Вояцькі розмови під шаурму
Це в мене на війні вперше, коли різновікові та різнобригадні бійці, які зібрались під сигарету чи каву поділитись спогадами чи роздумами про війну, роблять це не в госпіталі, курилці чи за спонтанним накритим наїдками столом, а в … шаурм’ятні! Що таке шаурма в умовах нинішньої війни, неофітам пояснювати не буду, а кому треба – зрозуміє! Це такий лігумін, кращим від якого може бути лише добре просмажена з цибулькою і свіжим м?ясом та салом картопля! І під огірок! Хоча що нині молодь розуміється в смаженій до хрусткої скоринки картоплі з салом?!Але й шаурма… Думаю, якби Еріх Марія Ремарк їв на війні шаурму, то він написав набагато менше своїх творів! І ні на мить би про це не пошкодував)))
«…Будете сміятися, мене комбат двічі возив «задувати» на алкоголь! І двічі його машину для цих поїздок я заправляв за власні гроші!)) Правда – смішно?! Комбат мене питає: та чого ти вічно «залитий»?! В тебе раз премію 100 тисяч забрали, а тепер знову заберуть! А я йому: «Та потрібна мені та Ваша премія?! Я в своєму місті власник трьох магазинів і одного кафе! І мені, і моїй сім’ї прибутків з них вистачає. Я сюди прийшов і став мінометником, щоб вбивати під-рів з Росії! Я їх добре знищую? Якщо так, то дайте за це хоч значка! Він засміявся і другий раз з мене премію не зняв».
«…Мені 23 роки. Дали відпустку на 5 діб, бо в мене поважні обставини – розлучаюсь з дружиною. Вже третій день їду і не приїду! Був у батьків в Дніпрі, в корєшів під Дніпром, зараз їду до коханки, а потім аж побачу дружину і малого. Не зійшлись характерами. А якщо чесно, то хто б такого, як я, терпів? Я б сам з собою не жив, чесне слово! Не дивіться, що я такий молодий – я за війну вже багато чого побачив. Спершу служив у «циганській» механізований, перевівся до нас, бо думав, тут більше порядку, а воно де там! Хоча я хаос люблю! Хаос – це моє. Зараз має під’їхати один дружбан, то він мене в Запор і завезе. Ні, не зупинять– я йому паролі на блокпости скинув. Що за задрот ті паролі вигадує? Взагалі в голові не тримаються. Очевидно, сидить спеціально навчений офіцер, а в нього у воєнніку записана військова спеціальність «западліст»…
«…Я служив у 4-й танковій. То нам, де носорог на шевроні. Прекрасна бригада – хлопці дружні, як родина! Але перед самим Новим роком мене перекинули в піхоту – і на Соледар! Що тобі сказати? Інколи серце рвалось: завозиш на позицію 14 пацанів, а звідти забираєш згодом чотирьох… З яких двоє – трьохсоті…Були поряд з нами хлопці з 47-ї– хороші, добрі, сміливі, але теж трохи мало навчені. Серед них з Тернополя, Кропивницького, з Сум. Потім ми відійшли і почалась адська оборона Бахмута! Те, що там були серйозно підготовлені оборонні позиції – вигадала якась тупа курка. Кілька траншей виритих – було, але назвати це серйозними оборонними позиціями може хіба наш ворог. Повоював я там не довго – оце бачиш мою праву сторону на нозі? 40 дрібних осколків і осколочків в мене прилетіло! Частину витягли в госпіталі, а дрібні самі потрошку вилазять. Ні, то дві гранати – РГДшка і РГНка мене так засіяли. А ще два осколки в задниці застрягло –один витягли лікарі, а другий – дружина пінцетом. Ще й сміялась, каже: «Ти мені тим уламком простиньпорвеш!» Та ні, вже відслужив. Комісували. Яким чином? Та ти ж, бачу по сивій бороді, життя розумієш, правильно? Думав, вони мене самі комісують, бо навоювався я до нудоти! А нафіга– та ще й вивели на 600 гривень зарплати за штат. То я пішов випробуваним корупційним шляхом – і тепер вже ветеран! Хай тепер той лисий з 95 Кварталу повоює! Бо воюємо ми, а ордени дають йому! З мого взводу жодного загиблого навіть до медалі не представили!…»
«…Поки ми лякали під-рів майбутнім контрнаступом, то вони тупо і без присідань тут окопувались, заглиблювались, бетонувались(!), мінували спершу танковими бар’єрами, а між ними втуляли протипіхотні міни! Це нам розказали мужики, які з ними більше 5 місяців ніс до носа перестрілювались! Бл.. Півроку!!! А ми ніби постійно чогось встидались, а коли вони питали начальства: чого шлангуємо, то дехто казав: «А навіщо нам укріпляти позиції, якщо ми підемо у вирішальну атаку?!» Якийсь неймовірний абсурд! Як думаєте, що сталося з хлопцями з моєї славної з хх бригади?! Правильно – їх розпіз…ошили на пір’я з кулеметів, попередньо відсікши і частково попідривавши техніку! Знаєте, скільки в нас тоді було 200-з?! ххх!!! От тобі і «бл»… Частину навіть з поля бою не могли забрати – так вони нас крили!»
«…Ми тиждень тому на цьому напрямку брали село Л. Там був завівся такий їхній кулеметник, якого ми ніяк не могли вибити! І міномет бив, і танчик бив – ну ніяк, і все! Якийсь справді, як зачарований. Ми не могли зрозуміти, що таке. Хлопців, падлюка, косить, як в тирі! І аж коли взяли село – пішли подивитись, що до чого. Що оця гнида вигадала? Він на кладовищі, край поля, натягав собі з людських могил бетонних плит в кілька шарів, замаскував це, по боках цієї позиції вкопав боком по кілька кам’яних хрестів (та ще й згори таких хрестів накидав), в туалет ходив в пластикові пляшки, вирив з тилу лаз, через який йому підносили набої і через який він власне врешті таки втік! Той, хто залазив в ту копанку, твердить, що там тільки гільз лежало шаром сантиметрів 10! Уявляєте, який затятий?!»
«А в мене в Бахмуті був випадок – і хотів би забути, а не можу! Ми вночі на позиціях лежали перелякані, Тероборона, боялись навіть власної тіні, Вагнера вперед кидали зеків, а самі бачили, де слабо – і туди проривались. До речі, вночі вони в полон майже нікого не брали, бо не будеш же ліхтариком в морду і на скотч світити – тебе і свої, і чужі за таке ухайдокають… І от лежимо, мерзнемо, трясемось від страху і від нервів, і раптом бачимо – збоку якась група невелика підходить. Кричимо: «Ви – хто?» Вони репетують російською: ми, мовляв, троє з підбитого БМП і з нами ще один піхотинець! Питаємо паролі – не знають! Кричать: «Нам нужна связь! Там осталися раненый!» Ми розгубились,підпустимо ближче – а якщо це Вагнера, то нам кінець! Кричимо назвіть командира бригади! Називають!!! А тепер комбата. Мовчать, а потім – ми з поповнення – командира батальйону не запам’ятали! І тут нам почало на голоси прилітати невідомо звідки ВОГи! Ми прийняли спонтанне рішення – і всіх чотирьох з автоматів поклали! Один теж встиг у нас довгу чергу випустити… Даю 90 процентів, що це були таки Вагнера, які зайшли нам на фланг. Але отих проклятих 10 процентів таки лишається, і я до кінця життя буду цим мучитись…»
Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга»
