цього не приховую. Тож нам передають те, що ми вже фактично маємо».
З часу відновлення незалежності України на території Верхньої лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (отримав статус національного в 1996 році).
Уся територія архітектурного комплексу лаври, внесена до спадщини ЮНЕСКО, ділиться на Верхню лавру — саме там розміщується державний заповідник під контролем Міністерства культури та інформації, — і Нижню, де знаходиться власне діючий монастир.
Нижню лавру довгий час контролювала і продовжує контролювати «УПЦ МП» (з травня 2022 року називає себе просто УПЦ). Хоча всі приміщення лаври належать державі, але у 2011-му 75 об’єктів Нижньої лаври Кабмін Миколи Азарова передав у безкоштовне та безстрокове користування УПЦ МП. Тепер там міститься одразу кілька церковних структур: Києво-Печерський чоловічий монастир із настоятелем владикою Павлом, митрополія УПЦ з Онуфрієм на чолі, Духовна семінарія та Київська академія.
Однак наприкінці 2022 року сплив термін оренди УПЦ МП двох найбільших церков лаври — Успенського і Трапезного храмів. Тому з 1 січня 2023 року заповідник Києво-Печерська лавра не продовжив колишній церкві Московського патріархату договір на її користування обома храмами, а отже, Успенський собор і Трапезну церкву повернули державі.
Саме тому предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній після відповідного прохання отримав дозвіл провести в Успенському соборі Києво-Печерської лаври різдвяне богослужіння 7 січня 2023 року. 23 липня 2025 року перше богослужіння ПЦУ відбулося у печерах Києво-Печерської лаври у церкві Преподобного Феодосія Печерського.
У лютому 2026 року Мінкульт передав ПЦУ два корпуси Нижньої Лаври в Києві. Того ж місяці було відкрито доступ до підземного комплексу Ближні печери на території Нижньої лаври, доступ до яких був закритий з серпня 2023 року.
Абсурд від ЮНЕСКО та цинізм Росії
В ЮНЕСКО “засудили напад” та висловили готовність підтримати владу. Про це йдеться у заяві на сайті ЮНЕСКО, яку розкритикував речник Міністерства внутрішніх справ України Георгій Тихий. Він назвав повідомлення ЮНЕСКО “абсурдом”, адже у ньому не згадали, що обстріляла пам’ятку саме Росія. «Організація, на яку покладено завдання захищати культурну спадщину, навіть не знає, від кого саме вона її захищає. Чому так важко просто сказати “російський удар”?, – написав речник МЗС України.
Міністерство оборони Росії вранці 15 червня опублікувало цинічну заяву, в якій заявило, що цей обстріл нібито став «відповіддю на терористичні акти» з боку України. Про які саме «теракти» йдеться, там не уточнили.
Коментарі з соцмереж
Колекціонерка, блогерка Устина СТЕФАНЧУК:
– Тицяти фото сьогоднішньої ночі в обличчя кожному, хто вірить в московську церкву, хто підтримує московських попів, хто ширить єресь під назвою московське православ?я.
Ось вона суть їхньої віри – псевдодуховність, ненависть до всього і всіх і компульсивна потреба знищувати і руйнувати. Нічого іншого там немає і ніколи не було.
Багатостраждальна наша Лавра.
Журналіст, колишній військовослужбовець Віктор БІЩУК:
– Москва каже, що вона “оплот православия”, але палить православні храми в Україні.
Кремль кричить про “захист російськомовних”, але українські міста з найбільшою часткою російськомовного населення зруйновані вщент саме Росією.
Путін обіцяє “хрестовий похід проти нацизму” але саме російські спікери на офіційному російському телебаченні закликають вбивати українських дітей.
Диявол в Біблії – “брехун та батько брехні”. А Росія – це просто унаявлена антитеза до поняття правда та світло. Це зло, яке несе лише темряву і пустоту. Справді, в біблійні часи живемо.
Громадський діяч, блогер Валерій ПЕКАР:
– Пожежі в храмі не було. А те, що було, то самі українці підпалили. Простроченим Патріотом. Який дав їм Захід і нацькував на братній народ.
А взагалі так їм і треба, це помста за вигнання московського патріархату. Але пожежу самі інсценували. Щоб Захід дав їм гроші на нацистський режим. Вони в нас панораму в Севастополі, ми в них Лавру в Києві. Нічия. Але то не ми.
І взагалі, Україна агресивно напала на росію, ми же вимушені захищатися. Але тільки по воєнних об’єктах. Таких, як Арсенал. А по цивільних ні-ні, ми ж не звірі.
Ви прослухали огляд російської пропаганди.
Письменниця, перекладачка Катерина КАЛИТКО:
– Бачити з вікон нічну пожежу над Лаврою – ще один досвід, якого ні з чим не порівняти й нікому не пояснити.
Коли горів Нотр-Дам у 2019 році, світ реагував на сюрреалістичну трансляцію пожежі так, ніби горіла частина колективної нервової системи континенту. Мільйони незнайомих між собою людей, які, може, ніколи й не молилися в соборі й не вважали себе віруючими, раптом відчували справжній біль. Горіла сама ідея тривалості, неперервності історичного часу.
І навряд, щиро кажучи, світ дивитиметься так само на сьогоднішню пожежу в Успенському соборі. Українську історію звикли сприймати як переривчастий пунктир. Ось і цей собор – він уже зникав і поставав знову, принаймні двічі. Мало хто думатиме про нього як про того роздушеного метелика, чиє зникнення докорінно змінює майбутнє. А варто би.
Боялася говорити про це вголос усі роки великої війни, але після цієї ночі, здається, вже можна. Постійно з холодом по хребту думаю про Софію – ось вона стоїть, така очевидна та беззахисна, просто посеред Києва, і якимсь дивом досі ціла. А що, якщо? Собор, особливо такий – це свідчення довгого часу, об’єкт і явище, що перевершує горизонти індивідуальної смертності. І раптом він, як і людина, що губиться в огромі історії, стає крихким і вразливим.
Проживається дивна річ: люди стають співмірними своїм головним святиням, які структурують спільноту. Виростають настільки, щоб умістити в себе і довгу пам’ять, і готовність відбудувати.
Римляни, зруйнувавши єрусалимський Храм, врешті отримали дві тисячі років пам’яті про Храм. Він, з дозволу сказати, перейшов у інший агрегатний стан – в індивідуальну та передану в спадок пам’ять, у книги й перекази, у силу горя, що єднає спільноту.
Храм є одним із небагатьох місць, всередині й довкола якого суспільство домовляється про масштаб власного існування – і навіть не в релігійному сенсі.
Храм співвідносить людину не з новинним циклом, а зі століттями присутності на землі. І з цього проростає впертість, та сама фірмова українська впертість, яка так часто нас рятувала.
Це була дуже страшна ніч і страшна пожежа. Така, від якої не можеш собі дозволити відвернутися. Бо жоден мур тепер не є гарантом тривання, і жодна окрема людина не є. А от спільна пам’ять, гнівна і вимоглива щодо справедливості – вона є. Вона й змінюватиме майбутнє.
Підготувала Наталя БОРИСЛАВСЬКА
Фото REUTERS,
Генштабу ЗСУ
