Жінка з лицарським серцем і ніжною душею
120 років тому народилася Олена Теліга — українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня та діячка ОУН. Її коротке життя було яскравим і сповненим рішучості, але, на жаль, трагічно обірвалося: у лютому 1942 року її розстріляли нацисти в Бабиному Яру в окупованому Києві. Кожен, хто тільки знайомиться з постаттю Олени Теліги, вже не залишається байдужим ні до її долі, ні до долі нашої Батьківщини, за яку вона віддала своє життя.
Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в родині українських інтелігентів неподалік від Москви. Її батько, викладач Московського інженерного училища, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом із села Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати — Уляна Нальянч-Квачковська — родом із Старокостянтинова на Поділлі зі священницької сім’ї, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування Шовгенівих на той час була російська, але колискові мати співала українською мовою.
Дитинство Олени було майже безтурботним. Родина жила заможно, а тому дівчинка і двоє старших братів мали все необхідне для здобуття доброї освіти і виховання. Коли Оленці сповнилося п’ять років, родина переїхала до Петербурга. Змалку Оленка вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку та німецьку, а от української не знала.
У 1917-у, після Лютневого перевороту, інженера Івана Шовгеніва запросили на роботу професором Київського політехнічного інституту. Олена ж продовжила навчання в одній із київських приватних гімназій. Там їх і застали російська й українська революції, Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Олександр — вояком Армії УНР.
На жаль, доба УНР була недовгою. Після поразки української революції батько зі старшим сином подалися на еміграцію. Олена ж разом з матір’ю і молодшим братом Сергієм залишилися в окупованому більшовиками Києві. За рік під владою більшовиків Олена натерпілася багато біди. Злидні, приниження лише зміцнили в ній розуміння, наскільки важливою є ідея незалежної України. Дуже скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише гарної освіти, а й зберегти їхні життя.
Навесні 1922-го матері разом з дітьми вдалося перебратися до Чехословаччини, в Подєбради. Там батька призначили ректором Української господарської академії, а Олена іде на матуральні (підготовчі) курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі.
Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. У Подєбрадах її шлях перетнувся з талановитим поетом і вченим Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але й допомагає дівчині в пошуках такого середовища, де могла б проявити свої творчі здібності. Відтак знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.
Перехід майбутньої поетеси до української мови стався після того, як її тодішнє оточення показало зневагу до українців. Про це у своїх спогадах розповів Улас Самчук: «Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!». Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати від цього раділи».
Юна Олена зробила свій вибір, вона поринула у студентське життя, брала активну участь у студентських вечірках. На одній з них познайомилася з молодим бандуристом з Кубані, колишнім старшиною українського війська Михайлом Телігою. Невдовзі молодята побралися і до останнього подиху були разом. Навчаючись у Празі, О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність, її вірші публікуються на сторінках «Літературно-наукового вісника» та інших часописів.
У 1929 році Михайло закінчує академію, отримавши диплом інженера-лісівника, і подружжя переїздить до Варшави, де на той час мешкали батьки. Олена вчителювала і доглядала за хворою матір’ю, яка невдовзі померла від лейкемії. Овдовівши, батько вдруге одружився, але донька не знайшла спільної мови з мачухою і рідко бачилася з батьком: «Та найбільше мене мучила ця російська атмосфера в домі батька: російські знайомі, російська мова, газети, інтереси, ну все», — скаржилася своїй подрузі.
У Варшаві Олена Теліга знайомиться з Дмитром Донцовим і стає постійним автором його «Вісника». Вона бере активну участь майже у всіх святкуваннях та літературних дискусіях. Щоправда, тепер частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії. Вона не була байдужою до громадського й політичного життя. Цікавиться діяльністю Організації українських націоналістів (ОУН), яка поступово ставала найвпливовішою громадсько-політичною потугою на Західній Україні.
Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. Олена не мала жодних сумнівів щодо політики Гітлера стосовно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу. У вересні 1939-го німецькі війська окупували Польщу, так вона вперше безпосередньо зіткнулася з нацизмом.
У грудні 1939 року Олена зустрічається з Олегом Ольжичем. До цього вони контактували не один раз, але ця зустріч стала для неї такою, що визначила цілий етап у її подальшій долі. Ольжич на той час уже був відомий не лише як талановитий поет та вчений, а й як громадський та політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник голови Проводу ОУН. Олена Теліга на ту пору була ідейно і світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність влитися в український націоналістичний рух. Як членкиня ОУН вона активно працювала в культурній референтурі, яку очолював Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, що відправлялися на українські землі.
У Кракові Олена Теліга очолила товариство «Зарево», яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов’язаних з діяльністю українських культурних спільнот.
У 1940 році в ОУН стався розкол, Олена Теліга важко переживала цю подію, залишившись на боці полковника Мельника. Після початку німецько-радянської війни в липні 1941-го вона у складі однієї з похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком перейшла Сян й вирушила до Львова. А вже 22 вересня виїхала до Рівного, звідки пізніше — до Києва. У столицю України Олена прибула 22 жовтня. Вона одразу береться за організацію літературного життя, стає головою Спілки українських письменників. У Києві під її редакцією починає виходити літературно-мистецький альманах «Літаври». За короткий час довкола Спілки, «Українського Слова» і «Літавр» згуртувалося чимале коло інтелігенції.
Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості в ті роки належала «Українському Слову», яке виходило 50-тисячним накладом і поширювалося далеко за межами Києва. «Українське Слово» та «Літаври» широко знайомили читачів з творчістю поетів і прозаїків, які до того замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Також кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції.
Активність ОУН у Києві не могла залишитися поза увагою німецької влади. У листопаді 1941 року неподалік села Базар на Житомирщині ОУН з ініціативи Олега Ольжича провела величну маніфестацію з відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового походу Армії УНР. Після цієї маніфестації на Житомирщині почалися арешти, а згодом і розстріли. Впродовж листопада та грудня було страчено більше сотні українських патріотів.
Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня заарештували Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників «Українського Слова». Сам тижневик перестав виходити. Згодом закрили й «Літаври». Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Але вона категорично відмовилася покинути місто, зосередивши всі свої зусилля на роботі Спілки українських письменників. Відомо, що у переддень арешту Олени Теліги до Києва повернувся Олег Ольжич, який домагався зустрічі з нею, щоб переконати в необхідності виїхати з міста і таким чином врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.
Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників на Трьохсвятительську, де на неї вже чекало гестапо. За годину там був уже і її чоловік — Михайло. Поетку разом з чоловіком та іншими націоналістами розстріляли у двадцятих числах лютого (прийнято вважати 22) у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де вона перебувала перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху був викарбуваний стилі-зований під меч тризуб. А ще кажуть, один із катів після смерті О. Теліги визнав, що не бачив чоловіків, які так героїчно вмирали б, як ця гарна жінка.
І в павутинні
перехресних барв
Я палко мрію
до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені
найбільший дар:
Гарячу смерть,
не зимне умирання.
Трохи більше ніж через рік, 13 квітня 1943-го у Данцигу помер Оленин батько. Брати пережили війну і відійшли у засвіти: Сергій — у 1969-у, Олександр — у 1971-у. За свої неповні 36 років Олена Теліга не встигла видати власної збірки. Рукописи віршів поетки німці знищили. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946-у побачила світ перша її книжка «Душа на сторожі».
Нацисти не розуміли, що, убивши поетесу, вони прирекли себе на загибель, — бо, незважаючи на їхній терор, українці чинили спротив і надихалися прикладом Олени Теліги. І сьогодні її твори додають впевненості й віри в нашу перемогу у війні з російським агресором за нашу державність, за територіальну цілісність України, за мирне майбутнє наших дітей.
21 лютого 1992 року на символічному місці поховання Олени Теліги та її побратимів у Бабиному Яру члени ОУН і представники патріотичної громадськості України вперше встановили Пам’ятний хрест. А 25 лютого 2017-го, до 75-ї річниці загибелі поетеси і націоналістки, там постав її пам’ятник. Запроваджена міжнародна літературно-мистецька премія імені Олени Теліги. У багатьох містах і селах України на її честь названо вулиці і бібліотеки, встановлені пам’ятні дошки, написані книги і зняті фільми.
У травні 2016 року на Одещині перейменовано провулок Фурманова на честь української поетеси та діячки ОУН Олени Теліги. Подібні перейменування проведено також у приміських селах Крижанівці Усатовому, Стрюковому (Березівського району), селищі Саврань Подільського району.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець, Одеса
