Поет, який був голосом Гідності
Ніжний дисидент із серцем воїна
Коли у 1972 році радянська влада заарештувала членів руху, який згодом перетворився на Українську Гельсінську групу, поетові Ігорю Калинцю кадебісти запропонували написати покаянного листа. Думали, що зможуть зламати дисидента, оскільки в нього, мовляв, «м’який» характер. Натомість обіцяли не заарештовувати його та переглянути справу заарештованої раніше дружини Ірини Стасів-Калинець. Лякали, що доньку-першокласницю Звениславу віддадуть до інтернату – на щастя, цього не сталося, хоч саме це було для поета найстрашніше. Після арешту – одиночна камера у львівській тюрмі на Лонцького, і вирок – шість років ув’язнення в таборах суворого режиму та три роки заслання. На волю Ігор Калинець вийшов 1981 року, формально його реабілітували 1990-го.
28 червня у віці 85 років видатний український поет і дисидент Ігор Калинець відійшов у вічність. Львів пам’ятає його м’яким, ніжним, замріяним, стильним поетом і водночас незламним та принциповим борцем і людиною, яка не спокусилася можливістю піти в політику та владу, стала голосом Гідності. Він був Поетом, хоч після ув’язнення й оголосив про завершення поетичної діяльності – називав поезію своєрідною формою спротиву, актуальною для свого часу, що вже виконала свою місію. Згодом почав писати прозові й поетичні твори для дітей.
Націоналіст, дисидент, борець
Ігор Калинець народився 9 липня 1939 року в Ходорові, що на Львівщині. Ще у школі любив літературу. Його вчителька схвально оцінювала перші проби пера свого учня і навіть давала читати заборонених радянською владою авторів, пише «24 канал». Школу Ігор Калинець закінчив у 1956 році зі срібною медаллю. Згодом вступив на філологічний факультет Львівського університету. З 1961 по 1972 рік працював у Львівському обласному державному архіві.
Брав участь у дисидентському русі. Через це 11 серпня 1972 року його засудили до 6 років ув’язнення суворого режиму у Пермських концтаборах. Також його відправили на 3 роки у заслання, яке він відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі. Радянські слідчі на 25 сторінках доводили, що нібито творчість Калинця “становить велику загрозу існуванню радянської влади та монолітності СРСР”.
«В ув’язненні працював токарем і кочегаром. Мучився, але не каявся – і радий з того, бо чую, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди (ув’язнення та заслання). Зумів зберегти все написане», – писав Ігор Калинець в автобіографічній примітці до збірки поезій “Пробуджена муза”.
До Львова йому вдалося повернутися у 1981 році та влаштуватися на роботу у Львівську наукову бібліотеку імені Стефаника. З 1987 року брав участь у виданні самвидавного журналу “Євшан-зілля”, а згодом став його редактором. Пізніше Калинець працював у Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою при Львівському політехнічному інституті.
«Я націоналіст від народження, я виріс у такому націоналістичному, патріотичному оточенні. І весь час для мене націоналістичний, бандерівський, партизанський рух, звичайно, був і є дуже близьким. Я хотів би, щоб була така партія, такого типу – ОУНівська», – розповідав поет.
Дослідник архівів КДБ Едуард Андрющенко оприлюднив доповідну запису голови спецслужби УРСР Федорчука щодо Калинця за 1971 рік, інформує «Бі-Бі-Сі Україна».
“В поле зору КДБ він потрапив у 1965 році як націоналістично налаштована особа, учасник різного роду збіговиськ, поширювач самвидавної літератури”, – йдеться у доповіді.
Він, за даними КДБ, часто зустрічався з людьми, яких підозрювали у зв’язках з іноземними центрами ОУН. КДБ доповідала, що в 1968 році в українських виданнях Мюнхена друкували вірші Калинця “Вітражі” та “Церкви”.
Спецслужби намагались змусити поета засудити націоналістичні українські рухи за кордоном, які публікували його вірші. Але той, попри тиск навіть на роботі, відмовився це робити.
На вимогу писати вірші про “соціалістичну дійсність”, вказується у доповіді КДБ, поет відповів: “В мене немає хисту для написання таких віршів, тому пишу про історичне минуле”. Головним приводом для написання доповідної записки головою КДБ республіки став друк у Брюсселі збірки Ігоря Калинця “Поезія з України”.
Ігор Калинець – кавалер орденів Князя Ярослава Мудрого (2008) і Свободи (2009), лауреат премії імені Івана Франка (1977), лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1992), премії імені Василя Стуса (1992), Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди (2017).
У роки перебудови активно долучився до національного відродження: виступав на захист УГКЦ, підтримував демократичні ініціативи, боровся за незалежність України, пише «Лівий берег». Калинець ініціював повернення до культурного обігу замовчуваних імен, зокрема послідовно працював над поверненням Богдана-Ігоря Антонича в українську літературну традицію. Разом із дружиною дбав про могилу поета на Янівському цвинтарі, підготував біографічно-естетичну розвідку «Знане і незнане про Антонича» (2011) та упорядкував збірку «Богдан Ігор Антонич — дітям» (2021).
«Поезія, яка виправдовує нас перед вічністю»
У творчому доробку доробку Ігоря Калинця – книги “Вогонь Купала”, “Пробуджена муза”, “Невольнича муза”, “Тринадцять аналогій” – за неї у 1991 році отримав Державну премі імені Тараса Шевченка. Також у доробку Калинця – вірші з циклу “Книжечка для Дзвінки”, які школярі вивчають у школі. Були також книжки з казками та поезіями “Казки зі Львова”, “Про дівчинку і квіти”, “Дурні казки”, “Пан Ніхто: Довга казка”, “Таке собі та інше”, “Данка і Крак” тощо.
«Мій час, однак, був поділеним на певні фази. 60-ті роки до арешту 1972 року – це був період “пробудженої музи”. Я тоді писав переважно для самвидаву, інколи мої твори потрапляли за кордон. Тобто це час певного бунтарства, митця в опорі. Якщо не митця, то, принаймні інтелігента. Наступний час моєї біографії – то час “невольничої музи”. Я потрапив на дев’ять років в ув’язнення. Цей час має інший присмак, бо я хоч залишався у табірному опорі, але там вже були свої правила і особлива поведінка. І в поезії знайшовся інший спосіб, бо я зважав на цензуру, і в мене, в основному, превалюють підтексти. Аби не дати підстав знищити, конфіскувати те, що я написав… Третій період мого часу – це мовчанка. Я змовк як поет. 1981 року я вирішив більше не повертатися до поезії. Чому? Бо мені вже було нецікаво… Час мовчанки тривав до 1987 року. Ув’язався у громадське життя… Зрештою став письменником для дітей… Я мушу бути цікавим не тільки комусь, а перш за все собі… Звісно, я завжди був серед тих, хто боровся за незалежність України, і, попри свій пасивний стан, я духовно, серцем разом з молодими революціонерами, з нашими вояками», – ділився Ігор Калинець.
«Це останній із суперпоетів 60-70-х, поруч Вінграновського, Стуса та Чубая. В 1975 році, коли Калинець перебував в ув’язненні, “Смолоскип” передрукував у Балтиморі вже доти заборонену в срср збірку “Вогонь Купала”. Це елітарна поезія, яка виправдовує нас перед вічністю», – написав літературознавець Ростислав Семків.
Зі спогадів у соцмережах
Журналістка Леся ВАКУЛЮК:
– Моя бабуся, яка хоч і старша від Ігоря Калинця лише на 4 роки, працювала вже вчителькою, коли він школу закінчував. Вона не викладала в його класі українську мову і літературу, зате зачитувалася його творами. Казала, що вони були особливі і що тоді вже знала: він – не просто один із учнів СШ №1. Але в совєцькі часи таких, як Ігор Калинець, чекала не світова слава, а ув’язнення.
Я пам’ятаю, як Ігор Калинець в 90-х виступав у Ходорові на мітингах, присвячених Незалежності. Приїжджав також на Дні міста чи на творчі вечори і читав свої вірші. Особливі вірші. Він мав фірмові вуса. А під комір сорочки зазвичай пов’язував шалик. Мені, малій, це видавалося таким елеґантним.
До музичної школи я завжди йшла попри родинну хату пана Ігоря. То був такий типовий галицький будиночок на один поверх і з дерев’яним заскленим ґанком. Тої хати вже нема. А нині не стало одного з Калинців. Їх у Ходорові дуже багато. Але Ігор Калинець – такий єдиний.
приходжу пригадати
що гаї калинові
корова язиком злизала
цвіте калинова бутафорія
по театральних закамарках
приходжу пригадати
що від одкровення
калинової сопілки
кров стигне
а нам не до суму
за гонорарну суму
приходжу пригадати
що у капсулах ягід
заморожена енергія
моєї гіркоти
що буде
як визволю її
приходжу пригадати
що останнього вінка
останній із сосюр
зодяг у домовину
збіглися чорносотенні києви
що воно таке є
а воно калина
моя батьківщина
а я її калинець
Журналістка Леся МІРОШНИК:
– Я завжди пам’ятатиму, як він дивився на свою Ірину… В років 25 не могла зрозуміти, що в цьому погляді: любов, залежність, пристрасть, одержимість, страх?
Але за все своє життя я більше не бачила такого… щоб чоловік так дивився на жінку і слухав її…
І коли один-єдиний раз почула…
двома пальчиками
тримає мене туга
двома пальцями
тримаюся за тугу
без неї
як серед голих стін
двома пальцями
тримаюся
за синій погляд
Запам’ятала ці рядки….
Ігор і Ірина Калинець…. знову разом.
І тепер вже назавжди….
Письменниця Світлана ПОВАЛЯЄВА:
– На звістку про те, що відійшов Ігор Калинець, я раптом вкотре усвідомила глибину, на щастя, уже нездоланної прірви, яка відділяє брунатно-сірий каламутний мертвотний простір країни, де я народилася, від яскравого і живого простору країни, в якій живу. Спасибі, що голіруч, зриваючи нігті, рили цю прірву! Завдяки Вам я більше ніколи, окрім як у своїх історичних розвідках чи моторошних спогадах дитинства, не повернуся до тієї клятої, зараженої уересером території страху, тривоги, зубожіння, наруги і напруги, стійла безвиході, болота апатії та нігілізму. Завдяки Вам мої діти народилися і виросли в Україні, не знали червоних галстуків і сміялися з самого лише звучання незбагненного слова “лєнін”. Завдяки Вам теперішні ми стоїмо по боці життя на краю цієї прірви і чітко знаємо: потойбік – морок, окупація, приниження, деградація, смерть. Завдяки Вам ми обираємо життя і маємо шанс за нього боротись. Дякую!
Підготувала Наталя БОРИСЛАВСЬКА
