Середа, 4 Серпня

Червоногород — місто, що зникло з мап…

…Але все ще манить романтичними вежами палацу і водоспадом

Маршрут Тернопіль — Заліщики — Чернівці було складено. Але друзі запропонували ненадовго відхилитись від траєкторії  — в Заліщицькому районі  звернути з траси і потруситись кільканадцять кілометрів до невеликого села Нирків. За ним у долині розляглося дивовижне урочише „Червоне”, що містить одразу дві пам’ятки — природи та архітектури: Червоногородський замок, а поруч — Джуринський водоспад. Ми й гадки не мали, що це „відхилення” від основного маршруту і стане найцікавішим відкриттям, найприємнішим потрясінням і принадою цієї подорожі, яка своєю магією затьмарить всі інші локації.

І коли ми вже трюхикали по напівдорозі-напівбездоріжжю і де в кого зароджувалась думка „Навіщо?”, нашим очам раптом відкрилася дивовижна улоговина, оточена каньйоном, а внизу, в улоговині, біліли зубчасті вежі замку і костел. Дорога зміїлась схилом у напрямку замку, і якщо додати, що в колонках нашого автомобіля лунала музика Моцарта, ми відчули себе князями, які в кареті повертаються у свої володіння. Або якимись персонажами „Володаря перснів”, настільки фантастично-кіношним є краєвид.  Немов додатковий саундтрек, долинав шум Джуринського водоспаду.

Недарма рештки палацу і весь ландшафтний комплекс вважаються одним з найзагадковіших і найромантичніших замків Тернопільщини. Звісно, коли ми наблизились, то романтика дещо розвіялась від жалюгідного стану обох палацових веж (зблизька вони схожі на кістяки) і костелу. До того ж у 2013 році половина однієї з веж буквально розсипалася.  Сам палац поміж вежами розібрали на будматеріал ще в середині минулого століття.

Зате, поки ми місили болото грунтової дороги до замку, то походження топоніма „Червоногород” вже не викликало сумнівів. Тут під ногами майже усе червоне. І земля, і калюжі, та навіть і камінь, з якого збудували замок, мають насичений теракотово-червоний відтінок.

Містечко-привид — Червоногород  із замком

Нині, дивлячись на пустку довкола руїн, важко повірити, що колись Червоногород був містом, яке змагалося за звання найвпливовішого на Поділлі зі Скалою та Кам’янцем-Подільським. Ще в 1434 році за правління Теодора Бучацького Червоногород отримав статус „королівського міста”. З утворенням Подільського воєводства з центром у Кам’янці (1435) у його складі з’явився Червоногородський повіт. Містечко протрималося в статусі повітового 340 років — до 1774 року, лише тоді повітом стали Заліщики. А 1448 року воно отримало від короля Казимира ІV Ягеллончика Маґдебурзьке право (одним із перших на Поділлі).

На початку XVII ст. за сприяння старости Червоногорода — львівського каштеляна Миколи Даниловича — звели мурований чотирикутний замок з вежами на кутах. Замок оточували оборонний мур, земляний вал та річка Джурин, яка тут утворює майже замкнуту петлю.

З статусу села вибратися він вже не зміг…

1672 року замок здобуло військо турецького султана Магомета IV. Нападники сильно пошкодили три стіни і дві вежі замку. До 1699 року Червоногород перебував під турецьким пануванням. У 1699 році згідно з Карловицьким мирним договором Червоногород повернувся під владу Польщі. Коли яничари покинули цей край, замість міста, існувало лише маленьке сільце. Замок довгий час стояв напівзруйнований.

Одна з найкращих садиб Австро-Угорщини

У дев’ятнадцятому столітті замок-палац набуває слави однієї з найкращих резиденцій правителів Австро-Угорської імперії з новомодними кам’яними терасами, літніми салонами, балконами та балюстрадами. Сталося це після того, як у 1785 році, після декількох перепродажів, Червоногородська фортеця стає власністю князя Кароля Понінського.

Новий власник, захоплений красою місцевості, вирішив тут влаштувати родинну резиденцію. Старий замок був непридатний для житла. Князь переглянув кілька будівельних проєктів і вирішив перебудувати східну стіну під сучасне помешкання. Він наказує розібрати дві західні вежі і три стіни. Східні вежі перетворилися на кутові вежі палацу. Житловий корпус збільшили на один поверх і перебудували його у стилі ампір. Палац прикрашав портик на десяти тосканських колонах і велика тераса з двосторонніми сходами. У бійницях веж прорубали вікна. Широкі сходи вели від парадного входу повз клумби до прикрашеного фонтанами італійського парку. Можливо, тут шукала натхнення дружина шляхтича —  Гелена Понінська, яка писала історичні романи французькою, друкувала твори у Парижі, а пізніше перекладала їх на польську.

Калікст зі Львова: романтичний син романтичного батька

У 1830 році Кароль Понінський помирає. Його син Калікст і надалі вирішив удосконалювати палац. Вежі старого замку були зруйновані до фундаментів, а на їх місці постали нові високі башти зі стрілчатими вікнами, прикрашені зубчатим аттиком. Різьблені зубці для них робили у Львові і до Червоного доставляли підводами. В середині однієї з веж був таємний підземний хід.

Калікст Понінський був кавалером Мальтійського ордену, не жив у Червоногороді, а лише приїздив сюди із Львова на літо. У Львові мав  кілька елітних кам’яниць. Шляхтич наробив галасу серед вищих польських кіл, одружившись із донькою свого лісника Кароліною Соколовською  У подружжя дітей не було, тому маєток після смерті Калікста у 1903 р. перейшов до Марії Любомирської — онуки його сестри, Кароліни з Понінських Любомирської. Нова власниця намагалася підтримувати палац в належному стані, але більшість часу вона проживала у Львові.

У часи її господарювання спалахує Перша світова війна. У палаці розквартирувалися російські військові, які швидко обдерли комплекс як липку — навіть без бойових дій. Маєток був пограбований, майно попсоване, частина зубців з веж скинута “забави заради” — кажуть, що один з розбишак гепнувся разом з відламаним шматком “корони”.

Що лишилося після росіян — розтягнули місцеві

У  повоєнний час садиба стояла пусткою. Єдиними мешканцями палацу тоді залишалася сім’я місцевого вчителя, яка займала кілька кімнаток. Перед Другою світовою палац уже почав перетворюватися на руїни — місцеві селяни (що українці, що поляки) винесли з “нічийної” садиби все, що тільки може знадобитися в господарці, і вже почали розбирати споруди на камінь. Друга світова війна збільшила руйнування палацу.

А от навколишнє село існувало ще 30 років. Після Другої світової місцеве польське населення було виселене до Польщі. В спорожнілі домівки спробували поселити вигнаних з польської Лемківщини українців, але вони чомусь не прижилися.

У 1950-1960 роках за наказом голови Нирківського колгоспу палац починають розбирати на будівельний матеріал для свинарника. Надія на майбутнє з’явилася у 1950-х, коли неподалік побудували невеличку ГЕС, а в Червоному  оселилися її працівники. Проте вже наступного десятиліття ГЕС закрили. В 1970-х село зникло з українських карт. І лише літній дитячий табір „Ромашка”, а також групи допитливих туристів не дають туману забуття поглинути це неймовірне місце.

Перлині не пощастило з власниками…

Полюбляють приїздити сюди й поляки, бо останніми справжніми господарями замку були саме польські шляхтичі Понінські. У 2016 році сайтами навіть промайнула звістка, що польські інвестори планують вкласти 10 мільйонів доларів у реконструкцію замку в Тернопільскій області, але щось, видно „не зрослося”.

А У 2017 році прокотилася ще цікавіша новина: скандально відомий владика Мстислав (Ростислав Гук) за 380 тисяч гривень продав Червоногородський замок. про це із посиланням на на керівника Фонду пам’яті Блаженнішого митрополита Мефодія Наталію Шевчук повідомляло ТСН.

З 22 січня 2002 року на підставі свідоцтва про право власності Червоногородський замок належав Тернопільсько-Подільському єпархіальному управлінню Української автокефальної православної церкви, Разом з ними церква отримала руїни костелу, а також гідроелектростанції. Усі ці споруди мали використовувати для потреб чоловічого монастиря. Замість консервації та реставрації, яку би мали забезпечити нові власники, будівля і далі руйнувалась, передає „Збруч”. Далі на пам’ятку архітектури чекав фактично продаж. Щоправда, юридично це оформили як відчуження майна через створення фірми, до засновників якої увійшла Тернопільська єпархія УАПЦ. Нині щодо цієї непевної оборудки тривають суди.

Крізь пробоїни костелу видно небо

Між баштами і табором розташовано ще один цікавий об’єкт: костел Внебовзяття Богородиці, точніше його руїни. Звели його в стилі пізнього ренесансу з елементами готики ще 1615 року коштом родини Лісецьких. Свого часу ця сакральна пам’ятка дуже постраждала від пожежі, а згодом — і від вандалів, які десятиліттями руйнували храм. Дах костелу завалився десь в 1970-х, але міцне склепіння стоїть і досі. Нечисленні залишки фресок чергуються з „мальовидлами” сучасних умільців.

Упродовж століть серед місцевих жителів циркулювала легенда про неймовірні багатства, заховані у підземеллях костелу. Тож і нині там можна побачити сліди виритих скарбошукачами копалень, ям, ходів, іти якими небезпечно. Зате вузькими кам’яними сходами ми вийшли на балкон для хористів. Крізь діри у склепінні проглядало сонце, а в той час на карнизі, обвитому плющем, ризиковано селфилась якась парочка екстрималів.

Шедевр Торвальдсена: ще одна прив’язка до Львова

На околиці сусіднього Ниркова, над палацом, можна знайти мавзолей, що його безутішна Гелена Понінська наказала збудувати після смерті двох своїх дітей. Мавзолей був багатий, в класичному стилі. Надгробок з білого мармуру з барельєфом, на якому Геній Смерті веде померлих 1833 року Владислава і Гелену Понінських до царства мертвих, а безутішна мати намагається їх втримати, виконав дуже модний у ті часи данський скульптор Бертель Торвальдсен. Нині від величної споруди залишилась руїна, але шедевр Торвальдсена вдалося зберегти. 1961 року нагробок потрапив до Львівської картинної галереї, коли почалися перші експедиції її наукових працівників не тільки по Львівській області, а й за її межі. Розвідку робили Володимир Вуйцик та Володимир Любченко, які спрацювали на випередження, дізнавшись, що копенгагенські музеї шукають по світу роботи Торвальдсена — пише „День”. Сьогодні ця пам’ятка перебуває в постійній експозиції Музею європейського мистецтва ХІХ — ХХІ століть, що є відділом Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького (вул. Стефаника, 3) .

Джуринський водоспад: найбільший рівнинний

Головна природна окраса урочища Червоного — найбільший рівнинний водоспад України — Джуринський. Водограй складається з двох сходинок і заввишки сягає понад 16 метрів.

Він — суцільна загадка. Одні кажуть, що цю водну окрасу створили будівничі Червоногородського замку-палацу, Понінські, які вирішили прикрасити майбутній ландшафтний парк модною у ті часи „фішкою”. За іншою легендою, — це, мовляв, справа рук турків, які для того аби захопити неприступну Червоногородську фортецю в 1672 році, вирішили осушити річку, що заважала їм наступом взяти фортецю, змінили русло, підірвавши скелю, тому й утворився водоспад. Ще дехто стверджує, що Джуринський водоспад — витвір самої природи і людського втручання тут нема.

В дорадянські часи на водоспаді працював млин, а в радянські деякий час діяла електростанція. Нині в ньому полюбляють приймати водні процедури чимало туристів. Але це влітку, а наразі ми, мерзлякувато пощулившись від бризк, обіцяємо повернутись сюди теплішої пори. Бо не повернутись сюди неможливо.

Світлана ПАВЛИШИН

Share.

Leave A Reply