Аудит «Слова і голосу»
У Львові театральний скандал
До 8 серпня у львівському му-ніципальному театральному центрі «Слово і голос» (засновниця і керівниця – Наталія Половинка) проводять аудит. Це перший аудит за 15 років, повідомили у Львівській міській раді у відповідь на значну кількість постів у соцмережах про те, що театр ліквідують чи реорганізують. Заступниця міського голови Львова з гуманітарних питань Ірина Кулинич переконує, що рішення про закриття чи реорганізацію театру ніхто не ухвалював: «Театр не закривають. Ніхто не приймав рішень про його ліквідацію чи реорганізацію. Це неправда. Зараз там проходить звичайна планова перевірка – така сама, яку час від часу проводять в усіх бюджетних установах міста. Перевіряємо, як використовують кошти громади, чи все в порядку з фінансовими документами. Це нормальний процес, який має бути в будь-якій структурі, яка отримує гроші з бюджету. Після завершення аудиту буде публічний звіт – усе прозоро. Контроль – це не покарання. Це про довіру. І якщо театр справді працює якісно – йому нема чого боятися».
Мабуть, не вірити на слово чиновникам, зокрема їхнім запевненням про те, що «якщо театр працює якісно (якісно – це як? – Ред.), йому нічого боятися», навчилися ті, хто не раз мав справу з ними. Тому бурхлива кампанія на захист театру почалася ще до результатів аудиту, що, звісно, не означає, що аудит не виявить зловживань. Водночас фінансові порушення – аж ніяк не підстава до закриття мистецької установи.
Ексначальниця управління культури Львівської міської ради, ексзаступниця міністра культури Ірина ПОДОЛЯК висловила свою думку принципово й відверто: «Знаєте, просто ніяково читати той пафос, який гуляє в мережі про «знищення» бюджетної культурної установи «Слово і голос», яку самЕ місто – Садовий, міська рада – утворили ще 2010 року і яку ми всі утримуємо мільйонними коштами з міського бюджету. Саме місто виділило їм ЦЕ приміщення, в якому вони перебувають уже 15 років, і я не знаю жодної установи, у якій за всі ці роки не було жодного аудиту, а коли він почався, то це спричинило прямо землетрус.
Шановні, це безвідповідально і ницо – вписуватися і піднімати хайп про те, чого ви не знаєте, не вивчили, не вникли і, відтак, не розумієте.
Усі клікуші, які галасують, заламують руки, ставлять ультиматуми муніципалітету “дайте гарантії, що не реорганізуєте центр, бо будете мати неприємності” –від вічно стурбованих брехливих “монахів”, які вже знищили не одну людину, до нардепів – були, може, один раз, а може, ніколи в авторському театрі Наталії Половинки.
Більшість “захисників” поняття зеленого не мають ні про Гротовського, ні про Кліма, ні про Ковалевича, ні про Половинку, ні про їхні методи.
Усі відомі артисти, кого я не маю права чи бажання називати, але ті, що цікавляться живою традицією і піснею, чомусь воліють оминати тему свого “навчання” в цьому авторському театрі.
Я знаю Наталію Половинку багато років, і мені дуже сумно, прикро і неприємно, що вона розгорнула таку маніпулятивну кампанію проти тих, хто допоміг її приватній ініціативі інституціалізуватися, поставив на фінансування коштом львів’ян, а тепер, коли по стількох роках виникають прості запитання щодо управління, то “ранимі” творчі працівники починають не слабу таку агресивну кампанію.
Вибачте, але це жесть.
Не думала про це писати, але мовчати теж не діло. Намовчалась уже».
Наталія ПОЛОВИНКА відповіла на пост Ірини Подоляк, зокрема зазначивши: «Дякую, Ірино Подоляк! …Як ти перейшла плавно з рейдерського стилю управління культурними закладами на критику моїх методів, Гротовського… я зрозуміла, скільки треба ширити тексти, пояснювати ідеї великого режисера і вчителя…
Отож, публіка відвела свої очі від головної проблеми і почала обговорення моєї особистості, котра, як і в кожного художника – складна «і має бути і в сто раз складнішою» – так званого “сєктанства” (бо ж кожне художнє угрупування має свої правила і кодекси) і таке інше.
Тоді якісь люди стурбувалися, чого не було досі аудиту – ну не до нас же з Ірою це питання… А щодо «дорого обходимося» місту» – то ми, до відома платників податків, найменше коштуємо місту зі всіх театрів, і площа наша 85 м кв. для сцени і глядачів разом, і для порівняння шановних платників податків: два працівники відомої міської волонтерської організації за рік отримують зарплату, як весь річний бюджет нашого театру…
І всі відволіклися, м’яко кажучи))
А проблему скромно озвучив Роман Зілінко, і вона полягає в банально проваленій комунікації міста з конкретним театром. Проблема і в інших також провалених комунікаціях, котрі просто треба покращувати.
Прийти на вистави, на які щоразу носимо запрошення і в управління культури, і меру. Тепер ще кликатимемо на все і п. Ірину Кулинич. Бо, що не придумаєш, не бачивши жодної роботи в «Слово і голос», не побувши в малому та затишному просторі, чудом перетвореному з остаточно вбитого секондхенду – на театр. І не дізнавшись, як перший ремонт поступово самі робили, і як з кожним дощем ми з Nazar Romaniuk воду відрами з підвалу вичерпували, і як поцвілі стіни оббивали в підвалі самі, бо найняті майстри втратили надію то завершити, поламали свою техніку на тій польській штукатурці, і ми цілим театром терли той підвал, я зголосилася на найтяжчу роботку – на ті стіни. О, як це весело згадувати тепер, коли в нас і затишно і чисто, і тепло. Так, це до п. Андрія Садового я пішла з ідеєю театру, і це він підтримав! Тим болючіше і незрозуміліше зараз чути про ці ідеї знищити центр, якому мер сам дав можливість діяти у Львові.
А кому болить – той і подає голос!
Правду озвучила Іванка Димид – ми відкриті до діалогу. До імперативів – ні. До розмови.
Дякую, Ірино, ти, взявши цей тон, так максимально заземлила все, що вже тепер хіба підніматися і – розмовляти.
І останнє: мабуть, через зайнятість не бачивши, ХТО саме і ЩО САМЕ писав в листах і зверненнях на підтримку «Слово і голос», випадково охрестила цим чужим словом «клікуші» – майстрів, художників, які і є суттю українського мистецтва».
Марія ЯСІНСЬКА відреагувала на деякі закиди на адресу театру: «Під приводом боротьби з насиллям можна влаштувати мобінг з маніпулятивним перекручуванням фактів, брехнею та конструюванням найбільш фантастичних нарацій. На FB можна написати все, не доводячи нічого і ні за що не відповідаючи.
– Не було аудиту? Не було конкурсу? – Чи це запитання до худрука театру чи до влади?
– Релігійна секта під виглядом театру? – Чи в Україні відсутні механізми визначення цього явища та його упередження і до чого тут неприбутковість?
– Нерентабельний театр з 15 штатних посад? – А в Україні багато рентабельних?
Коли все валиться у одну купу і заливається великою кількістю швидко замішаного інфолайна, приниженя, хейту – це мобінг. Він призводить до того, що ми вводимо його як норму комунікації у спільноті. І на кого стрілка покаже завтра, невідомо».
Театрознавець Тарас Федорчак – про театр і фінанси та про народження і відмирання театрів: «Найперше, що мені не подобається в цьому кейсі, – те, що фінансовий аудит може серйозно розглядатись як підстава для ліквідації – реорганізації –перепідпорядкування театру.
Не може існування культурної інституції вимірюватись фінансовою виправданістю.
Це не тільки не може бути першочерговим аргументом в цьому питанні – це взагалі тут не може бути аргументом. Доцільність існування культурної інституції може вимірюватись тільки КУЛЬТУРНОЮ доцільністю і тільки в цій площині може вестись обговорення. Тобто – про етичну і естетичну складові. Фінансово ж у нас, якщо не помиляюсь, ЖОДЕН державний театр не є ні цілком самоокупним, ні, тим паче, прибутковим (тим більше, коли йдеться про засадничо не комерційний театр).
Кожен, хто намагається на висновках фінансового аудиту будувати висновки про “доцільність існування” мистецького закладу, автоматично розписується в тому, що біля культури і не ночував, і не збирається. Для мене це аксіома.
Найгірше, що в разі чого, це може стати прецедентом і небезпечним кейсом: надалі достатньо на будь-який держтеатр направити аудит, продемонструвати, що от “фінансово не вигрібають, не переконують” – і все, можна з театром прощатись. І наступного разу це може стосуватись інших невеликих театрів – “І люди, і ляльки” чи навіть театр Лесі. А плюс ще вилізу, наприклад, який-небудь я, напишу якийсь пасквіль на театр Лесі, навіть не обтяжуючи себе пруфами – і маємо інформаційний привід для ліквідації. Бо, я так бачу, що в міськраді свято переконані, що Половинці пожалували той театр виключно по царській милості, а вона така-сяка, неблагодарна, кусає руку, що годувала. Сьогодні в фаворі Половинка, завтра –хлопці з Органного, на позавтра – ще хто. Та навіть нехай і міськрада з мером повністю зміняться, але прецедент залишиться: ліквідовувати-реорганізовувати театр, базуючись лише на фінансовій доцільності (як привід). Це скринище, це цілий куфер Пандори, реально. Це реальна загроза для культурних закладів загалом, тому я б на їхньому місці до цієї ситуації ретельно приглядався, а не думав, що це мене не стосується.
Що ж до всього іншого, то це якраз тема для дискусії. І глядачів, і спеціалістів. В якій я участі не збираюсь брати, бо й не можу – жодного разу в тому театрі не бував. Бо й не тягнуло. Надто вже навколо нього претензійно-духовна “аура”, а ці два епітети для мене насправді взаємовиключні. Та й таке.
Додам тільки, що часто ми собі чомусь думаємо, що, коли вже театр засновано, то це вже до кінця віків має бути. Зовсім ні. Театри можуть народжуватись, жити і відмирати собі. Це життя. Це нормально. Вичерпуватися. Виконувати свою певну місію та розчинятись. Чи муміфіковуватись – і теж відмирати. Але. Все це природний процес, коли нові театри виникають постійно – один наказав довго жити, а там два інші піднімаються, ці на спад пішли – а там от ще той новий-молодий. Але справа в тому, що нічого такого в нас не народжується. Актори випускаються курс за курсом вже понад 20 років – а нових театрів не густо. Управління культури НІЯК не сприяло і не сприяє руху і створенню молодих театрів. Думаю, навіть не замислювалась в ту сторону. Ні їдне. Навіть аматорських театрів – на пальцях однієї руки (бо й майданчиків і фестивалів, де вони б могли заявити про себе, давно нема). Насправді «Слово і голос» – це ЄДИНИЙ новий державний театр у Львові за понад 30 років. Та й того ми позбуваємось».
Підготувала Наталя БОРИСЛАВСЬКА
P.S. До слова, за даними Інституту стратегії культури, у 2025 році на театри Львівської МТГ з бюджету передбачили 89,5 млн грн – це найбільша сума серед усіх культурних установ. Однак фінансування театрів із загального фонду зменшиться на 2,6 млн грн (або 8,3 %) порівняно з 2024 роком. Серед закладів, які отримають підтримку, – театри «Воскресіння», Лесі Українки, Перший, імені Леся Курбаса, «І люди, і ляльки» та «Слово і голос».
Театральний центр «Слово і голос» працює у Львові з 2010 року. Він розташований на вулиці Городоцькій, 38. Заклад відомий як авторський театр, що реалізує власні постановки. Колектив працює з різними жанрами – драмами, комедіями, мюзиклами, – і використовує елементи взаємодії з глядачем у процесі вистав.
Сценічна діяльність театру орієнтована на поєднання традиційних форм із сучасною тематикою. Простір театру є невеликим і призначений для камерних подій. Вистави відбуваються у власному приміщенні, яке надане містом.
