Заньківчанська «Земля» від Кобилянської та Петросяна
Відвідувати прем’єри театру імені Марії Заньковецької сьогодні дуже цікаво. Окрім бажання побувати на новій виставі, глядачі ще й прагнуть побачити, як змінюється театр з приходом нового генерального директора – художнього керівника Максима Голенка. Цікаво і тим, хто волів би, щоб театр «залишався, яким був», і тим, хто вже давно прагнув побачити «інший театр Заньковецької».
23 і 24 вересня в театрі відбулася прем’єра вистави «Земля» за повістю Ольги Кобилянської у постановці режисера Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Давида Петросяна. «Є теми більш чи менш проявлені в тексті, але в хорошій літературі тем завжди багато. У «Землі» одна з основних – конфлікт між поколіннями,коли молодше не надто розуміє, навіщо їм жити так, як їхні батьки – біля землі, дотримуватися традицій, а старше, намагаючись передати своє розуміння, часто нав’язує власні погляди, і робить це в досить грубій формі, не пояснюючи, чому так було і чому так має бути, – каже Давид Петросян. – Ще одна тема – вербування українського селянства у військо чужих країн, зокрема в австро-угорські військові загони. До української сільської молоді було ставлення як до нижчої раси, і ця постколоніальна травма, яка там є, актуальна й для нас, ми теж позбуваємося нині імперського наративу. Ці й інші філософські екзистенційні проблеми є у творі, і дуже важливо не пропускати їх у виставі, дозволити авторові відбутися на сцені».
Кожна з задекларованих тем резонує з досвідом суспільства й особисто глядача. Конфлікт батьків і дітей у «Землі» поєднується з незбагненним відкиданням одного з синів та прийняття іншого, що відсилає зокрема до наявної в сучасній психології категорії «токсичних батьків». Тема війська — не просто актуальна, а може бути занадто важка чи навіть травматична для частини глядачів – тих, хто воював чи воює, чиї близькі на передовій, хто втратив рідних на війні. Звісно, в «Землі» – чужа війна і чуже військо, але загальнолюдські наративи болю і втрати – ті самі.
«Земля» від Кобилянської, Петросяна та всієї творчої команди – цілісна стилістично, з доречним музичним супроводом та світловим оформленням, з незвичною сценографією у вигляді напівполя-напівстріхи. І, що дуже важливо, впливає емоційно, не залишає байдужими. Можливо, трохи забагато «кіношних» спецефектів, хоч вони і вписані органічно в канву сценографії.
Що незвично для репертуарного театру, режисер обрав лише один акторський склад, для кожної з ролей запропонувавши тих акторів та актрис, яких бачив в образі цих героїв, зокрема з інших театрів. «Я за те, щоб колективи обмінювалися акторами і режисерами з усієї країни, щоб взаємозбагачувалися досвідом, театральними традиціями. Я відштовхувався від свого режисерського бачення, що саме цього актора чи актрису бачу в цій ролі», – пояснює Давид Петросян.
Звісно, ми не знаємо, що відбувалося за лаштунками під час роботи над прем’єрою, але з розмови під час пресконференції напередодні прем’єри склалося враження, що і режисер, і актори були цілком щирі, роблячи взаємні компліменти про співпрацю.
«Попри велику кількість страждань, які ми відчуваємо, попри дуже багато втрат, болю, все одно треба бути впевненим, що настане день, коли знову підніметься яскраве сонце над нашою головою, піде теплий дощ, покропить землю, і звідти знову піде життя, – ділиться своїми поглядами Давид Петросян. – Про це треба пам’ятати, що буде життя, і воно буде значно яскравіше. Тобто це така теза життєвого колообігу. І треба просто бути сильним і пам’ятати про це».
Наталя ДУДКО
Фото «Еспресо. Захід»
