Фейкове «цькування за мову у Львові» як привід для маніпуляцій
Поширення в медіа та соцмережах цитат з інтерв’ю колишньої радниці міністра освіти України Іванни Коберник, у якому вона згадала Львів у контексті цькування дітей за російську мову, – вдячний матеріал для аналізу з погляду формування фейкових новин.
Отже, з посиланням на Іванну Коберник поширювали інформацію про те, що у Львові нібито 40 тисяч дітей (потім цифра зросла до 50 тисяч) з числа внутрішньо переміщених осіб не відвідують школи міста через цькування за мову. Згодом директор департаменту освіти та культури Львівської міської ради Андрій Закалюк спростував цю інформацію, зазначивши, що така теза – не просто маніпуляція, а й брехня. Він поінформував, що у школах і садках Львова – понад 4600 дітей зі статусом ВПО; загалом у місті – близько 12 тисяч дітей-переселенців (включно з малюками та студентами до 18 років), а загалом учнів у Львові – 87 тис.
«Так, конфлікти бувають. Але робити з поодиноких випадків «масове явище» – або повна відірваність від реальності, або свідома спроба її спотворити, – зазначив Андрій Закалюк. – І ще одне. Частина дітей справді не відвідує львівські школи – але зовсім не через вигадані «масові цькування».
Як пояснює чиновник, хтось залишається на дистанційному навчанні у своїх школах, щоб не втрачати зв’язок із домом, комусь потрібен час на психологічну адаптацію: «І це нормальні процеси в умовах війни. Ненормально – вигадувати історії про «системне цькування». Бо давайте чесно: не можуть цькувати в школі тих, хто туди жодного дня не ходив».
Іванна Коберник на своїй фейсбук-сторінці зазначила, що озвучувала в інтерв’ю багато проблем, пов’язаних з тим, чому діти вимушених переселенців не йдуть у місцеві школи: «В програмі обговорювали весь їхній комплекс, разом зі ще одною незручною правдою, що дітей активно утримують в дистанційній школі вчителі, для яких перехід дітей в очну місцеву – втрата роботи. Обговорювали багато незручних болючих питань. Але витягли лише мову». Пані Коберник пише, що діти, які не навчаються у школах офлайн, не інтегруються у свої нові громади, і в цьому справді є велика загальна проблема.
У Львові існують «гетто маріупольських чи харківських шкіл»?
В уже згаданому інтерв’ю Іванна Коберник зокрема зазначала, що з цькуванням стикаються переселенці, тому що поділ на «свій-чужий» у дитячому віці досі поширений; загострюється історія «сільський-міський», якщо в школі немає певної політики і немає атмосфери; також є мовний сценарій. Спікерка озвучила, що «нещодавно була інформація по місту Львову – я нагадаю, що там сильні школи. Боюся помилитися в цифрах, але, думаю, в порядку – ні. Є близько 50 тисяч дітей шкільного віку [серед ВПО], але умовно менше 10 тисяч ходять у місцеві школи. Інші залишаються навчатися у власних школах онлайн, хоча живуть у відносно безпечному Львові».
Називаючи мову серед причин дистанційного навчання, пані Коберник каже: «Діти стикаються з певною нетерпимістю, насмішками, образами. Треба визнати, що мова – це складно. Якщо ти все життя говорив іншою і потрапив у новий колектив, то не можеш по тумблеру переключитися. Це не про дорослих. Хоча й казати дорослим «чому ти за 30 років не вивчив [українську мову] – неефективно, але емоційно я розумію цей посил. Якщо це підліток чи маленька дитина, то не може пожартувати, швидко сказати або бути першим, хто підняв руку, щоб відповісти. І діти закриваються».
Іванна Коберник також вважає, що у Львові існують «гетто маріупольських чи харківських шкіл», учні з яких зустрічаються, а їхні батьки створюють можливості для спільного навчання дистанційно. Водночас, пише «Українська правда. Життя», після коментаря ведучої Анастасії Багаліки пані Коберник визнала, що в Україні існує й обернена ситуація, коли цькування зазнають українськомовні діти, які опиняються в меншості.
Андрій Закалюк нагадав, що Львів прийняв десятки тисяч людей у найскладніший момент, тому намагатися дискредитувати цю роботу – «або відвертий цинізм, або свідома гра на руку дезінформації». Окремо чиновник відреагував на фразу про «тумблєр» мови: «На п’ятому році повномасштабної війни розповідати про якесь «перемикання кнопки» – не просто невігластво. Це зневага до реальності, в якій живе країна».
За словами народної депутатки України Наталії Піпи, тривале дистанційне навчання веде до ізоляції дітей від місцевого середовища та ускладнює формування нових соціальних зв’язків: «Школа – не лише про знання. Це також про соціалізацію. Сьогодні багато дітей-переселенців живуть фактично в ізоляції. Вони не інтегруються в громади, не комунікують із місцевими дітьми, не відчувають себе частиною суспільства».
Колишня радниця міністра освіти у своєму дописі також подала інформацію від директора департаменту освіти та науки Львівської ОДА Олег Паски про те, що початок року у Львівській області було 50 000 учнів, які дистанційно навчаються у своїх школах, плюс 8000, які навчаються в місцевих школах Львівщини. І перепросила за неточність, що в інтерв’ю один раз сказала Львівщина і один раз Львів.
У коментарях під постом-поясненням Іванни Коберник обурення користувачів викликало таке (хай навіть помилкове) перенесення кількості учнів з області на місто, а також вживання слова «гетто», а ще порівнюють з тим, як ставляться до вивчення мовив інших країнах.
Ось цитати з кількох таких коментарів.
Якимець Ольга: «Ганебне висловлювання про гетто і ганебна відмазка… Якщо функціонери від освіти не знайшли в собі сили організувати україномовне навчання на сході України, то не проблема Львівщини. Але українську вивчають всюди і закон про мову виконувати треба. І якщо навіть діти вдома розмовляють російською, в школі уроки провадять українською, значить, при переїзді в україномовне середовище діти не потрапляють у невідомість. Ваші слова сприймаю як хайпожерство і бажання зіграти в свою дивну гру».
Halyna Khalymonyk: «Мої діти за 1,5 роки вивчили польську мову та склали на середній бал в регіоні. Мільйони дітей вчать сьогодні польську, чеську, німецьку, французьку, англійську – і за чотири роки досягнули рівня, який часто дорівнює С1. Ви своїми висловлюваннями [вирваними з контексту], вкотре робити зле для України…»
Катерина Ісаєнко: «Велика підозра, що не через мовний бар’єр не відвідують, а через позицію батьків. І це теж – вибір, світоглядний в першу чергу. Бо діти дуже адаптивні, і у європейських країнах якраз швидко інтегруються в інше освітнє і мовне середовище, а тут прямо проблема. Не вірю».
Отже, плутанина через кількість учнів у місті й області, вживання експресивно забарвленої лексики («гетто», «цькування») та некоректні узагальнення на етапі інтерв’ю, виривання з контексту та гіперболізація на етапі поширення новини, і все це – в контексті чутливої теми на тлі війни – один зі шляхів, як формуються фейкові новини, що їх можуть використовувати в ІПСО (інфомаційно-психологічна спецоперація).
«Є проблеми інформаційної політики»
Маркетолог, журналіст Всеволод Поліщук у дописі у фейсбуку зокрема зазначив: «Якщо вчитатися в матеріали досліджень, які перекрутила пані Коберник, а за нею трохи львівських медій, там узагалі сказано про «острах батьків щодо можливого цькування». І тут, звісно, є проблема інформаційної політики на всіх рівнях. А також журналістів і блогерів, і таких-от людей, як авторка фрази про «50 тисяч зацькованих за мову».
«Очевидно, це не означає, що нема проблеми окремих батьків, які народили дітей в час війни проти Росії в Україні (нагадую, дітям, народженим у 2014-му, зараз 12 років) і не навчили мови, – додає Всеволод Поліщук. – І є проблема несприйняття переїжджих з боку деяких львів’ян».
Далі він згадує, як у 2022 році кілька місяців займався тим, щоб забезпечити харчування у притулках, обіди чи знижки для людей з інших міст у закладах Львова і в себе вдома прийняв багато людей з різних міст: «Я бачив прекрасних переїжджих, які, на жаль, мали різну швидкість адаптації, і бачив купу львів’ян, які займалися допомогою: віддавали квартири чи кімнати безкоштовно, перетворювали спортзали на притулки, готували їсти, лікували тощо. Отже, нема ніякої масової проблеми ані з ВПО, діти яких не знають мови, хоча випадки є. Ані з масовим цькуванням, відповідно».
Водночас автор допису наголошує, що окремі випадки цькування дітей є: і коли більшість російськомовних дітей у класі цькувала україномовних, і навпаки, україномовні цькували російськомовних: «І хоча проблема не масова, не варто замовчувати, треба її вирішувати, сподіваюся, в управлінні освіти та міністерстві це усвідомлюють і мають плани полегшення адаптації та інтеграції дітей».
Діти бавляться, але запитують, чому говорить російською
У коментарі «Ратуші» депутат Львівської міської ради Ігор Зінкевич поділився особистим досвідом спілкування з вимушеними переселенцями: «Якби я як депутат отримував звернення про цькування за мову, то працював би з кожним окремо, з’ясовував в управлінні освіти, у чому проблема, що можна зробити. Але до мене таких звернень не надходило. Звісно, не можемо сказати, що таких випадків немає зовсім». Ігор Зінкевич розповів, що спостерігає, як взаємодіють між собою діти: «Мій син бавиться з хлопчиком, який говорить російською, а потім запитує в мене (не в нього, а в мене): «Чому цей хлопчик говорить російською, він москаль?». Я пояснюю, що ні, не москаль, що переїхав з іншої частини України».
Депутат зазначив, що є сім’ї переселенців, які тримаються своєї школи онлайн, бо мають велику надію повернутися додому: «Можливо, для них така позиція логічна, правильна. Надія, яка в них є, – правильна надія». Але, каже пан Зінкевич, позитив у тому, що переселенці, з якими спілкується, вчаться говорити по-українськи: «Привчаються до наших звичаїв, переймаються нашими традиціями, починають святкувати Різдво, Великдень. Людина, яка хоче змін, робить їх».
Наталя ДУДКО
