Як волонтер та ветеран АТО розпочали власну справу неподалік Львова
Олександр Джунківський у березні 2014 року пішов на війну добровольцем. Десантник, який присягав на вірність українському народові, потрапив до лав однієї з ударних бригад ЗСУ. Бойові дії весни та літа 2014 року були дуже активні. Українська армія щодня звільняла від російських найманців та окупантів населені пункти на Донбасі.
«Це було гаряче літо. Бойові дії розгорталися дуже інтенсивно, лінія фронту за день кілька разів могла змінюватися. Ми просувалися дуже швидко. Так сталося, що наша бригада потрапила в перший котел під селищем Ізварине, на кордоні з Росією. Пам’ятаю, як російська артилерія била по наших позиціях з-за кордону, прекрасно розуміючи, що по території Росії ми стріляти не станемо. Кілька тижнів ми тримали кордон, потім нам довелося самотужки пробиватися крізь кільце терористів. Прорив був дуже важкий, але нам вдалося вийти з мінімальними втратами», — пригадує Олександр.
Із забезпеченням в армії на початку війни були проблеми, тож на підмогу бійцям прийшли волонтери.
Ярослав Коминський у Львові налагодив ефективну систему постачання армійцям медикаментів та індивідуальних аптечок, які вперше пробували формувати за стандартами НАТО. Олександр та Ярослав познайомились через приятелів, і на другу ротацію боєць їхав з необхідними медикаментами та інструкціями щодо їх використання.
«Друга моя ротація була вже не така динамічна. Взимку 2014 року лінія фронту була фіксована і війна стала позиційною. Звичайно, ми тримали оборону своїх позицій з боями, але це вже було зовсім інше», — сказав Олександр.
Після демобілізації дружба між волонтером та ветераном тривала. Мирне життя зустріло Олександра геть іншими реаліями. Доводилося заново навчитися жити у суспільстві, яке дуже приблизно уявляло собі, що таке війна. Безрезультатні пошуки себе і сенсу життя, нерозуміння людей навколо, на тлі наслідків численних контузій, посилювали старі травми.
«Усе змінив один телефонний дзвінок знайомого волонтера, якого ще з 2014 року я вважав своїм другом. Зателефонував Ярослав і запитав, чи маю я бажання працювати з ним на землі. Щиро скажу, що я дуже люблю працю на землі. З дитинства я мріяв бути фермером. Навіть коли був малим, то розповідав батькам, якою буде моя ферма, — сміється Олександр. — Можна сказати, що Ярослав удруге простягнув мені руку братерської допомоги, допоміг розвіяти погані думки, знайти себе».
На відміну від Олександра, Ярослав ніколи не мріяв про фермерське майбутнє, але отримавши у спадок землю, що поросла самосівами, вирішив розпочати власну справу з вирощування лохини. Ризики були великі. Друзям довелося багато навчатися, пробувати та помилятися, аби реалізувати свій задум.
Нині на фермі Ярослав та Олександр працюють удвох. Коли роботи багато, то долучаються їхні рідні. Друзям знадобився рік важкої та виснажливої праці, аби отримати перші плоди.
«Головним натхненням для мене були поля Луганщини. Коли їздив волонтером на Схід, то завжди милувався безкрайніми полями соняхів. Я подумав, якщо інші працюють на землі і заробляють на цьому, то чому б і мені не спробувати щось таке, адже наша сім’я має землю, яка просто заростає бур’яном і хащами. Спершу розмірковував над тим, аби посадити малину. Однак прекрасно розумів, що ми не зможемо конкурувати з польськими виробниками. Так з’явилася ідея спробувати вирощувати лохину. Треба було підівчитися, підготувати землю і ризикнути», — каже Ярослав.
Чоловіки — цілковито відкриті й кажуть, що не мають жодних таємниць від своїх клієнтів, адже дбають про якість своєї продукції. Всі, хто приїздить на ягідну ферму, можуть спокійно прогулятися по території, поїсти ягід з куща, послухати цікаві факти про королеву ягід, а саме так називають лохину.
Олександр так полюбив цю справу, що годинами може розповідати про лохину, її корисні властивості та специфіку вирощування.
«Любов до української землі – це любов до життя. Мені хочеться розказувати людям про це, хочеться, аби вони також перейнялися і не лише цінували працю, але й самі захотіли вирощувати щось. Це прекрасний метод реабілітації», — каже Олександр.
Секрети лохини
Чоловіки докладають великих зусиль, аби лохина прижилася і дала плоди. Це справді дуже вибаглива ягода, яка потребує особливих умов.
«Потрібно постійно стежити за станом кущів. Найперше, ґрунт повинен мати 3,5-4,5 % кислотності. Ця ягода дуже добре росте на Волині, де є рудий торф. На Львівщині з цим проблема, тому культура потребує особливої уваги і догляду. Якщо не стежити і не дотримуватися всіх правил, то кущі дуже швидко пропадуть. Ми намагалися створити всі потрібні умови, адже розуміли, що вкладаємо у наше господарство багато сил та засобів. Важливо для нашої лохини робити грядки грядонагортачем, аби вони були не пласкими, а з горбинкою. Лохина любить вологу, але не мокроту. Ми зверху ще замульчовували кущі, щоб вони не пересихали. Усе це потребує постійного догляду. Це щоденна безперервна робота в полі», – розповів Ярослав.
Через несприятливі погодні умови цьогоріч деякі кущі загинули, але фермери не опускають рук і продовжують роботу в полі. Торішня лохина була міцніша і витримала всі випробування.
«Річ у тім, що це не відбувається одразу. Як і все в житті дається лише важкою працею. Ми не розраховували на те, що в перший рік почнемо заробляти і отримаємо надприбутки. Чудово розуміли, що лохині потрібно п’ять років, щоб дати нормальний врожай. Дворічна рослина, яку висаджують, на літо може дати невеличкі ягоди, але вони ще молоді – кущ має піднятися, сформуватись», — розповів Олександр.
Фермери працюють за принципом «з лану до столу». Вони наголошують: незважаючи на те, що їхні ягоди є свіжозібраними, ціни свідомо не завищують. Раніше ціна на імпортну лохину в супермаркетах сягала 600-800 грн. Цьогоріч ціни на ягоду суттєво знизились.
Звісно, що перш ніж починати роботу, потрібно було вивчити технологію вирощування цієї культури. Друзі зіткнулися з проблемою, адже багато людей, до яких вони зверталися, просто не хотіли ділитися досвідом.
«Напевно, нічого дивного у цьому немає, що люди тримають усе в секреті. Ми трохи самі цікавились, читали багато літератури, але світ не без добрих людей. У соцмережах я натрапив на пана Володимира, який радо надав інформацію і проконсультував нас», – каже Ярослав.
Після того, як фермери цього року зібрали свій перший врожай, то вирішили, що радо ділитимуться своїм досвідом з іншими.
«Ми з Олександром порадились і вирішили, що хочемо допомогти іншим побратимам, волонтерам і ветеранам АТО, які хочуть розпочати власну справу, або ж просто хочуть вирощувати ягоди для себе. Ми нічого не приховуємо і є абсолютно відкритими», — зазначив Ярослав.
Олександр додав: «З власного досвіду знаю, що робота на землі лікує краще за будь-які пігулки. Ми максимально відкриті до спілкування. Саме тому на серпень уже запланували собі провести семінар на свіжому повітрі. Запросимо спеціалістів-аграріїв, розкажемо про свій досвід. Якщо це допоможе комусь із ветеранів АТО реабілітуватися після війни, та ще й навчитися заробляти своєю працею, то чому б і ні».
Незважаючи на скрутні часи для бізнесу, карантин та погодні випробування, друзі й далі щодня виходять у поле. Цьогорічний перший врожай став серйозним стимулом для них, аби не зупинятися на досягнутому. Вони мають ще безліч цікавих ідей.
Христина СЛЮСАРЧУК
