Юрій Максимів: «Найбільший ветеранський запит – щоб держава повернулася до ветеранів обличчям»
Створена у Львові в листопаді 2023 року ГО «Об’єднана організація побратимів по зброї» гуртує ветеранів, військових, волонтерів. Зосереджена на волонтерській діяльності, допомозі Збройним силам України, на юридичній допомозі родинам безвісти зниклих та полонених військовослужбовців, на реабілітації тих, хто отримав поранення на фронті, на працевлаштуванні ветеранів. Докладніше про діяльність організації та про взаємодію військових, суспільства і держави «Ратуші» розповів голова її правління, полковник у відставці Юрій Максимів.
– За минулий рік ми скерували допомоги майном силам оборони на 7,5 мільйонів гривень, станом на серпень цього року – 8 мільйонів. Встановили близько 20 осіб тих, хто в полоні,і ще 40 осіб тих, хто загинув. Надаємо юридичний супровід родинам безвісти зниклих, розробили дорожню карту, адже нині держава переклала пошук безвісти зниклого військовослужбовця на плечі самої родини.Люди не знають, куди звертатися, який перелік документів потрібен, і ми з цим допомагаємо.
Маємо осередки нашої ГО в Шепетівці, Шептицькому, Івано-Франківську, Яворові, створюємо в Судово-Вишнянськійгромаді. Зараз держава майже не приділяє уваги ветеранам, тому нам вкрай важливо гуртуватися. Для отримання фінансування беремо участь у державних тендерах, які скеровані на допомогу ветеранам. Та, якщо чесно, складно виграти тендер, бо часто ще до його оголошення зрозуміло, хто виграє. Сьогодні в нашій ГО по всіх регіонах понад 800 членів, й орієнтовно 50% вже забезпечені роботою (співпрацюємо з центром зайнятості, також вакансії скидають керівники фірм, компаній). Щодо реабілітації, то один з напрямів – релаксотерапія, щотижня їздимо з ветеранами, пораненими на відпочинок, риболовлю. Організували вже шість виставок картин, які намалювали військові. Готуємо угоду про співпрацю з Міністерством оборони та кінною школою, щоб проводити заняття з іпотерапії.
– Чого найбільше потребують зараз ветерани, на Вашу думку?
– Найбільший ветеранський запит – щоб держава повернулася до ветеранів обличчям. Бо нині ветеранів починають активно…забувати!З’ясовується, що вони потрібні тільки тоді, коли воюють, а потім їхні проблеми і болі стають нікому не цікавими, окрім рідних. Є в нашій громадській організації хлопчина на візочку. Його виписали з реабілітаційного центру, і все, про нього… забули. Ми силами нашої ГО проводили реконструкцію в нього вдома, щоб у візочку можна було хоча б у двері заїжджати. А держава, на рівні районних органів самоврядування, як це не прикро констатувати, відмовилася.
Немає належної уваги до ветеранів, і починає домінувати всюдисуща несправедливість. Сьогодні ми домагаємося, щоб керівництво Львівської громади дозволило безкоштовно паркувати автомобілі по Львову для ветеранів, військовослужбовців та інвалідів війни. Бо за всі, як я кажу, «лінії Садового», що намальовані, ветеранам треба платити. Діє норма 10% паркомісць для людей з інвалідністю, але тепер таких людей значно більше. Тому ми почали займатися тим, щоб бургомістр Садовий прийняв рішення про безкоштовні стоянки для ветеранів, військовослужбовців і інвалідів війни, надавши або перепустки на паркування, або монетизацію.
Грошове забезпечення, терміни служби і належна підготовка
– Як, за Вашими спостереженнями, суспільство на четвертому році повномасштабної війни ставиться до військових?
– Це дуже болюче питання, з того, що я спостерігаю, суспільство теж відвернулося від військових. Навіть за тим, що донати на закупівлю РЕБів, дронів та автівок значно зменшилися. Дехто каже – виснажились, інші – втомились… Сказати, що в людей геть немає грошей, то ні, адже викуповують недобудовані будинки і квартири, нові машини. Багато громадян байдужі, не хочуть допомагати нічим, не хочуть служити. Декларований нагорі принцип «Я никомуничего не должен!» засів у підсвідомості і там живе та робить свою справу. Ми розуміємо, що кожен воювати не зможе, але кожен, хто вважає себе українцем, зобов’язаний допомагати силам оборони.
Негативні моменти з бусифікацєю посприяли тому, що люди відвернулися і від мобілізаціїї. Будьмо відверті: держава ж повністю провалила мобілізаційні процеси. Я нині виступаю з деякими пропозиціями в цій сфері, то державним органам це просто нецікаво. Йдеться про значне підвищення грошового забезпечення, терміни служби і належну підготовку – три основні пункти. Спершу потрібно поновити особовий склад підрозділів, підняти заробітну плату. Військовослужбовці на фронті мають мінімум отримувати 5000 доларів чи близько 250 000 гривень. Тоді люди підуть, а потім вже, коли відновиться особовий склад, можна говорити про термін мобілізації, що має бути визначено законом. На жаль, наш верховний головнокомандувач цього не хоче.
– Чому все так обернулося з бусифікацією, на Вашу думку? Держава могла організувати мобілізацію інакше, без такого негативу?
– Від самого початку в 2022 році нам розповідали, що через два, три, п’ять днів будемо пити каву в Криму, що закінчуємо війну, що все, ми перемогли, і люди повірили й розслабилися. З часом відмовилися іти до лав Збройних сил, відповідно, почалася примусова бусифікація. Але знову ж таки, дев’яносто дев’ять відсотків представників територіальних центрів не бажають бусифікувати, але їм виставляють накази, плани. Тобто ми ще не відійшли від радянського планування.
Але все залежить від мотиваційних чинників. Якщо держава повернеться обличчям до Збройних сил, якщо буде належна заробітна плата, належна підготовка, терміни демобілізації, то люди підуть до війська.
– У нас є фахівці, ресурси, щоб належно готувати воїнів?
– Все є, але я як військовослужбовець, який має вислугу 27 років (і будь-який чинний військовослужбовець зможе підтвердити), переконаний, що за місяць з цивільної людини нереально підготувати справжнього воїна. Потрібно мінімум чотири місяці загальновійськової підготовки, а потім ще два місяці – спеціальної.
– Наскільки наша армія потребує змін чи реформ? Що найбільш проблемне?
– Зараз болюче питання одне: на посади взяли людей, лояльних до влади, які не мають належної освіти і навичок керування особовим складом. Якщо офіцер рівня командира бригади і вище має свою думку, проявляє розумну ініціативу, його просто знімають з посади, а ставлять людей, які не мають належної освіти і підготовки.
– А Ваша військова кар’єра?…
– 1993 року приступив до служби у Збройних силах України, був на різних посадах. У травні 2014-го поїхав на фронт, воював до 2018-го, тоді звільнений за станом здоров’я, мав численні поранення, отримав інвалідність 3 групи.
У 2022 році пішов «штурмувати» ТЦК, щоб мене взяли на будь-яку посаду, і потрапив на посаду командира 33-го окремого стрілецького батальйону. Виконував задачі по травень 2023 року і був комісований, знову ж таки, за станом здоров’я у зв’язку з тим, що в мене суглобів фактично немає, бо їх повиривало, і ходити дуже важко.З листопада 2023 року працюю з військовими в громадській організації.
«Найбільше запам’ятовуються історії про тих, хто спершу втратив сенс життя, але потім знайшов друге дихання»
– Які історії військових, котрі проходять через Вашу ГО, Вам запам’яталися найбільше?
– Тепер щодня якась історія, бо приходить родина, приходять військові зі своїми болями, складними ситуаціями. Особливо запам’ятовується за час створення громадської організації те, що ми почали проводити виставки картин. Навіть, до речі, деякі ветерани вступили в художню школу. В мене зараз, мабуть, єдина в Україні колекція шевронів родів військ і військових частин, яку намалювали хлопці, що втратили кінцівки на фронті. Ми проводили вже дві виставки таких робіт, плануємо в Києві. Найбільше запам’ятовується те, що хлопці виживають, деякі знаходять друге дихання, що воїни, які спочатку втратили сенс життя, потім оживають.
– Чи всім воїнам потрібна психологічна допомога?
– Усім, хто був на фронті, хто брав участь у боях, я би радив не соромитися і звертатися до психолога, поспілкуватися, зрозуміти себе і далі жити.
– Чи проходить через Вас історії людей, які все-таки не дають собі ради?
– Є такі люди, але ми намагаємося знайти до них індивідуальний підхід і зробити все, щоб витягнути їх з цього стану. От буквально недавно в громадську організацію вступив ветеран, якому під час обстрілу випалило очі і він не бачить. Спочатку занепав духом, але почав відновлюватися. Треба спілкуватися, зокрема в межах нашої групи спілкуємося, вітаємо з днем народження, зі святами.
– Що Ви хотіли б сказати тим, хто в тилу?
– Хочу, щоб люди не думали, що завтра війна закінчиться.Вона не закінчиться. І ні на яких перемовинах ніхто нічого не допоможе. Війна буде тривати доти, доки існуватиме Московія в такому вигляді, як сьогодні, разом з Путіним. Ми повинні звикати в таких реаліях жити. Тому люди не повинні відвертатися від військових. Повинні допомагати, донатити, співпереживати. Звісно, є дуже багато шахраїв, треба перевіряти, кому донатити. Важливо поважати військових, допомагати їм не тільки фінансово, а й добрим словом, порадою, підтримкою.
Розмовляла Наталя ДУДКО
