Михайло Бойчук, харизматичний і суперечливий
Третю книжку із серії «Історії українських митців» від команд Projector Publishing, Projector Foundation та Фундації ЗМІN презентували у Львові. Культурологиня, дослідниця та редакторка мистецьких видань Ірина Магдиш, опрацювавши багато різноманітних джерел, запропонувала свій погляд на постать Михайла Бойчука. Як зазначають автори серії, це видання – про художника, монументаліста, засновника бойчукізму, але водночас про складну людину: лідера, харизмата, носія енергії, яка об’єднувала, переконувала, надихала творити.
«Що більшість з нас знає про Михайла Бойчука? 90-ті роки, національне відродження, віднайдення несправедливо забутих імен, будування пам’ятників. І все це обов’язково мало подобатися і ввійти в канон української культури, – каже Ірина Магдиш. – Книжка, яку я написала, вийшло не дуже академічною. Але погляд нефахівця (не мистецтвознавиці) дав свободу, якою я скористалася. Важливо, коли автор якимось чином пов’язує свій персональний досвід з досвідом героя. Тоді виходить інший, цікавий культурний продукт».
Для авторки книжки таким тригером, який спрацював, завдяки якому Михайло Бойчук став цікавою постаттю, був пошук відповіді на запитання, чому цей сільський хлопець зацікавився візантійським мистецтвом: «Ідеться про мистецтво, яке впливає на велику кількість людей. Чому його так тягнуло до монументальних творів? Чому створив школу, адже не кожен художник це робить. Він був залежний від потреби мати довкола себе учнів, школу, мати змогу впливати на велику кількість людей – і через учнів, і великими монументальними формами. Саме це мене цікавило найбільше – тяга до такого впливу. І в цьому Бойчук і радянська система в якийсь момент збіглися. Монументальне мистецтво на початку радянської системи було дуже запротребуване, пропагандистське, і Бойчук у це ідеально вписався. Якби не це, він би ідеально вписався в реформу, зокрема у візуальну, Греко-католицької церкви від митрополита Андрея Шептицького. Бо в митрополита була велика місійна надідея – модернізувати церкву, зокрема візуально. Тому – Новаківський, тому міг би бути Бойчук. Але Бойчука перехопила інша система. Його випадково покликав Грушевський, і Бойчук побачив, що це його шанс створити те, про що він писав Шептицькому ще з Парижа: є ідея їздити й розписувати церкви. Це була прекрасна бізнес-ідея, і вона б спрацювала, якби не історичні перипетії. На мій погляд, який може бути помилковим, Бойчука знищили не тільки тому, що він був українцем, не тільки за його минуле, пов’язане з церквою, а за конкуренцію через вплив на велику кількість людей. Оскільки художник – особа непередбачувана, система ніколи не знала, який його крок буде наступний. А впливати на тисячі людей йому вдавалося. Тому на всякий випадок цього конкурента за монументальний вплив треба було знищити».
Як зазначила Ірина Магдиш, школа Бойчука і монументальні розписи на замовлення радянської держави давали шанс величезній кількості художників вижити, це було екзистенційне виживання, адже за станковий живопис і маленькі картинки на виставках влада тоді не платила або гонорари були мінімальні. Ще один важливий аспект щодо історії української культури – важливість спонсорів і меценатів, які в різні періоди підтримували митців.
Під час презентації говорили про те, що український культурний простір треба заповнювати великою кількістю досліджень та творчих інтерпретацій про важливі постаті нашої культури. Різні за жанрами, підходами, поглядами на митців та їхню творчість. Зокрема, важливий сегмент популярної літератури, що був би цікавий сучасному читачу, апелюючи до актуальної проблематики.
Щодо співвідношення творчості й особистості митця, то, вважає Ірина Магдиш, визначальним є чинник часу: «Що далі віддаляємося від героя, то більше зализуються, зміксовуються його людські якості, міжособистісні стосунки, а залишається тільки його спадок. З цим нічого не зробиш. Олександр Македонський знищив багато людських цивілізацій і маленьких культур та народів, чинив геноцид, а його вивчають в історії як великого полководця. Аналогічно є питання до Колумба і відкриття Америки. Ми нічого не знаємо про те, якими були Рафаель, Леонардо да Вінчі. Час відсепарує людину від творчого, наукового чи політичного спадку. Просто до деяких героїв ми ще настільки близькі, що маємо розкіш побачити і людину. Але час зітре, і залишиться тільки спадок. Це дуже несправедливо, порівняно до ціни, яку заплатили люди біля цих постатей. Але так є.
Бойчук вчив своїх учнів, що спершу треба забути свою індивідуальність, і тільки в колективній праці з часом викристалізується твоє особисте, твоє творче «Я». Думаю, це було дуже непросто для художників. Частина відходила, але були ті, хто залишався адептом Бойчука до кінця. Мені не близька його постава, що треба будь-якою ціною, дорогою ціною. Такою ціною він ішов до своєї місії, мети. Не бачачи довкола багатьох людей, які вірою і правдою йому служили. Хоч це моє суб’єктивне враження, звісно. Мав задатки бізнесмена. Якби обставини склалися сприятливо, то його ідея створити національний стиль розвинулася б у дуже непогані бізнес-ідеї, від кераміки до килимів, книжкової графіки. Але й там мені попахує авторитаризмом. А якби хтось інший запропонував інший стиль? Як би він до цього поставився?
Також мене цікавить питання, як Бойчук відчував своє ставлення до митрополита Шептицького, до Товариства Шевченка, до УГКЦ, до Львова, до Заходу України. Чи відчував той момент, що перейшов на інший берег річки? А як до цього ставився Шептицький? Бо Шептицький – жертва цього режиму, а Бойчук кілька років був візуальною зіркою цієї системи. Це питання для глибоких і дуже відкритих досліджень».
На презентації побувала Наталя ДУДКО
