До 60-річчя від дня смерті Олени Степанів-Дашкевич
11 липня 1963 року відійшла у Вічність Олена Степанів-Дашкевич – перша в історії України жінка-офіцер на військовій службі, національна героїня, вчена, педагог, членкиня Наукового товариства імені Шевченка у Львові. В’язень сталінських концтаборів (1949 – 1953). Пішла з життя після тривалої боротьби з невблаганною недугою, заробленою на каторжній праці в мордовському концтаборі. 60 років тому неофіційний Львів попрощався зі своєю славетною донькою і багатолюдним людським потоком відпровадив до місця вічного спочинку на Личаківському кладовищі (64 поле).
В Меморіальній бібліотеці-архіві Ярослава Дашкевича зберігається 69 кондоленційних листів і телеграм, надісланих на його адресу влітку 1963 року родиною, друзями, знайомими, колишніми ученицями Олени Степанів і товаришками по табору, друзями і колегами Ярослава Дашкевича. Географія відправлень показна: Україна, Вірменія, Польща, Америка, Німеччина, Чехословаччина, Естонія, Росія, Канада, Австрія, Литва, Латвія, Італія, Угорщина. Прикмета часу: з чотирьох офіційних кондоленцій – всі з Вірменії, і ні одної – від наукових установ УРСР. Свої співчуття молодому науковцю склали дирекція і науковий колектив Інституту стародавніх рукописів імені Месропа Маштоца – Матенадарану, колектив Інституту історії Академії наук Вірменії, колективи секторів історії РСР та літературних зв’язків Академії наук Вірменії. Науковці України відгукнулися приватно: слова співчуття надіслали такі видатні українські вчені як бібліограф і книгознавець Юр Меженко, архівіст-джерелознавець Іван Бутич, історик-сходознавець Андрій Ковалівський, вчений-хімік, товариш дитинства Богдан Крип’якевич, літературознавиця Марія Деркач. Є приватні листи від закордонних вчених-сходознавців Едварда Триярського й Анджея Пісовича з Польщі та Едмонда Шютца з Угорщини. Як важливо було тоді проскрибованому молодому вченому, після щойно блискуче захищеної не в Україні – у Вірменії! – кандидатської дисертації, отримати таку потужну підтримку від своїх старших колег…
Був лист і від батька, колишнього полковника Армії УНР Романа Дашкевича, який в часи війни, перед приходом совітів, встиг емігрувати на Захід й опинився в тирольському містечку Куфштайні в Альпах. Слова співчуття синові і, несподівано, речення з одного слова – “Скінчилося!” Очевидно, скінчилося дуже багато… Про це – і письменниця, політв’язень Надія Суровцова з Умані, знайома з Оленою Степанів і Романом Дашкевичем ще з часів перебування у Відні у 1919 – 1921 рр.: “… Тужу не лише за нею, а за тим всім, що пішло, відходить разом з нею, а колись було нашим життям”.
Кондоленції від приватних осіб, яким пощастило зустрітися у житті з Оленою Степанів, забарвлені щирим смутком і світлими спогадами про Велику Українку, яку визнав світ ще сто років тому. Якою вона була, можемо прочитати у збірнику спогадів і нарисів “Олена Степанів – Роман Дашкевич” (Львів, 2009). І почути у спогадах, які прозвучать вперше:
Філолог-славіст і кінокритик Володимир Гумецький зі Львова: “Вашій Матері доля дала великий характер і великі переживання: може й для того кладе доля декому тернину на шлях житейський, аби стала видніша гордість душевна?”
Колишня учениця Олена (Ольга?) Волосенко із Запоріжжя пише до Ярослава Дашкевича: “Як прекрасна мрія, жила Ваша мама. Все, що було гарного в світі для мене – вона втілювала, вона була мені провідною зорею. Якщо я бачила в житті бруд, гидких людей, їх нікчемні діла, а таких було багато, я не втрачала віру в людей, бо знала, що на світі є Ваша мама. Тепло зустрічей ніколи не кидало мене, і зараз, коли її вже нема, вона продовжує жити в моїх думках і ділах”.
Приятелька Олени Степанів Марія Деркач зі Львова: “Пам’ять про неї збережеться у многих серцях, бо Вона була людиною сильного духа і незламної волі”.
Колишня учениця Марія Сахрин з Торонта: “Її шляхотна постать і хрустальний характер, її любов і посвята для всего, що рідне, добре і гарне, залишиться в нашій пам’яті на завжди. Вона була, є і буде прикладом для нас і надхненням для нас і наших дітей”.
Родичка Марія Янович з Перерова Коломийського району: “Я зовсім певна в цьому, що Ви переможете горе, бо Ви син Вашої дорогої, незабутої ніколи Мами. Сильні натури не піддаються найтяжчим випробуванням судьби… Вашу маму знаю як людину глибоких почуттів, яка цілим своїм єством любила нашу тогочасну багатостраждальну Галичину, наш трудящий народ. Мені особливо любимою і дорогою стала, коли я навчилася думати. Чудовим педагогом була теж Ваша мама. Студенти цінили і любили її. Ще в шкільні роки я пишалася любимою Галею, хотіла бути такою, як Она. Любила Її ім’я і назвала свою донечку Галею… Немає вже між нами світлої постаті любимої Галини Степанівної. Зів’яла перед часом наша незабута українська квітка, а в серцях тих, що бачили і знали працю Її, залишився глибокий жаль. Жаль ваги не має, бо вже ніколи не почуємо милозвучного, любого голосу Її, не побачим розумних, чудових очей, в яких відбивалася сильна душа, думка Її”.
І на закінчення – посмертний епізод, описаний колегою з часів спільної праці в гімназії СС Василіянок, жертвою сталінського терору Антоніною Струтинською зі Львова: “Мені прикро, до болю прикро, що “страха ради июдейска” хор таки не співав на похороні Мами (хоча “добрі люди” і обіцювали, і навіть ноти позичали, і мене до Тебе в делегації посилали!..). Я свідома, що з уваги на особу цей факт має історичне значення. І мені соромно. Вибач, що була в тому випадку посередником-невдахою і не зробила Покійній навіть тієї малої прислуги, дарма що в житті взяла від неї багато! І так до туги після Маминої смерті приєднується щей гостре почуття образи за мертвих. Ех! Незріле ми суспільство!”.
Дивним чином “Лакрімоза” з “Реквієму” Моцарта, яку мав виконувати хор на похороні, через пів століття прозвучала супроводом до фрагментів документальних чорно-білих кадрів похорону Олени Степанів, зафільмованих громадською діячкою, також жертвою сталінського терору, Надією Мудрою. Ми використали ці кадри у відеоролику “Її визнав світ”, намагаючись привернути увагу владних структур Львова до плачевного стану будинку № 11а на вул. Козацькій, останнього прижиттєвого помешкання Олени Степанів, з якого вона пішла у вічність. Про цей містичний збіг ми довідалися вже після публічної демонстрації ролика у 2011 році, напередодні проголошення 2012 року роком Олени Степанів…
Христина ПРОЦЮК, архівіст Меморіальної бібліотеки-архіву Ярослава Дашкевича у Львові,
Галина СВАРНИК, керівник МБАЯД
