«Баланс» між мистецтвом і війною
Якою буде ваша реакція, коли почуєте, що в театрі – прем’єра вистави про війну? Швидше за все, ви вже знаєте відповідь, і вона може не залежати від того, який твір ставлять і хто режисер. Ви розумієте, що йдеться про нинішню російсько-українську війну, а не про романтизовані постановки за Ремарком чи Гемінґвеєм. Є українці, які підуть на таку постановку (їх не так багато, про що кажуть і театральні режисери), а є ті, хто точно не піде (і в цій категорії не тільки «втомлені» від війни, а й такі, хто волонтерить, спілкується з тими, хто воював чи воює).
У театрі імені Марії Заньковецької та театрі імені Леся Курбаса відбулися прем’єри за відомою п’єсою «Баланс» української ветеранки, колишньої бойової медикині, письменниці Аліни Сарнацької. Постановки різні за режисерським втіленням, але обидві можуть збагатити уявлення глядачів про сучасні вистави про війну.
Головний режисер театру імені Марії Заньковецької Ігор Білиць запропонував «Баланс» як аудіовиставу, точніше – як аудіоприсутність. Йому було важливо, щоб текст глядачам подали військові, аби уникнути можливої нарочитості, «мистецькості». Тому начитала п’єсу військовослужбовиця та режисерка Олена Апчел, музичне оформлення зробили військовослужбовці платформи «Культурні сили» Михайло Олійник і Павло Краснощок.
Мінімум сценографії, та все ж вона є, адже це вистава, а ви в театрі. Чорний поліетилен на стінах культового заньківчанського кафе «Комарик» (саме цей простір став локацією для постановки, яка розрахована одночасно на не більше 15 відвідувачів), «нетеатральні» крісла, на столах – запаковані пакетики сірого кольору (цей атрибут ще може видозмінитися), настільні лампи, навушники. А ще – усна інструкція про те, що вистава містить тригерну тему і що ви можете покинути її в будь-який момент. Під час допрем’єрного показу з зали не вийшов ніхто, навпаки, на обговоренні зазначали, що очікували чогось більш стресового. З одного боку, наголошення на тригерності «завищило» очікування драматизму, з другого – болючий, але, що важливо, талановитий з мистецького погляду текст дуже делікатно й проникливо озвучила Олена Апчел. Текст, який і після вистави залишається з тобою своїми образами (сорок перший триногий стілець для «зайвої» учениці; борсук Філімон з відірваною лапкою, який повертається додому; сміттєві пакети, які важливі), своїми життєвими ситуаціями, людськими історіями.
Як зазначив Ігор Білиць, цільова аудиторія вистави – насамперед цивільні. Щоцікаво, під час обговорення один з військових сказав, що йому було замало емоцій, сліз, матюків.
Співзасновник і художній керівник харківського театру «Нафта» Артем Вусик в експериментальній постановці у театрі імені Леся Курбаса за участі юних акторів, ще студентів, теж не намагається викликати в глядача емоції, пробити на сльози. Авторка п’єси Аліна Сарнацька після перегляду охарактеризувала виставу як «чудову казку для дорослих». «Прийти на казку, а піти з усвідомленням, з присутністю, з належністю до цієї теми», – сформулював свої режисерські очікування Артем Вусик. Чому обрав для постановки саме «Баланс», режисер пояснив так: «Відчув, що можу поставити цей текст. Бо були такі, що це могло б бути з мого боку поле формальності, ескапічності, уявності. Цей текст більш театральний, ніж інші, які я читав. Було багато особистих текстів, я був розгублений, чи маю право це ставити і як я можу це поставити. Я там не був, я цього не знаю. А тут побачив режисерську перспективу».
Під час обговорення прозвучало слово «екологічність» в контексті інтерпретації такого непростого матеріалу і щодо акторів, і щодо глядачів. Бо як проживати на сцені цю п’єсу – закономірне питання. Один з акторів вивів для себе та колег таку формулу: «Граю не як той, хто був там, а як ситуацію, коли мій персонаж був там, а я йому співчуваю. Не висміюю, на засуджую, зберігаю повагу». Це не відстороненість, а варіант знайти баланс. І саме такий формат сприяє тому, що про виставу не хочеться відразу забути, навпаки, вона наповнює своїми сенсами і після перегляду.
П’єса «Баланс» справді містить об’єктивно тригерний, чутливий матеріал, про що застерігають в обох театрах. Але завдяки тому, що це талановитий художній твір, хоч і базований на реальних подіях, вона здатна резонувати (зокрема й з цивільними), і залишати світле відчуття вдячності, смутку, спроби проаналізувати свої відчуття.
І ще про тригери. Навіть якщо уникати вистав про війну, постановки «не про війну» можуть стати ой якими тригерними, і то несподівано. Адже тема війни «захована» в багатьох творах літератури. Тому варто шукати матеріал, який зрезонує з вами. «Баланс» – те, з чого варто почати ці пошуки.
Завдяки тому, що ці вистави такі різні, вони доповнюють одна одну і дуже логічно побувати на обох (а ще – прочитати п’єсу). Режисери обох постановок шукали свій баланс: між досвідом цивільних і військових, між психологічно-драматичним і стишено-камерним, між мистецтвом і війною.
Наталя ДУДКО
Фото з фейсбук-сторінок театру імені Леся Курбаса та Орини Григоренко
