Олександр Гужов: «Якби я знав, що буде в полоні – то підірвався б на гранаті!»
З Олександром Гуржовим я познайомилася ще в 2021 році – тоді він проходив базову загальновійськову підготовку в Старичах. Одного дня він зайшов у мій кабінет, знайомство почав з жарту, і так жартома ми здружилися. Через два місяці він поїхав до себе в частину, але спілкування на цьому не закінчилося.На початку повномасштабного вторгнення Олександр раптом пропав з усіх соцмереж, не відповідав і в месенджерах. В 2023 році мені написала його тітка (а пізніше – ще й подруга), що не можуть його знайти і, можливо, він у полоні.
І ось 25 травня 2025 року Олександр вийшов зі мною на зв’язок і повідомив, що був у числі тої тисячі полонених, яких обміняли з 23 по 25 травня 2025 року. Ми домовилися про те, що коли він буде у Львові, то обов’язково мені скаже – щоб ми зустрілися. Оскільки я навчаюся на журналіста, то в мене виникла спонтанна ідея взяти інтерв’ю в Олександра.
– Сашко, дякую тобі за захист. Як ти почуваєшся після полону?
– Тепер нормально, саме закінчив проходити реабілітацію. Звільнився з лав ЗСУ і поки що відновлюю документи. Планую відпочити і поподорожувати.
– Що стало для тебе найскладнішим у поверненні до звичайного життя?
– З першого дня мені не давали сумувати. Багато давав інтерв’ю, мене і зараз запрошують постійно блогери. На день по сто повідомлень з запрошеннями, не дають відпочити, і вночі я цілодобово на зв’язку (Сміється. – Авт.)
– Чи відчуваєш ти підтримку в суспільстві?
– Скажу чесно, деколи аж забагато, іноді хочеться побути наодинці. Вимикаю телефон, але люди додзвонюються і на вимкнений (Сміється. – Авт.).
– Олександре, а як ти власне потрапив в ЗСУ?
– Я з Маріуполя, до війни працював адміністратором у караоке, кондуктором у маршрутці, розвивав свою сторінку в інстаграмі (інста Олександра –mega_shurup4іk). Наприкінці 2020 рокупідписав контракт в ЗСУ, 54 бригада. Захотілося спробувати ще послужити.
– Якщо не важко згадувати: за яких обставин ти потрапив в полон?
– По лінії наступу ми виконували бойове завдання, і коли прилетів снаряд, то відсотків 95 відсотків хлопців відразу стали 200-ті. Кілька днів ми пробували виходити на своїх командирів, думали, як повернутися. В один з днів, шукаючи дорогу в частину, я лишився сам, на жаль, з хлопців на той час ніхто не вижив. Дочекавшись ночі, зайшов на подвір’я одного з будинків, там мене в темноті вдарили прикладом, і ось так я опинився в полоні.
– Як виглядало твоє життя у полоні?
– В полоні мені було набагато страшніше, ніж на війні. Нелюдські там умови були, нас сильно били. Щодня. Скажу чесно, «дах їхав» у всіх. Страждали найбільше від голоду, годували дуже погано, просто нестерпно. Думаю, худобу годують краще. Голод став постійним і невідступним супутником: більшість часу ми голодували, люди непритомніли. Я, до речі, втратив близько 35 кілограміву полоні. За їжею я ніколи в цивільному житті не трусився, тому мені було легше переносити голодування, іноді свій пайок віддавав хлопцям, котрі просто страждали.
З катувань найнеприємніше і найнестерпнішим було, коли ти миєшся в душі і тебе раптом б’ють шокером по голому тілу. Все інше ще можна було витримати.
Нас майже не лікували, приходив іноді лікар, роздавав найдешевші таблетки, і на тому наше лікування закінчувалося. Ми ховали ті таблетки, щоб у кожного був невеликий запас. Якщо в когось температура або болить, то ділилися, щоб хоч якось прожити ще день. Хоча якщо б їх в нас знайшли, то вбили б за це.
Ми були в постійному інформаційному вакуумі, ще й пропаганда працювала наповну. Зрощуючи в нас безнадію, наші кати нам казали, що України вже немає і нам нікуди повертатися, але я в це не вірив.
– З тобою були інші полонені, чи ви сиділи в одиночних камерах?
– В камері нас було дуже багато, з різних куточків нашої країни. Багато було цивільних, яких взяли в полон у перші дні повномасштабного вторгнення. Чимало людей похилого віку, жінки були, але ми з ними не перетиналися. Сиділи й чоловіки років під 70-80 і їх били, як молодих, на це було неможливо дивитися. Заносили напівмертвих до камери, загорнутих в ковдру, і кидали на підлогу. Було страшно, бо наступним загорнутим в ковдру міг бути і ти.
– Як ти дізнався, що ти в списках на обмін?
– Ніхто ні про що не знав. Нас час від часу пересаджували з камери в камеру, щоб не було конфліктів. За добу до обміну нас вивели з камери, не всіх, з моєї трьох. Дали листочок, де було написано моє прізвище, ім’я та по-батькові, що сидів там-то, годували добре, медичну допомогу отримував і претензій не маю. Змусили це все прочитати на відеокамеру, дали одяг і назад розвели по камерах. Наступного дня ми вдягнулися в той одяг, що дали напередодні, нам зав’язали очі і повезли. Ми не знали, куди нас везуть, ніхто нічого не говорив. Ми думали, що потрапимо в інше місце, бо нас час від часу перевозили з однієї тюрми в іншу. Їхали дуже довго, приблизно дев’ять годин сиділи в тому автозаку. Привезли в аеропорт, вночі завели в літак. Близько двох годин летіли, прибули вЧкаловськ, нас там погодували і сказали, що рушаємо додому. Чесно кажучи, я до останнього не вірив, що нас везуть на обмін.
– Що б ти сказав людям, які читають твою історію?
– Полон – це страшно. Якби я знав, що буде, то підірвався б на гранаті, але не здався.
Ангеліна СЛОБОДА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка
