Помер патріарх Філарет, масштабна й суперечлива постать
У віці 97 років 20 березня помер почесний патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Причиною смерті стали наслідки загострення хронічних хвороб, повідомили на сайті ПЦУ.
Філарет (у миру Михайло Денисенко) народився 23 січня 1929 року в селі Благодатне на Донеччині. У дитинстві втратив батька, який загинув на фронті Другої світової війни 1943 року. Ця трагедія суттєво вплинула на нього та сприяла глибокому духовному наверненню, після чого Денисенко вирішив присвятити життя служінню Церкві, попри атеїстичну політику радянської влади, пише «ТСН».
Протягом 1946–1948 років навчався в Одеській духовній семінарії, яку закінчив із відзнакою, а згодом продовжив освіту в Московській духовній академії. 1950 року в Троїце-Сергієвій лаврі прийняв чернецтво з іменем Філарет. Того ж місяця був рукоположений у сан ієродиякона, а в червні 1951 року — ієромонаха.
1952 року Філарет завершив навчання в академії зі ступенем кандидата богослов’я та почав викладати Священне Писання в Московській духовній семінарії. Паралельно виконував обов’язки благочинного Троїце-Сергієвої лаври, а від 1953 року викладав у Московській духовній академії.
У середині 1950-х років отримав звання доцента, а згодом був призначений інспектором Саратовської духовної семінарії з підвищенням до ігумена. 1957 року перейшов до Київської духовної семінарії, а вже 1958 року став її ректором, отримавши сан архімандрита.
На початку 1960-х років Філарет очолив справи Українського екзархату РПЦ і був настоятелем Володимирського собору в Києві. Також певний час служив в Олександрії (Єгипет) як представник РПЦ при Олександрійському патріархаті.
1962 року був висвячений на єпископа, після чого обіймав низку важливих церковних посад у різних єпархіях, зокрема у Відні та Ризі. 1966 року став архієпископом і постійним членом Священного Синоду РПЦ, а також екзархом України. 1968 року Філарет був зведений у сан митрополита. 1990 року тимчасово виконував обов’язки глави РПЦ.
Після трансформації Українського екзархату в самокеровану УПЦ в липні 1990 року Філарет був обраний її предстоятелем — митрополитом Київським і всієї України. Наступного року він очолив Собор УПЦ, який підтримав курс на автокефалію.
Через цю позицію Філерат зазнав тиску з боку керівництва РПЦ. 1992 року його фактично усунули від керівництва УПЦ та оголосили позбавленим сану — рішення, яке він не визнав і оскаржив у Вселенського патріарха.
Того ж року на Об’єднавчому соборі в Києві Філарет підтримав створення УПЦ КП. 1995 року був обраний її предстоятелем і зведений на патріарший престол.
У жовтні 2018 року Вселенський патріархат визнав недійсним рішення про позбавлення Філарета сану та відновив канонічний статус. У грудні того ж року Філарет долучився до створення ПЦУ, ставши її почесним патріархом і членом Священного Синоду.
Від 2019 року Філарет перебував на спокої.
За свою діяльність був удостоєний численних церковних і державних нагород. У січні 2019 року отримав найвищу державну відзнаку — звання Героя України.
У Філарета виник конфлікт з Епіфанієм виник через прийняття Томоса та створення Православної церкви України. Після створення ПЦУ у грудні 2018 року патріарх Філарет і митрополит Епіфаній по-різному зрозуміли свої ролі.
Філарет розраховував, що він залишиться реальним керівником церкви всередині країни, а молодий Епіфаній буде лише представляти її на міжнародній арені. Однак на практиці Епіфаній почав діяти як самостійний лідер, дотримуючись суворих вимог вселенського патріарха Варфоломія, що й обурило Філарета.
Вже за кілька місяців, у травні 2019-го, протистояння стало публічним: Філарет привселюдно звинуватив Епіфанія й тодішнього президента Петра Порошенка у порушенні усних домовленостей і спробував відновити діяльність “Київського патріархату”, який юридично вже був ліквідований.
Основна суперечка точилася навколо моделі управління: Філарет прагнув зберегти звичну йому одноосібну владу, тоді як нова церква мала розбудовуватися за міжнародними правилами.
Зрештою, більшість єпископів та держава підтримали Епіфанія, а Філарет фактично опинився в ізоляції, що призвело до внутрішнього розколу в молодій структурі ПЦУ. Через різні суди він намагався скасувати ліквідацію “УПЦ КП” та визнати створення ПЦУ незаконним, проте юридичного факту це не змінило — Київський патріархат Української православної церкви як такий припинив своє існування у 2019 році.
В останні пів року життя Філарет все ж зробив крок до примирення з митрополитом Епіфанієм і наостанок знову обійнявся з давнім соратником і вихованцем. 5 листопада 2025 року Філарет відвідав з візитом дружби митрополита Епіфанія у Михайлівському соборі. Обидва владики довго і дружньо спілкувались, з’явились кадри рукостискань та поцілунків, а у пресрелізах було багато теплих слів, пише «Бі-Бі-Сі Україна».
«Він був потрібен історії, як таран, щоб пробити стіну російського впливу»
Блогер Віталій Бікмулін висловлює свій критичний погляд на постать Філарета «В СРСР жоден ієрарх не піднімався вище за пономаря без візи Луб’янки. Філарет не просто “співіснував” – він був системним гравцем. У звітах спецслужб він фігурував як агент “Антонов”. Поки справжні патріоти гнили в таборах за віру, він їздив за кордон “боротися за мир”, просуваючи радянську пропаганду в рясі. Його перевтілення на “архітектора незалежності” у 90-х – не прозріння, а геніальний хід апаратника, якому в Москві не дали сісти на головний престол. Не став головним там – вирішив стати єдиним тут.
Найбрудніший секрет, про який десятиліттями шепотіли в кулуарах – Євгенія Петрівна Родіонова. Офіційно він називав її “названою сестрою”. Фактично – це була його цивільна дружина, з якою він мав трьох дітей (Віру, Любов і Андрія).
Це не просто порушення обітниці безшлюбності. Євгенія Петрівна була реальним керівником патріархії. Вона контролювала кадрові призначення, фінанси і могла накричати на єпископа, як на прислугу. Старі священники згадують: щоб отримати парафію, треба було спочатку сподобатися “сестрі”. Це був сімейний підряд у чистому вигляді.
Чому Філарет раптом почав топити Томос у 2019-му? Бо Томос вимагав ліквідації УПЦ КП. А УПЦ КП для нього – це не просто назва, це рахунки, нерухомість і одноосібна влада.
Він розраховував, що Епіфаній буде “весільним генералом»” а він і далі триматиме чекову книжку. Коли Порошенко і молоді ієрархи сказали, що так не буде, бо правила Томосу інші, то він миттєво оголосив їх зрадниками. Йому головне було залишитися “господарем гори”.
Філарет перетворив церковні ордени на прибутковий бізнес. Він нагороджував усіх: від відвертих бандитів 90-х до люстрованих чиновників часів Януковича. Головний критерій — розмір “благодійного внеску”.
Методи управління Філарета були копією партійної номенклатури. Жодної демократії, жодної критики. Якщо ти не згоден з курсом “вождя”, ти розкольник і проклятий. Він створив систему, де лояльність йому була важливішою за віру в Бога.
Що в залишку?
Філарет – це монументальний цинік. Він був потрібен історії, як таран, щоб пробити стіну російського впливу, але він сам був частиною тієї самої системи. Він збудував фундамент незалежної церкви на кістках і інтригах, так і не зумівши вийти з образу радянського функціонера».
«Якби Філарет не насмілився піти наперекір російській церкві, хто б отримав Томос?»
Журналіст, публіцист Віталій Портников – про масштабність і суперечливість постаті Філарета: «Напевно, не було в післявоєнній церковній історії України фігури настільки масштабної і настільки суперечливої, як Філарет. Навіть у день його смерті одні з захопленням говорили про його духовний подвиг і подвижництво, а інші нагадували про співробітництво з КДБ, жадобу влади або навіть наявність сім’ї – всі ті вже звичні звинувачення, які ми чули щодо Філарета від московських священників і про які вони чомусь ніколи не згадували тоді, коли цей красивий і жорсткий чоловік був фактичним головою Російської православної церкви – а він був.
Проте тепер, коли його серед нас вже немає, треба усвідомити одну просту річ: саме цей священник, який дійшов до висот у Російській православній церкві й очолював її як «тіньовий патріарх» і керівник перехідного періоду, саме цей священник, на якого Москва могла сподіватися в питанні утримання української Церкви в московському підпорядкуванні, відновив пригноблене й примосковлене українське православ’я. І можна що завгодно говорити про мотиви Філарета, але важливий не мотив – важливий історичний результат: канонічна Православна церква України є і вічно буде. А якби Філарет не насмілився піти наперекір російській Церкві й усьому світовому православ’ю, якби він побоявся створити Київський патріархат за його межами – хто б, скажіть, отримав Томос у ситуації, коли УПЦ Московського патріархату і на п’ятий рік великої війни боїться розірвати «духовний зв?язок» з Москвою, а закордонна українська Церква могла б вдовольнитися автономним статусом при Вселенському патріархаті (що, зрештою, і сталося ще до отримання Томосу)?
…Він завжди був як скеля. Його впевненість у власній місії була непохитною. Так, могла змінюватися місія, але ніколи не змінювався він у своїй вірі у власний шлях, який тільки він сам може і має пройти. І тільки один раз за всі ці довгі роки я бачив його розчуленим – коли він дійшов до примирення з митрополитом Епіфанієм та іншими членами Синоду ПЦУ.
Але це вже було прощання».
Підготувала Наталя БОРИСЛАВСЬКА,
фото ТСН
