Володимир Чехівський: урядовець, духовник, жертва урочища Сандармох
19 липня відзначатиметься 150 років від дня народження видатного українського політичного діяча, члена Центральної Ради, голови Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР, одного із засновників Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Володимира Чехівського. За цією загальною фразою ховається ціле життя людини.
Народився Володимир Мусійович Чехівський 19 липня 1876 року в селі Гороховатці Обухівського району на Київщині в родині священника. За сімейною традицією він отримав богословську освіту – спершу в семінарії, а згодом в Київській духовній академії. Під час навчання брав участь у роботі студентського гуртка українських соціал-демократів.
У 1900 році закінчив академію кандидатом богослов’я і йому запропонували роботу в одній з російських семінарій, але Володимир відмовився і почав працювати учителем у селах Янівці та Гороховатці. У 1901-у він – помічник інспектора в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Щоправда, його викладацька кар’єра там завершилася скандалом. По закінченні 1903/1904 навчального року було зроблено загальну фотографію курсу, на якій, перейняті національними ідеями семінаристи, з подачі В.М. Чехівського, в самому центрі помістили світлину Тараса Шевченка. У наступному навчальному році Володимир Мусійович працював у рідній академії в Києві, але в 1905-у за революційну діяльність та українофільські погляди його перевели у Черкаси викладачем російської словесності у тамтешньому духовному училищі та чоловічій гімназії. Чехівський активно долучався до політичної діяльності, був членом РУПу (Революційної української партії), згодом УСДРП та організував у Черкасах осередок цієї партії.
Під час революційних подій 1905–1907 років Володимир Чехівський обирається депутатом до першої Державної думи (1906 рік), але після її розпуску, за участь в українському національному русі відбував заслання у Вологодській губернії. Лише наприкінці 1907-го завдяки наполегливості виборців та депутатів української фракції Держдуми Володимир Мусійович повернувся із заслання до Києва.
Однак, позбавлений права викладати в духовних навчальних закладах, був змушений на початку 1908-го переїхати до Одеси, де працював викладачем у різних середніх навчальних закладах міста. У 1913–1914 роках викладав історію в 1-й та 3-й міських гімназіях Одеси. Перебував під гласним наглядом поліції. Брав активну участь у діяльності місцевої Української громади і товариства «Просвіта».
Після Лютневої революції 1917 року став редактором одеської газети «Українське слово», згодом очолив Одеський комітет УСДРП і з квітня 1917 був членом Української ради від Одеси. З травня – окружний інспектор Одеської шкільної ради, очолював Одеську філію Всеукраїнського вчительського союзу. З літа 1917 – гласний Одеської міської думи. В жовтні – листопаді очолив Одеський революційний комітет. З листопада 1917 року– політичний комісар Одеси та губернський комісар освіти Херсонщини. На початку 1918 Володимир Мусійович переїздить до Києва, де читає лекції з історії України та української культури в політехнічному й медичному інститутах, а також на вчительських курсах. Тоді ж обраний членом ЦК УСДРП. У квітні призначений директором департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР.
За правління гетьмана Скоропадського Володимир Чехівський працював у міністерстві віросповідань та церковної політики, але не полишав партійної роботи: писав публіцистичні статті та розвідки із соціально-економічних питань. У процесі підготовки антигетьманського повстання став активним діячем Українського національного союзу, увійшов до Українського революційного комітету.
У ніч із 13 на 14 листопада 1918 року організував у Києві виступ проти гетьманського уряду. Після прибуття 19 грудня до Києва Директорія затвердила Раду народних міністрів, головою якої призначили соціал-демократа В.М. Чехівського. Під час його прем’єрства 22 січня 1919-го був проголошений Універсал про об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у соборну (єдину) Україну. 1 січня 1919 уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, а 5 січня — земельний закон.
Водночас шалений наступ більшовиків витіснив Директорію аж на Поділля, її становище погіршилося й через присутність іноземних військ Антанти на Півдні. Прем’єр Чехівський, який був явним противником зближення із силами Антанти, зрештою опинився в меншості і в середині лютого залишив посаду. Після цього він перебував в опозиції до Симона Петлюри, а навесні 1919-го став одним з організаторів Трудового конгресу в Кам’янці-Подільському, на якому з лівих засад «трудовики» розкритикували політику Директорії.
Володимир Мусійович залишився на території України після її окупації Червоною армією. Зі словами «Я мушу бути зі своїм народом» він повернувся до Києва. У 1920-у був одним з лідерів Української комуністичної партії (незалежних). У жовтні 1921-го брав участь у першому Всеукраїнському церковному соборі, який підтвердив незалежність Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита УАПЦ Василя Липківського і благовісником («проповідником») цієї церкви та організатором Пастирських курсів у Києві. Він став одним з головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильником християнського соціалізму. У жовтні 1927-го — голова другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Парадоксальне поєднання лівої ідеології та релігійності зумовлювало усю подальшу діяльність Чехівського.
Паралельно Володимир Чехівський працював професором історії у київських медичному та політехнічному інститутах. Його особисте життя було завжди скромним. Особливо довелося бідувати в другій половині 1920-х, коли його як активного діяча УНР позбавили прав, усунули від викладання в медичному та політехнічному інститутах та інших закладах. Для утримання родини у 1924—1929 роках займався перекладами з російської мови на українську. Сучасники називали Володимира Мусійовича «Святою по вдачі людиною»
Наприкінці 1920-х років радянська влада починає масовий терор, який спершу зачіпає інтелігенцію. Тоді в 1929 році фабрикується так звана «справа Спілки визволення України», за якою притягується одразу кілька сотень осіб. Серед них був і Чехівський. Спершу, в 1930 році, йому винесли вирок у вигляді 10 років позбавлення волі. Вже через рік переводять до Ярославля в Росії, із 1933-го – в Соловецькому таборі особливого призначення. У 1936-у додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. 3-го листопада 1937 розстріляний у карельському урочищі Сандармох разом з великою групою української інтелігенції. Реабілітований Верховним судом УРСР 11 вересня 1989 року.
Володимир Чехівський був одружений на Олені Сіцинській. Вони познайомилися у 1902—1903 роках в домі її дядька — видатного церковного, громадського і наукового діяча, отця Юхима Сіцинського. Шлюб Олена Володимирівна і Володимир Мусійович взяли у 1906-у. Останні 18 років свого життя Олена Чехівська провела серед української громади у Філадельфії (США), куди вона виїхала з України після закінчення окупації. Померла 10 листопада 1969-го. Їхня донька Люба народилася 1907 року в Одесі. Але їй не судилося довго прожити — померла після ускладнення на серце від скарлатини 16 жовтня 1923-го. Похорон був пишним, з катафалком із живих квітів, співав хор храму Св. Софії Київської, сам митрополит Київський о. Василь Липківський супроводжував похорон до Покровської церкви, де й було її поховано. Згодом, коли у 1934 році влада ліквідувала цей цвинтар, Олена Чехівська перенесла могилу доньки на Лук’янівське кладовище разом із кущем калини.
Володимир Чехівський – не лише історична постать, а символ українського патріотизму, мужності, жертовності, глибокої віри та незламної боротьби за істинну автокефалію Української Православної Церкви і державну незалежність України. Його життя — це приклад для всіх, хто прагне вірно служити Богові, Українській Нації та українській Державі. На його честь в Одесі у вересні 2024 року 2-й провулок Олександра Невського – покровителя Сухопутних військ і морської піхоти Російської Федерації, перейменовано на честь одного з засновників УАПЦ Володимира Чехівського.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець, Одеса
