Сальво підходить ближче
Як домашні собаки надають емоційну підтримку ветеранам
Сальво знову йде на роботу. Дорогу він уже знає. Лікарня Святого Пантелей-мона у Львові нагадує великий мурашник. Один із найбільших багатопрофільних медичних закладів заходу України майже ніколи не завмирає. Пацієнти, лікарі, реабілітологи, відвідувачі — тут не вщухає людський потік.
Сьогодні до цього потоку долучається ще одна невелика команда — волонтери зі своїми собаками. Серед них Костянтин Бідний і його великий чорно-підпалий Сальво.
На собаках — шлеї з шевронами «Емоційна підтримка». Їх помічають одразу. Кілька людей із собаками в лікарняних коридорах — картина поки що незвична. На них озираються пацієнти, відвідувачі, медики. Хтось проводжає поглядом, хтось усміхається, хтось дивиться з неприхованою цікавістю.
Команда піднімається поверхами, проходить коридорами, повз двері кабінетів і ліфти. А далі на їхньому шляху — скляний міст.
Майже вісімдесят метрів переходу, що веде з Лікарні Святого Пантелеймона до корпусу реабілітаційного центру UNBROKEN. За склом — звичайний Львів: будинки, дерева, автомобілі.
На мосту теж людно. Назустріч ідуть лікарі та реабілітологи. Хтось із пацієнтів долає перехід на протезах, хтось пересувається на колісному кріслі. Незрячі йдуть із білою тростиною — самі або в супроводі. Поруч — рідні, які прийшли провідати близьких.
Для когось ці майже вісімдесят метрів — просто дорога між корпусами. Для когось — ще одна маленька частина довгого шляху відновлення.
За кілька хвилин команда заходить до приміщення, де вже зібралися пацієнти. Тут собаки зустрічаються з людьми, які проходять реабілітацію. Серед них — військові й ветерани після поранень, а також цивільні, які постраждали внаслідок війни.
— Міцного козацького! — вітається Костянтин.
Він сам ветеран. А сьогодні прийшов сюди як волонтер — разом зі своїм собакою.
Сальво вже готовий знайомитися. Але перш ніж дозволити йому наблизитися до людини, Костянтин запитує:
— Ви не проти, якщо Сальво підійде до вас ближче?
Це просте запитання тут принципове. Контакт із собакою завжди починається зі згоди людини.
Хтось відповідає одразу: «Звичайно». Хтось уже знає Сальво і сам кличе його ближче. Комусь достатньо просто дивитися збоку. А хтось просить не підводити собаку.
Причини можуть бути різними. Алергія. Страх великих собак. Біль після операції. Просто небажання сьогодні контактувати. Є й досвід, про який особливо не розпитують. Людині, яка пережила полон, великий пес іноді може нагадувати зовсім не дім і дитинство.
Тому «ні» тут — така сама правильна відповідь, як і «так».
У приміщенні кілька собак — великих і менших, спокійніших і темпераментніших. Хтось із пацієнтів прийшов уперше, хтось уже знає чотирилапих відвідувачів на ім’я.
В’ячеслав зустрічається із Сальво не вперше. Пересувається на колісному кріслі і, як сам каже, намагається таких занять не пропускати.
— Я майже не пропускаю занять із собаками. Все подобається робити з ними — кидати м’яч, бавитися, ходити, водити на повідку поміж турнікетами. Людина дає багато позитиву, але й тваринки додають радості, — каже він.
Для Сальво м’яч залишається м’ячем. Він стежить за рукою, чекає руху — і готовий грати.
Так і минає частина цієї години: покликати собаку, дати команду, взяти й кинути м’яч, провести на повідку, дати ласощі. Збоку це може нагадувати звичайну гру з домашнім песиком. Але для людини, яка відновлюється після важкого поранення, навіть простий рух може потребувати зусиль.
Взяти м’яч. Утримати його. Кинути. Відкрити долоню, щоб дати ласощі. Подати команду жестом. Провести собаку на повідку. Такі прості дії дають змогу працювати над рухами, координацією та дрібною моторикою. А собака додає те, чого не дасть звичайний тренажер, — емоційну мотивацію цей рух зробити. А іноді — нічого не робити. Просто дозволити песику побути поруч.
Не кожна зустріч починається так легко. Костянтин пригадує пацієнтів, які спочатку взагалі не хотіли брати участі в заняттях із собаками. Потім приходили просто подивитися. Наступного разу дозволяли собаці підійти ближче. Згодом гладили, давали ласощі з руки, а потім уже самі чекали наступної зустрічі.
— Тут не можна нікого змусити довіряти, — каже Костянтин. — Людина сама вирішує, чи хоче сьогодні контакту із собакою.
Довіра приходить поступово: один добрий досвід додається до іншого. І це навчання для всіх — не лише для пацієнтів.
Для домашнього собаки лікарня — незвичний світ. Інші запахи й звуки, колісні крісла, протези, білі тростини, тренажери, незнайомі люди й незвичні рухи. До всього цього теж треба звикнути.
Костянтин учиться разом із Сальво — помічати, коли той готовий підійти, коли занадто збудився, коли втомився і йому потрібна пауза. Не змушувати. Не поспішати. Не вирішувати ні за людину, ні за собаку.
Але не кожному підходять м’яч, повідець чи ласощі.
На одному із занять серед пацієнтів був незрячий чоловік. Через ампутацію обох верхніх кінцівок більшість звичних вправ із собакою для нього були просто неможливими.
А собак він любив. І хотів познайомитися. Тому цього разу Сальво спочатку довелося намалювати словами.
Великий. Чорно-підпалий. Стоячі вуха. Пухнастий хвіст, закручений догори. Розповідали, де він стоїть, куди повернув голову, що робить. Те, що інші могли побачити за кілька секунд, цьому чоловікові потрібно було описати.
Він намагався торкнутися Сальво так, як міг. Говорив із ним. Розпитував. Потім просто розмовляв із людьми поруч.
Не кожна зустріч із собакою мусить перетворюватися на вправу. І не кожну її користь можна виміряти кількістю зроблених рухів. Іноді достатньо того, що людина і собака просто опинилися поруч.
Але в самого Сальво теж є історія, пов’язана з війною. Ще маленьким цуценям його врятували на Донеччині, у Покровську. Згодом він потрапив до Львова — у родину Костянтина.
Так у нього почалося зовсім інше життя. Сальво став домашнім собакою. А якщо запитати Костянтина — радше ще одним членом сім’ї. З прогулянками, іграшками, своїм місцем удома, характером і звичками.
Навіть ім’я отримав із подвійним сенсом: порятунок — і англійське salvo, артилерійський залп. Пес, якого колись урятували з міста біля фронту, тепер разом зі своєю людиною приходить до тих, чиї життя ця сама війна теж змінила.
— Ми нікого не лікуємо, — пояснює Костянтин. — Людину лікують і відновлюють лікарі та реабілітологи. Наше завдання — емоційна підтримка. Якщо людина за цю годину усміхнулася, відволіклася від лікарняної рутини, захотіла поспілкуватися чи включитися у вправу разом із собакою — значить, ми прийшли недаремно.
Емоційна підтримка тут не підміняє медичної чи психологічної реабілітації. Собака не замінює лікаря, психолога або реабілітолога. Його роль інша: допомогти людині переключитися, дати позитивні емоції, полегшити спілкування, а іноді — додати мотивації до відновлення.
Тому за грою з м’ячем чи іншою простою взаємодією може стояти цілком конкретне завдання. Але все залишається добровільним: комусь хочеться працювати разом із собакою, комусь — поговорити, а комусь цього дня достатньо просто побути поруч.
Для Костянтина це продовження волонтерства. Але тепер поруч із ним є напарник на чотирьох лапах.
І таких напарників тут не тільки Сальво. На заняття зазвичай приходять дві-три пари — люди зі своїми собаками. У кожного пса свій характер і темперамент. Комусь до вподоби великий і спокійний Сальво, хтось охочіше контактує з меншим собакою. Вибір завжди за людиною.
Є важлива деталь. Це не спеціальні «робочі» собаки, яких волонтери зустрічають лише перед заняттям. Це їхні власні домашні улюбленці, з якими вони живуть щодня. У певні дні людина просто бере свого пса на повідець — і разом їдуть до UNBROKEN.
На годину звичайна пара «людина і її собака» стає волонтерською командою емоційної підтримки. А потім вони повертаються до звичайного життя.
UNBROKEN ANIMALS — лише невеликий проєкт, маленький зріз процесу, який сьогодні відбувається в українському суспільстві.
Домашня тварина дедалі частіше перестає бути тільки тією, кого людина годує, вигулює і про кого піклується. Вона залишається членом родини, але водночас може стати компаньйоном, супутником, а в таких програмах — разом зі своєю людиною ще й частиною емоційної підтримки інших.
Війна багато змінила у стосунках українців із тваринами. Разом із валізами люди виносили з обстріляних міст переноски з котами, садили собак в евакуаційні потяги й автомобілі. Військові привозили з фронту підібраних цуценят і кошенят. Тварини, яких колись могли залишити «стерегти двір», для багатьох виявилися тими, кого не можна покинути так само, як не можна покинути когось зі своїх.
Звісно, війна не зробила всіх українців автоматично добрішими. Тварин досі залишають. Вони досі опиняються на вулиці. Ми досі сперечаємося, куди можна заходити із собакою, а куди — ні, і якою загалом має бути відповідальність людини за того, кого вона приручила.
Та зміни відбуваються. Ми вчимося не лише рятувати тварину, годувати її чи забирати із собою під час евакуації. Поступово нам вдається бачити для неї інше місце поруч із людиною.
Домашній пес виходить за межі квартири, подвір’я чи парку. Подорожує разом із сім’єю, стає частиною її щоденного життя. А тут, у Львові, кілька звичайних домашніх собак уже ступають лікарняними коридорами й приходять до людей, які відновлюються після поранень та інших наслідків війни.
Погляди, які команда ловила на собі дорогою до UNBROKEN, теж про щось говорять. Присутність кількох домашніх собак у лікарняному просторі для багатьох усе ще незвична. Але нове часто саме так і входить у наше повсякденне життя — спочатку викликає здивування, потім цікавість, а з часом перестає здаватися чимось дивним.
Година добігає кінця. Після вправ, ігор і спілкування — кілька хвилин спокою. Коротка дихальна вправа допомагає всім розслабитися після роботи.
Потім — просте: «До побачення. До нових зустрічей».
На сьогодні все.
За дверима — знайомий скляний міст. Команда повертається ним з UNBROKEN до Лікарні Святого Пантелеймона. За склом — той самий Львів.
Удома Сальво знову буде звичайним домашнім собакою. Прогулянка, їжа, іграшки, сон. Таким самим членом родини, яким був учора і буде завтра.
Навчання ж триватиме. Пацієнти вчаться жити з тим, що змінила війна. Лікарі та реабілітологи — допомагати їм відновлюватися. Волонтери — краще розуміти людей і своїх собак. Собаки — спокійно почуватися в незвичному для них середовищі.
А всі разом ми, можливо, вчимося ще однієї простої речі — по-іншому бачити місце тварини поруч із людиною. UNBROKEN ANIMALS — лише маленький епізод цього значно більшого процесу.
Ми ще вчимося. А Сальво йде додому.
Наталія ДУДКО
Фото Світлани БЛАГІТКО
Матеріал створено для участі в конкурсі «Співпростір». Конкурс проводиться за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та Kormotech.
