Така, як 100 років тому:
як реставрують скульптуру австрійської імператриці на фасаді костелу Ольги та Єлизавети
Імператриця Єлизавета Баварська, дружина імператора Австрійської імперії Франца Йосифа I, більш відома світові як Сісі, за життя об’їздила пів світу: Угорщину, Італію, Англію, Єгипет, Грецію тощо. Але саме Львова серед її мандрівок так ніколи і не було. Вона не бачила міста, яке через десятиліття по її смерті вшанує пам’ять про неї храмом, що сьогодні зветься костелом Ольги та Єлизавети.
Сісі до нестями боялася старіння. Після тридцяти двох років імператриця відмовилася фотографуватися, свідомо закарбувавши себе в історії вічно молодою. Ховала обличчя за віялами й парасольками, уникала створення її портретів, наче боролася з невблаганним плином років. Іронічно, що від час Другої світової війни, внаслідок потрапляння снаряду, пошкодження на скульптурі Єлизавети зазнали саме голова та рука Сісі.
З липня цього року тривають реставраційні роботи пошкодженої скульптури імператриці. Через понад вісімдесят років після руйнації їй нарешті вирішили повернути справжній вигляд.
Навколо костелу сьогодні можна відчути доволі містичну атмосферу, особливо восени, коли фасад омиває прохолодний накрапаючий дощ, а верхівки шпилів потроху зливаються з відтінками сірого осіннього неба. Саме такого дня мені вперше за багато років випала нагода відвідати костел, а ще точніше, залізти на його фасад, десь на висоті понад 20 метрів над землею.
«Ногу вище, тримайтесь обома руками і відштовхувальним рухом — нагору. Далі по сходах і не дивитись вниз», — проводить мені короткий інструктаж реставраторка Мар’яна Латишева перед підняттям на сумнівне на перший погляд риштування.
«Страхівка, звісно, є, працювати не страшно. Але не варто покладатися на троси, бо вони дають лише ілюзію безпеки. У процесі роботи легко забути, що насправді не прикріпився, тоді стаєш менш уважним», — розповідає Мар’яна, поки ми одна за одною піднімаємось догори. Місця нагорі небагато, зайвий крок убік, і різко можна опинитись поверхом нижче.
Риштування рипить під ногами, знизу долинає гул метушливих людей та руху автівок по мокрій бруківці, через що доводиться пильно прислухатись до того, що говорить Мар’яна позаду мене. Нагорі шум стає трохи меншим. Ярусом вище чую делікатний стукіт інструмента по каменю. Піднімаємось та бачимо тут заклопотаного роботою хлопця. Це – Юліан Оробець, ще один реставратор скульптури. Мар’яна запрошує мене піднятись ще на рівень, аби побачити те, заради чого почали реставрацію: пошкоджену кам’яну імператрицю.
Результат роботи вже колосальний. Чорну кіптяву вдалось майже досконало очистити, скульптура набуває свого історичного вигляду. Але попереду — найскладніше: відновити та встановити втрачені частини тіла. «Голову будемо відновлювати частково за архівними фотографіями скульптури, частково — з фото її самої», — відповідає Мар’яна.
«Найважливіше в роботі реставратора — очистити, мінімізувати втрати й ризики, укріпити та законсервувати пам’ятку. Тобто реставратор продовжує її життя в тому вигляді, у якому знайшов. Ми можемо подати свої ідеї, але, звісно, завжди є обговорення щодо різних деталей, побажань та порад. Реставратор ніколи не працює сам, є певні правила щодо цього. Є комісія, незалежні особи, спеціалісти, головний архітектор, технолог і так далі. Я одна не можу сказати: все, ми закінчили, голову не дороблюємо, реставрація завершена. Іноді хочеться зробити так, як бачиш сам, бо розумієш, що так буде краще. Буває, що замовники не завжди розуміють, що ті чи інші дії можуть лише нашкодити. Але коли кажуть, то мусиш виконувати», — трохи роздумуючи, каже Мар’яна.
Ця скульптура, як і сам костел, бачила тисячі й мільйони людей так само, як і вони бачили її. Імовірно, сам цісар Франц Йосиф спостерігав за початком будівництва костелу, коли востаннє навідувався до Львова. Це пам’ятка надважливого історичного значення. Робота реставратора — довитворити втрачене, дати змогу побачити щось у тому вигляді, у якому це бачили люди десятки, а іноді сотні, а іноді й тисячі років тому. Це своєрідний місток у минуле, прокладений заради майбутнього.
«Реконструкція — невід’ємна частина реставрації, але не завжди обов’язкова. І можлива лише за наявності архівних фотографій — у нашому випадку вони є, тож можемо відновити втрачені елементи. Ми просто повертаємо втрачене, щоб відновити вигляд Єлизавети. Я не те щоб проти, але це дуже делікатна робота, і люди повинні розуміти: відтворення не буде досконалим. Воно має значення лише з естетичного боку, а історичної цінності не становить». Мар’яна на мить замовкає, обережно проводить пальцями по вибитих візерунках на сукні імператриці там, де камінь уже нарешті посвітлішав від очищення, та показує всі ті деталі, яких не помічаєш з першого погляду.
«Так, почуваєшся важливим у такій роботі. Але коли сидиш тут уже другий місяць, заглядаєш і пробираєшся в кожну шпарину, кожен рельєф, кожен ажур, з’єднання, квіточку у букеті в руці Єлизавети, щоб очистити камінь, то думаєш: навіщо було так замудровано її створювати? Думаєш і по-тихому згадуєш тих скульпторів недобрим словом», — жартівливо відповідає Мар’яна. — Зрештою, це більше робота для душі. Яка водночас стає буденністю».
Поки говоримо, не встигаю помітити, як спритно Мар’яна прив?язує відро до шнура і починає повільно спускати його донизу. Іноді замислюєшся, як же організована робота на такій висоті. Врешті, ми про це не те щоб думаємо, завжди бачимо лиш результат, вмить оцінюємо, що подобається, а що — ні, та й проходимо повз. Але кожен етап має свою ціну: труднощі, потребу креативно вирішувати проблеми на місці, те саме відро, врешті-решт, старанно зашнуроване мотузкою, обережний спуск донизу, і хтось, хто там, унизу, його підхопить.
«Зараз будемо піскоструменем очищувати бруд з каменю. Справа доволі делікатна, можна легко нашкодити скульптурі. Потрібно розуміти багато нюансів — наприклад, який тиск підійде саме цьому каменю. Тут пісковик, доволі міцний, але він стільки років перебував під шаром бруду, то, так би мовити, не дихав і накопичував у собі вологу. Тепер, коли ми зняли цей шар, камінь став дуже м’яким зсередини. Тому зараз мінімальне втручання може його руйнувати. Працювати треба акуратно, щоб не пошкодити саму скульптуру й не знищити слід руки автора».
Скульптура Єлизавети виглядає доволі довершеною. Довершеною у своєму готичному стилі. Багато львів’ян думають, що це статуя, яка тримає власну голову: квіти в правій руці імператриці справді легко сприйняти за щось інше. Поки жартуємо з Мар’яною з цього приводу й обговорюємо важливість та натхненність роботи, до нас піднімається Юліан.
«Почалося все як: сиджу минулого року на об’єкті, мерзну, в дощ рубаю камінь. Телефонують мені з Офісу охорони спадщини й питають, чи не міг би я взяти на себе цю реставрацію. Погодився працювати на волонтерських засадах, але пізніше мене терміново попросили кошторис, бо з’явилось фінансування. Спершу скульптуру потрібно було дослідити, визначити рівень pH. Пісковик, до прикладу, має лужне середовище. Якщо цього не визначити й почати використовувати неправильні матеріали, просто пошкодимо скульптуру. Мар’яна тут сидить і щіточками все вичищає. Цілком початкового кольору ми не доб’ємось, природну патину забрати майже неможливо, хіба що шліфуванням, але тоді втратяться всі деталі, оригінальна структура, яку створював скульптор», — розповідає Юліан, повільно витягуючи відро з піском, поки той зовсім не змок від накрапаючого дощу. Стаю трохи осторонь, щоб не перешкоджати процесу. «У нас тут раніше було трохи інше риштування, згодом замінили на більш надійне», — додає Юліан.
«Піднімався сюди й душу Богу віддавав», — жартома каже Мар’яна.
«Уже не думали про роботу, а тільки про те, як би до Єлизавети не потрапити», — підхоплює Юліан.
«І подивитись, яка там у неї голова насправді», — сміється Мар’яна.
Стою на цій висоті, спостерігаю за роботою і думаю про те, як понад сто років тому все це будували, коли світ був ще надто далеким від того, що маємо сьогодні: сучасних технологій, засобів безпеки, швидкої комунікації завдяки мережам.
«Раніше було краще, — відповідає Юліан. — Нормальні риштування ставили, дубові. Не було ніяких страхівок, тому й робили добротно, виглядало майже як хата. Але все ж тодішні методи реставрації дуже відрізняються від теперішніх. Сьогодні ми приділяємо надзвичайно багато уваги деталям. Мусимо знати геологію, хімію, розуміти, як камінь працює з різними розчинами. А колись це було радше доповнення, навіть не існувало поняття розчистки. Ми думаємо про те, щоб камінь жив, щоб йому не зашкодити, а колись — лише про те, щоб було гарно. Реставрацію до 1900-х років сміливо можна називати руйнацією».
«Був колись такий реставратор, звався Віолле-ле-Дюк, він зруйнував купу пам’яток, — додає Мар’яна. — Наприклад, якщо споруда готична, а йому не дуже сподобався дах, то він сам робив дах готичним. Це він, здається, переробив дах Нотр-Даму на більш готичний під час реставрації в ХІХ столітті». Мимоволі думаю: чи не та сама звичка «покращувати» замість «зберігати» певним чином відлунила й у пожежі собору Паризької Богоматері 2019 року? Юліан нарешті дістає відро з піском, засипає ним піскострумовий апарат і починає повільно очищати скульптуру, ділянка за ділянкою. Через кілька хвилин бачимо, як те місце справді стає трохи світліше. І все б чудово, якби не пісок, що відбивається від скульптури і різко залітає в очі.
Як виявилось, за роботою реставратора ховається значно більше, ніж видно за риштуванням і захисними сітками: терпіння, компроміси, суперечки з комісіями, страх нашкодити тому, що й так ледь вціліло.
Цінні речі потребують часу та клопіткої праці, тому роботи тривають, і невдовзі ми знову зможемо підняти голову й побачити на фасаді костелу Єлизавету такою, якою її бачили львів’яни більш ніж сто років тому.
Анастасія БРУЧКОВСЬКА, фото авторки
