Воїн, якого знищують і після смерті

У цій жахливій історії мене лякає не сам факт вбивства у Львові, на мирній території військовослужбовця ТЦК (таке вже було і, на жаль, ще буде), а реакція на нього суспільства у соцмережах. «Покажіть, покажіть нам записи з боді-камер!, – волають ті, хто в своїй масі сидить дома і найчастіше зустрічають слово «смерть» лише в некрологах. – Бо ми хочемо для себе дізнатися, ЧИ ВІН ЙОГО ОБҐРУНТОВАНО ЗАРІЗАВ?!» Вслухайтесь ще раз в ці слова: натовп САМ СЕБЕ наділив правом вирішувати, чи МАЄ ПРАВО одна людина позбавити життя іншу, бо так вважає НАТОВП!!! Ви десь таке чули?! А усі ці словесні конструкції – «Та він і не воював ніде! Бо вони усі там в тих ТЦК однакові!» – демонструють, окрім вмілої роботи рашистських ботів, лютий страх крикунів перед РЕАЛЬНОЮ ВІЙНОЮ («Нема дурних йти на м’ясо!», їхнє небажання заморочуватись пошуком істини («Зарізав, і правильно зробив!»), невміння самостійно аналізувати факти і події («А нічого було хлопця посеред вулиці тим бандитам зупиняти!») і вплив ворожої пропаганди, котра грамотно знайшла болючу точку для удару («Це ще тільки початок! От коли весь народ підніметься – тоді начувайтесь!»

А тепер короткий виклад подій. Кілька днів тому харків’янина Юрія Бондаренка, 37-річного ветерана з львівського ТЦК, відзначеного нагородою начальника Генштабу ЗСУ «Учасник АТО», медалями «Захиснику вітчизни» та «Ветеран війни» зарізали ножем на вулиці тилового Львова. Це вбивство цілком обґрунтовано інкримінують мешканцю Сарн, який свого часу теж навчався в Харкові, 30-річному Григорію Кедруку, айтішнику з закритим ФОПом, придатного до служби і без бронювання.

Підозрюваний в суді підтвердив, що мав при собі ніж, який носив на поясі, і газовий балон, який він і застосував проти співробітників ТЦК. На запитання, чи він завдав ножового поранення військовому ТЦК, той відповів: «Судячи з усього, так». Франківський районний суд Львова обрав підозрюваному у вбивстві Григорію Кедруку запобіжний захід – тримання у львівського СІЗО на 60 діб без права внесення застави.

За даними слідства, саме цей 30-річний чоловік під час перевірки документів ударив військового ножем в пах, застосував газовий балончик та втік додому. Журналістам підозрюваний заявив, що четверо працівників ТЦК почали його бити, та так, що він має великі провали в пам’яті, однак в залі судових засідань ніхто з присутніх не побачив на голові чи на обличчі Кедрука жодних гематом, що ставить під великий сумнів правдивість викладених ним фактів.

«Ратуша зібрала найрезонансніші висловлювання топових українських блогерів щодо цього вбивства, котрі передають весь біль, парадокси і глупоту людського небажання думати глибше.

Катерина Зарембо, блогер, громадський діяч: «Хай як різко це може прозвучати: тил занадто добре живе. Я в жодному разі не хочу знецінити зусилля, терпіння, біль, надрив тих, хто включений в оборону держави з тилу. Я схиляю голову в пам’ять про жертви російських обстрілів. Понад те, в мене четверо дітей і моє серце радіє кожного разу, коли я бачу, що в школі, садочку, на дитячому дні народження їхнє дитинство схоже на нормальне.

Але водночас виходить, що дехто настільки не відчуває війну, що для певної частини населення ТЦК страшніші за російську армію. Саме вони становлять найбільшу небезпеку – більшу, ніж російські солдати. Бо російські солдати «десь там», а ТЦК – ось тут, «ловлять людей», «чинять беззаконня», «ВЛК за годину – і на позиції» і все інше лайно, яке ллється на військовослужбовців, від якого мене фізично нудить навіть під час написання.

Тут колеги часто пишуть – «я не заперечую порушення ТЦК, але…». Я не буду навіть намагатися щось збалансувати, зробити реверанс у бік визнання порушень з боку державних інституцій тощо. Тому що мені тут принципово йдеться про два типи людей: одні беруть відповідальність на себе, інші чекають, що її за них візьме хтось інший. І помилки, промахи, порушення цих інших є для них індульгенцією власної бездіяльності. Вони чекають, що якась примарна «держава» має їх захистити, що в армії служать якісь спеціальні, створені для цього люди тощо. Це взагалі не тільки про армію, це про будь-який аспект життя, просто зараз конкретно служба в Збройних силах стала наріжним каменем і лакмусовим папірцем, яким випробовується людська гідність.

Для перших недоброчесна поведінка когось не є виправданням власної недоброчесності. Те, що урядовці крадуть, а в армії і, зокрема, в ТЦК ухвалюють недосконалі рішення, для них не є виправданням власного неробства. Повірте, я прямо дуже зблизька можу бачити чимало армійських «недосконалостей» – і я жодного дня не пошкодувала про мобілізацію, бо сили безпеки та оборони – єдина інституція, яка захищає суверенітет і незалежність України, іншої немає, тож треба долучатися до тої, яка є (і принагідно змінювати, але це вже інша історія).

Я так розумію, що значній частині українців і українок якимось чином вдається жити, не помічаючи війну. Жити своє найкраще життя. А ТЦК, виходить, їм заважає. Бо якщо можна відкупитися, отримати бронювання, пропетляти – то, виходить, що сили оборони якось можуть без них обійтися. Ну правильно ж? Бо якби не могли – ну як тоді стільки чоловіків могли б бути в тилу. Я щиро не знаю, що робити з такими людьми. Мотивувати їх, переконувати, пояснювати? Ви жартуєте? Мені це звучить смішно. Якщо дорослі люди не роздуплилися за чотири (дванадцять) років – я правда не знаю, чи є ще якийсь спосіб.

Українська влада мала сказати, що воювати або служити будуть всі і просто таки прописати… Бо Україна потребує обороноздатної нації, а не обороноздатного мільйону населення».

Тетяна Трощинська, блогер, журналіст, громадський діяч: «Коментарі – це, звісно, пекло. І навала ботів у багатьох з нас, без сумніву, є.

Але – були матері (я перевіряла профіль, вони реальні), які відверто писали, що вони б теж кинулись з ножем, якби “пакували” їхнього”. Я думаю, вони впевнені, що кращі матері, ніж ті, що ходять на могилу сина.

Але – мені писали люди, яких знаю особисто, і намагалися довести, що “не все так однозначно”. Ці люди живуть поруч, можливо, сусіди, знайомі, колеги, хтось не наважується говорити дуже прямо, але вважає це убивство українського військового “нормальним”.

Тому коли я читаю, що комусь “сумно, що свої вбивають своїх”, то я не згодна.

Це не свої.

І принагідно – я припускаю, що соціологія фіксує соціально прийнятні відповіді, а не те, що якась частина людей думає насправді, тому все тут у нас і виглядає згуртованим і консолідованим. Але в реальності, припускаю, є нюанси.

Я бачила думки людей, що, мовляв, “це зробила Росія, накрутивши людей проти ТЦК”. Ні, це зробила не Росія. Це зробила конкретна людина, чия провина має бути визначена і має бути покарання.

Також бачила думки, що “це зробила влада”. Ні, це зробила не влада. Це – повторю – зробила конкретна людина, чия провина має бути визначена і має бути покарання.

Ми не повинні перекладати провину з конкретних людей. У цьому випадку. У попередніх випадках, як це було у Кременчуці, наприклад.

А тепер про владу.

Без сумніву, у політичної влади є величезна відповідальність за НЕ-зроблене.

За нерозставлені пріоритети, за відсутність чесної розмови з країною про загрози, за інфантилізацію і популізм, за несправедливе ставлення до військових, за повільні і неякісні реформи в армії, за неповагу в діях (бо, наприклад, грошове забезпечення – це також про повагу чи неповагу).

І також є відповідальність президента. Відповідальність президента як головнокомандувача у війні – це коли ти чітко на стороні своєї армії, а не своєї аудиторії. Учора у зверненні я не помітила вбивства військового.

У влади є відповідальність вчасно помітити і викрити ухилянські мережі, які тут Росія запускає і розвиває роками. І це принесло б в рази більше користі єдності українського суспільства, ніж єдиний телемарафон чи, господи прости, мін’єд.

І перша адекватна реакція на вихід жіночок проти ТЦК мала бути ще у Космачі (нагадую – це 2023 рік). Але цього не було. Ні тоді, ні тепер.

Політична влада зробила вибір не бачити військових, не говорити з ними, з їхніми родинами.

І це має наслідки. І логіка тут в тому, що тому Росії і вдалося це посилювати і роздмухувати, бо знеціненню сил оборони на рівні офіційних політичних комунікацій нічого не було протиставлено».

Масон Лемберг: «Трагедія у вбивстві ветерана війни, який служив у ТЦК, має не тільки персональний характер. І це не тільки про вбивство. Це, в першу чергу, про характер вбивства. Бо вбити можна по-різному. Вбити можна захищаючись, випадково і т. д. У цьому випадку вбивця діяв свідомо, спеціально взявши наперед підготовлений ніж саме для цих цілей. Природжений воїн, який горів ненавистю, спрямовував цю ненависть не на ворога, готувався вбивати не ворога, який вбиває його друзів і знайомих, який вбив мирних людей в сусідній Лапаївці два місяці тому чи в Тернополі місяць тому, а людей в українській військовій формі. Ця людина могла бути корисною і повернутись героєм, він достатньо сміливий, якщо був готовий вбивати, але він вбив не тільки іншого українця, а й себе. Ось в цьому трагедія. Інша трагедія полягає в тому, що всім відповідальним на це насрати. В Україні садять в тюрму жителя Сумщини, який опирався російським військам нелегальною зброєю, звітують про боротьбу з онлайн-порномоделями, але всім насрати на те, що купа двоногого сміття під вивіскою “ми за мир” доводить людей до такої трагедії. В цих скотів з гаслами “ми за мир” на руках ріки української крові, а не тільки сьогоднішні жертви, а й сотні тих, хто потонув у Тисі чи тих, кого зараз катують в російських або білоруських катівнях (на жаль, втікають не тільки через західний кордон) І повторю: вони діють не ховаючись, отруюючи суспільство, доводячи агресію до такого рівня, що люди готові вбивати своїх. А всім відповідальним… байдуже! І це не тільки про “проблеми на мєстах”. Я впевнений, що людина, яка своєю некомпетентністю та неадекватністю довела до цієї проблеми, сьогодні прогундосить на цю тему рівно нічого. А якщо тема набула достатнього резонансу, то обмежиться “вбили воїна”, але ніколи не скаже ТЦК, бо то є впливає на рейтинг, а рейтинг важливіший, ніж Україна».