Фантомні болі незавершеної війни
Концерт був у самому розпалі, і гарна молоденька співачка районного штибу без усілякої задньої думки закликала присутніх міцніше плескати в долоні, якось призабувши, що добра третина глядачів мають тільки ОДНУ руку… Я зі страхом чекав, що вона не зі зла може в запалі кинути присутнім ще одну широковживану в артистичній тусовці фразу: «Я не бачу ваших рук!» Заклик з гімну «Душу й тіло ми положим» ці хлопці вже наполовину втілили, тому травмувати їм ще й душі – зайве…
Перебувати постійно на реабілітації поряд з тими, хто зазнав фізичних, психічних, психологічних і нервових травм на цій війні, справа одночасно легка і неймовірно важка. З одного боку, тобі прекрасно знайома тематика і нюанси цих посттравматичних постфронтових розмов, а з другого – у кожного власне мірило справедливості на цій війні, до якого ти не завжди можеш дотягнутись і його зрозуміти. Чому? Як казав один знайомий боєць: «Я не можу про нього нічого певного сказати, бо я в його чоботах не ходив!»
Те, що суспільству здається жорстоким чи трагічним, для фронтовиків стає звично-буденним і навіть… нецікавим. Так, так, саме нецікавим. Багато з них, навіть відвоювавши (бо важко повернутись на «нуль» без руки і ноги), все одно вже ніколи не зможуть остаточно повернутись до мирного життя – фантомні болі вони відчуватимуть не тільки у відірваних уламками мін і снарядів кінцівках, а й у знищених війною частках колись світлого і доброго серця…
* * *
…«У нас був взводнік, Сергій Хатаджі, родом з Чернівецької області, командир від Бога. Послуговувався принципом: це твоє життя – ти ним і керуй. Людям умів довіряти. Ніколи нікого не здав, без діла голос не підвищив, на «задувку» не послав. Знав українську, але як нервувався, то говорив російською. Хлопці за ним готові були йти в пекло і до чорта на вила. Загинув під час штурму Веселого, дочасно повернувшись в підрозділ з відпустки. Вдарило САУ – і його завалило плитами. Помер моментально (а одного бійця ми так і не дістали – кран треба було). Це не те, що наш ротний, який бігав за вісім кілометрів від позицій з пістолетом і віддавав накази: «Вперед!»…
* * *
…«Ім’я моє не пиши. Фотографію теж не давай. Я з Білорусі. Боєць другого іноземного легіону. Позивний «Штурнус» – це по-нашому «Шпачок». Снайпер. До речі, підготовку я проходив з самим «Мамаєм»! Чув про такого? А я його особисто добре знаю. Дома дорослі син і донька. Про те, де я і чим займаюсь, їм знати не потрібно. Та й кегебістсти Луки постійно слухають усі білоруські телефони – очікують, що Захід захопить їхню стратегічну бульбу. Що мені праву ногу відірвало, я дітям теж не казав – для чого їх хвилювати? Зроблять добрий протез, пройду реабілітацію – і знову на війну. Особисто я вважаю, що вільної Білорусі без вільної України просто існувати не може. Ти за ким в черзі на ампліпульс? То я наступний буду».
* * *
…«До дупи та обмежена придатність. Наш командир так і спитав: «А хто за вас піда-кі позиції штурмувати буде?! Я?!» Потім, правда, вже полегше стало, але в мене вже тоді руки терплиі я навіть автомат не міг підняти»…
* * *
…«Я Вадим. З Чернівців. Прикордонник. Обидві ноги лишились під Бахмутом. Нас було семеро таких молодих, то ми між собою домовились: куди пошлють першого – туди й ми всі. А його – в пащу Бахмуту… Я як туди попав – все здавалось страшним сном. Вибухи мін, снарядів, відірвані голови, пошматовані тулуби, кишки на кущах, плач, стогони, сльози, калюжі крові…Біля нас 93-тя стояла, то там начальство притомне, а в нас якісь дегенерати. По рації кричать: «Не відступати!!!» А куди тут відступати, якщо ми в оточенні?! На одну ногу зроблять протез за сучасними технологіями – там сантиметрів 30 лишилось, а з другої толку не буде – там тіла сантиметрів 8. 120-ка під ноги прилетіла. То тепер в мене з плюсів лишилось хіба симпатичне обличчя і голлівудська усмішка. З семи – я один. 5 вбило, а одного так і не знайшли. Не думаю, що живий. Бахмут – місто смерті.»…
* * *
…«У нас під Бахмутом за дві години було 10 «двохсотих», і десь зо 20 «трьохсотих». Це з роти! Уявляєш?! Хлопці отримали такий страх і нехіть сунути голову в петлю, що як нас розхреначених вивели, то поназ’їжджалось різне високе керівництво, яке вручало грамоти, мобільні телефони, нагороди, приїхали якісь психологи, політпрацівники і контррозвідники – кожен за своїм. А командир роти з’явився перед нами днів через 10 – боявся, що хлопці його пристрелять за те, що він наробив! Та що вже тепер про це говорити…»
* * *
«Я з гордістю кажу, що я з 45-ї артилерійської! Ні, це не та, яка з «Мадяром» воює, це та, яка собі «Мадяра» обрала аерокорегувальником! Бо всі якось забувають, що «бадабум» все-таки робимо ми, а не він… Війна для нас почалась цікаво – бригаду кинули на Запорізький напрямок. В нас було багато толкових кадрових офіцерів, навіть свій тракторець – «ложка», і всюдипрохідний «стар» з трьома мостами, і ми там нарили і набудували таких укріплень, що місцева сєпарня, вочевидь, сказала під-рам: «Ви туди навіть не лізьте, бо вас там чекає повна жо…а. Тепер вже можу сказати, що найбільший прикол полягав в тому, що в нас на той момент майже не було…гармат! Не смійтеся – їх потім притягнули з Рівенщини, а до того ми Рашу лякали вогнем крупнокаліберних кулеметів і фальшивими позиціями. Сміх та й годі…Славно повоювати і під Курахово»…
* * *
…«Перед боєм начальство несподівано забрало відразу трьох чоловік, які кілька тижнів перед тим залили собі морди, на гауптвахту. І вони, на відміну від багатьох наших, там вижили і дуже з того тішились. То ще минулого року було. Хлопці сміялись, казали, що «губа» була в Лисичанську в жіночій колонії…»
* * *
…«Прийшли до нас пацики на поповнення – грамотні, навчання два місяці проходили в Іспанії. Ми їх так і називали – «іспанці». Прекрасна фізуха. Стріляють з кількох видів кулеметів і зі всіх різновидів труб. Всім до 25 років. Але є нюанси… Ми їх послали в посадку принести кілька ящиків трофейних гранат. Дивимось – несуть. Питаємо: де запали? Вони очі вирячили – які запали?! Кажемо, ну такі, як банки з-під консерв. Кажуть, та там лежали, але ми не знали, що то. Думали, що гранати відразу з запалами…Посміялись доброзичливо – трохи хлопців не довчили… Гранат, до речі, в нас було різновидів сім – й іржаві радянські, й сучасні американські. Щоправда, багато «лимонок» реально небезпечні, бо розриваються в повітрі, не долітаючи…»
* * *
…«Тоді туман густий був. І два їхні танчики впритул до позиції під’їхали, а з другого боку їх бетеери заїхали. А знаєш, чому танки на «еспешці» під звуки канонади не помітили? Бо двоє чергових сиділи і «втикали» в мобільні телефони! Бавились. Уявляєш?! На «нулі»! Коли піда-и в сусідній посадці?! Одного просто розірвало, а другого присипало, але лишився живий. «Бетеери» ми попалили трубами, але танчики «розкатали» всю траншею. З людьми. І втекти мужикам було ніяк, бо позаду рівне поле – війна посадок»…
* * *
…«Пам’ятаєш,руский телевізор хвалився, що вони знищили купу новопостачених «Хаймарсів»? То це наша робота! Ми робили з гівна і гілок такі «машини», що від справжніх не відрізниш! Пі-ри кидали ракети, а потім, очевидно, доповідали нагору про кількість знищеної новітньої зброї. Їхнідрони влаштовували цілі полювання на ті «Хаймарси»! Коли-небудь по війні книжки напишуть про те, як їх найо-ли!»…
* * *
…«Зараз нашу 24-ку мало згадують. Королівська бригада – та й все. Але те, що ми стали стіною під Попасною – цього забути просто не можна ніколи. Коли з автоматами на «вагнера», злого і добре підготовленого, кидались всі – наші кухарі, лікарі,водії, зв’язківці. При 24-годинному безперестанному обстрілі й відсутності артпідтримки. Мені про це сняться кошмари, і як сам вижив і не поїхав головою – не розумію, але хто забуде Попасну і жертовну 24-ку – буде проклятий!»…
* * *
…«У мене кєнтусик після важкого поранення потрапив служити на військкомат. То розповідає речі, які мені на голову не налазять! Будинки створюють свої сайти і групи в інтернеті, які оповіщають, коли ходять вручати повістки; деякі батьки вже четвертий місяць сидять вдома і навіть курять у кватирку при закритій шторі, щодня інструктуючи свою дитину, що «тата нема – він поїхав десь в Київ»; по місту ходять здорові хлопи в шортах, носячи на колінах медичні післяопераційні ортези і лангети – як маскування від військових патрулів, одного чоловіка привезли на військкомат в шкарпетках – він загубив мешти, коли втікав через город від носіїв повістки, з’явились жінки з трьома неповнолітніми дітьми, які за пристойні гроші пропонують бажаючим «косарям» одружитись з ними і всиновити їхніх діток – і на це є попит! Та найбільше мене шокувала розповідь про чоловіка, який, аби врятуватись від мобілізації, прямо в салоні авто, яке везло його в РТЦК… наклав собі в штани! Найдивніше, що це спрацювало – і цього обісранця просто викинули з салону! Всі ці люди і є сьогодні частиною того мобресурсу, який ми ще не використали…»…
* * *
…«Чудеса на війні трапляються. Я сам бачив, як в тіло хлопця вп’ялись відразу сім осколків, але він кров’ю не стік, бо рани запеклись і не кривавили. Бачив і бронежилет 4 класу, що витримав впритул три кулі з автомата. Бачив гранату, крізь яку пролетіла куля, а вона не вибухнула. Бачив шолом, з якого хлопці плоскогубцями витягали шрапнель. Бачив, як в бліндаж залетіла 120-та міна і не вибухнула! Та найбільше мене чомусь вразив великий гострий осколок, який пробив дощовик, штурмовий рюкзак, а зупинила його смертельний політ величезна пачка вологих спиртових серветок!»…
* * *
…«У нас були хлопці, які відмовились йти на штурм. І, чесно кажучи, вони й не були до цього готові. Їх записали в евакогрупи, що мали виносити поранених і 200-х. Мужики прекрасно з цим нелегким завданням цілий місяць справлялись. Двоє навіть були важко поранені. Наприкінці місяця з’ясувалось, що бойової сотні вони мати не будуть, бо командир написав на них рапорт, що ці бійці –відказники. Там порушили кримінал, але чим все закінчилось, я не знаю, бо був поранений, а їх під Соледаром розі…ли!»…
* * *
…«Ми мали завдання одного «Хаймарса» показово ганяти біля кордонів з Білоруссю! Щоб любителі картоплі бачили, що ми й біля їхніх кордонів тримаємо цю страшну й ефективну зброю. Скажу так – це придумав якийсь мудрий начальник – воно і спрацювало! Ну чому відразу Залужний? Може, хтось з меншими зірками. Кого я ще знаю? Комбата свого знаю. Ні, комбрига жодного разу не бачив. Ти, до речі, чув гарну фронтову приказку: «Комбриги не вмирають»? От запиши собі – тепер знатимеш»…
* * *
…«Лікар в тому госпіталі був хороший, старший такий пан. Ми з ним розговорились так задушевно під коньячок, і він раптом мене питає: «Знаєш, чого в мене серце болить? Бо я тих хлопців з великим труднощами повертаю з того світу до життя, ставлю на ноги, а коли вони вже в більш-менш притомному стані – їх знову посилають на війну гинути! В цьому є якась вища несправедливість»…
* * *
…«Я гордий тим, що більша частина Нацкорпусу і Нацдружини зараз на передовій, в «Азові», в інших штурмових ротах – як бачимо, власне ідеологія виявилась рушійною силою, що змусила цих молодих хлопців йти добровольцями в саме горнило війни і там стояти стіною. І пишаюсь, що серед них – і мій син»…
* * *
…«Лежу в засипаній сміттям і глиною траншеї з пораненою ногою, турнікет на нозі пече гірше від десяти джмелів, спека, у флязі води нема, з БК – один набитий магазин, хлопці з раціями побігли вперед, над головою свистять не знати чиї кулі, біля мене зліва – два пошматовані і смердючі трупи якихось бурятів, повністю засиджені мухами, яких вже з тиждень доїдає смерть; на бруствері – розбитий осколками «покемон», біля входу в піда-ський бліндаж два запаковані рюкзаки і кілька лопат, аж раптом – мати моя – дзвонить телефон! Без усілякого Старлінка! Чудо господнє!!! Думаю, треба відповісти, бо хто його знає, хто це, і чи мене тут колись знайдуть. Кричу в трубку: «Алло!!!», а у відповідь чую якийсь залізний голос робота, і кінець фрази про те, що саме з новими депозитами цього банку я буду нарешті впевнений у своєму майбутньому і багатий! Я подумки прокричав усі матюки, які знав! То тепер вам смішно, а на мене тоді така лють напала!»…
* * *
…«В нас в роті є такий «Шаман». Йому років 45. Все вміє. Він і агеесник, він і кулеметник, він і снайпер. Відважний чоловік, орденоносець, надзвичайно толковий, але дивний. Приїхав з відпустки, витягнув з салону новенький «мавік», припасував до себе, потім взяв під пахву російський трофейнийавтомат АК-12 (він зі свого не стріляє, а трофейний навіть нікому не дає потримати), а під другу маленького пса-фокстер’єра і, без жодного слова, відразу пішов на позицію. Думаю, це все від неймовірної кількості контузій, які він мав, окрім поранень. Якось не було можливості вивезти через обстріли нашого «двохсотого», то хлопці чули, як «Шаман» з небіжчиком розмовляв і навіть пропонував йому каву. Контузії і їхні наслідки – то страшне…»
* * *
…«Я дівчині своїй відразу сказав, що мені руку відірвало по плече. Вона, на моє здивування, приїхала, доглядала, сиділа біля мене, їздила за ліками. Я думав, що вона себе примушує, тепер бачу – ні, все по-справжньому. До війни ми з нею за будь-яку дурницю сварилися, а тепер ходимо одне біля одного, як два кришталеві бокали – боїмось потривожити»…
* * *
…«Наших на еспешці стояло тоді шестеро. Одного важко поранили. Максим відправив з ним двох бійців, і їх лишилось троє з одним кулеметом. Раптом з кущів вибігає група чоловік 15 і так, тулячись один до одного, біжать в наш бік. Хлопці довгими чергами як врізали з двох автоматів і кулемета – тільки іскри в них з броніків (броніки в них, до речі, хороші) посипались! Кілька чоловік впало, кричать: «Ой-йой! Больно!» Решта побігли назад. Раптом –опа: з іншого боку аж шість красенів в траншею заскакують – і відразу сховалися в два наші бліндажики– моментально видно, що ще не навчені. З бліндажів до нас кричать: «Укропи! Здавайтесь! Будете жить!!!» Тоді Максим заряджає термабаричний заряд, як вальнув з 15 метрів з РПГ – все вигоріло на попіл! Тим двом, що забігли в сусідній бліндаж, Макс кричить по-руськи: «Або здаєтесь, або вам теж піз-а!» За секунду ті вже вийшли з піднятими руками! Максим маленький, а ті два просто Гулівери під два метри! Але нічого – лягли, дали себе обшукати і зв?язати. Коли по рації повідомили, що взяли двох полонених – вже за 10 хвилин «уесбешники» були в окопах. Максима згодом нагородили орденом. Але пройшов час – і щодо Макса начальство дуже згнилило. Але то вже геть не героїчна історія…»…
* * *
…«Думаю, що багато наших проблем серед офіцерів через те, що в армії наразі нема стійких військових традицій. Верхівка прийшла з «совка», ті, хто вчився у військових ліцеях вже при незалежній Україні, теж просякнуті «совком», бо їх навчали командири з совковою освітою і вихованням. Батько-офіцер підтягує по кар’єрній драбині сина. Толкових командирів цінують насамперед солдати, а не командування, тому шлях народження і становлення цих традицій, і власне української армії, буде довгим, і, на жаль, нелегким. Як і дорога з цієї війни»…
* * *
…«Саня, наш бойовий медик. Коли його поранило в ногу, то він сам себе перев’язав турнікетом, але кров перестала надходити і він відчув, що на одній нозі не дійде. Тоді хлопчина зняв турнікет і поміж вибухів, цвиркаючи кров’ю, на скаженій швидкості помчав в ангар ховатися. Забіг, зняв штани, сам собі швидко наклав турнікет, перев’язав ногу, поставив крапельницю і аж тоді почав оглядатися. З’ясувалось, що він всі ці маніпуляції робив в темноті, посеред кількох десятків бійців-новобранців, які були такі шоковані його появою і швидкими та вправними діями, що ніхто навіть не прийшов йому на допомогу. Саня, до речі, хотів бути кулеметником, але він малий і кулемета не потягне. Але за духом – справжній воїн».
* * *
…«До нас Порох в батальйон приїжджав – привозив якісь броньовики. Я з ним селфі зробив. А потім, як прильот був, мобілку в бліндажі засипало. Ми сєб…ли і не було часу відривати. Уяви собі, якийсь зек знайде мою мобілку, на фотки гляне, а там я з експрезидентом! Він подумає: «Ніфіга собі! Що ж це за такий поважний воєнначальник з Порошенком. А це всього-на-всього єфрейтор-десантник!»…
* * *
…«Чув приказку: «Нема ума – штурмуй дома!»? Це про нас. Хоча, якщо серйозно, то це ціле мистецтво – штурмувати чужі позиції. Тут треба нутром відчувати, коли лягти, коли бігти, а коли й спокійно посидіти і покурити. В нас тоді був один командир – дурник, то той міг послати штурмувати висотку, яку обстрілювали з трьох інших висоток. Дебілозавр. Але сам з нами не ходив. А одну посадку ми разів п’ять брали. І раз п’ять відступали. А потім виявилось, що вона ні нам, ні їм сто років не потрібна була. Ні. Там був тільки один «двохсотий», але багато поранених. Думаю, що з боку руских там втрат було разами більше. Бо вони в гарячці бою побігли по мінах, які їхні сапери для захисту траншей ставили. Чому? А в них є свої дебілозаври. Ще тупіші від наших. Хоча противника принижувати не можна – вони швидко вчаться, а з дронів так влучно корегують вогонь, що той, хто наплював на маскування чи не окопався, буде негайно покараний.»…
* * *
…«Прикольний був випадок: наш дрончик засік їхню еспешку. Двоє постійно чергують, є кулемет, наявний маленький бліндажик, в якому, на нашу думку, могло від сили поміститись ще двоє-троє. Послали ціле відділення з кулеметом і РПГ цей гнійник зачистити. Богу дякувати, що підійшли досить близько, не засвітились, а перед штурмом двоє сміливців кинули в бліндаж по Ф-1. А далі почалось кіно – звідти, як з курятника, почали вискакувати приглушені й посічені осколками піда-и, і було їх загальним числом 16 чоловік! Вони, видно, подумали, що наших цілий взвод – і тому просто почали втікати, покинувши свій бастіон. Якби знали, скільки наших, то ще хто знає, чим би то все скінчилось! Штурмовики «задвухсотили» тільки двох, а решта втекли. Кулемет, БК і кілька автоматів стали нашими трофеями. З’ясувалось, що вони собі в тому бліндажі нарили кожен по норі, в якій і спали!»…
* * *
…«Можете кидати в мене камінням, але з новостворених бригад найдостойніша і найвмотивованіша сьогодні – 77-ма аеромобільна! Коли-небудь воєначальники писатимуть книжки, і тоді ми дізнаємось, як необстріляні хлопці-десантники кардинально виправили ситуацію, що виникла під час якогось х-ра анонсованого контрнаступу! В мене брат там, то, повірте, ми тоді пройшли по тоненькому льоду!»
* * *
…«Трохи смішного. Наші «едельвейси» штурмували одну під…ку посадку біля Білогорівки. То наші її візьмуть, то орки. Разів п’ять туди-назад штурмували. Зранку, при тумані. В групі хлопці були затяті, колишні атовці. Дід, Демон, Вампір. Під час однієї з атак командир відділення дивиться, а його штурмовиків на одного більше. Врешті взводний по рації каже їм: відходьте, стрьомно– вас 
мінометка порве на шмаття! Відійшли в балку метрів 500, командир відділення порахував – та ні, все правильно – було сім, а є вісім! Той «зайвий» не в «пікселі»,щось російською розказує, то його й питають: а ти власне, чоловіче, хто?! А він пояснює: та я з Донецька, мобілізований в ДНР, я проти вас воювати не буду, я хочу за вас. Всі в шоці, бо він разом з ними вже, як мінімум, двічі на штурм ходив, міг в спину постріляти всю групу. Навіть зброї не забирали. Вийшли на позиції – відразу з’явились «контріки» і забрали мужика з собою. Якась комедія. Фільм можна знімати. Як і про цю війну. Хоча, думаю, що багато хто прагнутиме її забути. З багатьох причин. Але хто реально воював, навряд чи зможе…»
Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга»
