Михайло Грушевський – творець української незалежості
29 вересня відзначали 160-ту річницю видатного ученого-історика, автора 10 томної «Історії України-Руси», громадського і політичного діяча, голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського.
Народився майбутній історик у першій столиці Галицько-Волинського князівства, заснованого королем Данилом. Батько Михайла Сергій Федорович був педагогом, викладав російську словесність. Через погіршення стану здоров’я батька родина через три роки після народження первістка переїхала на південь імперії, де Сергій Федорович продовжив педагогічних закладах Кутаїсі, Ставрополя та Владикавказа. Батько був автором відомого на той час підручника з церковнослов’янської мови, який витримав багато перевидань. Сергій Федорович прищепив синові глибокий інтерес до читання.
В 14 років Михайло поступив одразу до третього класу чоловічої гімназії в Тифлісі. Тут він із запалом читав все, що міг дістати з історії та літератури України. Більшість книг діставав йому батько. У гімназичні роки Михайло робить свої перші літературні спроби, свої твори він надсилає відомому українському письменнику І.С. Нечую-Левицькому. Згодом були опубліковані перші оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина». Саме тоді у юнака визріло бажання стати «українським літератором, видавцем і ученим».
Наступного року Михайло стає студентом історичного відділення історико-філологічного факультету університету Святого Володимира в Києві. Значний вплив на розвиток творчих здібностей студента Грушевського та прищепити потяг до вивчення історії України здійснював професор Володимир Антонович. Під його керівництвом Михайло Грушевський написав декілька історичних есеїв, серед яких стаття «Южно-русские господарские замки в половине XVI века», яку неодноразово передруковували в різних газетах і журналах.
На третьому курсі Михайло розпочав роботу над дослідженням «Истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XІV века», за яку отримав не лише золоту медаль, а й пропозицію стати професорським стипендіатом по кафедрі руської історії. Ця робота була виконана під керівництвом професора В.Б. Антоновича і саме завдяки клопотанням професора молодому професору Михайлові Грушевському запропонували очолити кафедру української історії у Львівському університеті. Він із великим задоволенням прийняв пропозицію і в 1894 році переїхав до Львова.
Очоливши кафедру та сконцентрувавши наукові пошуки на дослідження етноісторичних питань, пов’язаних зі Східною Європою, професор Грушевський одночасно поринає в суспільно-політичну діяльність. Він організовує наукову роботу у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким співпрацювати ще з 1892 року.
Львівський період життя Михайла Грушевського був часом становлення його не лише як видатного історика, а й як громадського діяча, авторитетного лідера студентської молоді. Завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більше сотні томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка», прокласти дорогу в науку багатьом молодим дослідникам, які в майбутньому стали відомими діячами української науки і культури. Саме в Товаристві познайомився й розпочав плідне співробітництво з Іваном Франком. Їхня спільна громадська діяльність дала надзвичайно плідні результати.
В 1897 р. Михайла Грушевського обирають очільником Товариства, а наступного року виходить перший том його славнозвісної «Історії України-Руси», а згодом ще два томи. Але ця праця, щиро прийнята в Галичині, була заборонена царським урядом на українських землях. Тільки через сім років його працю було надруковано в Росії під назвою «Очерк истории украинского народа».
У своїх працях з історії учений розглядав концепцію, в основу якої покладено не династичну формулу, а розвивав соціокультурний підхід. Він висвітлював не життєдіяльність та правління можновладних князів чи гетьманів, а суспільно-правові умови життя народу, його культурні й етнографічні особливості. Це дало можливість ученому обґрунтувати глибокі відмінності у правовому та етнокультурному полі росіян, білорусів і українців. Також автор відмовляється від підміни «руської історії», яка складається з історії трьох слов’янських народів, великоруською.
Також Михайло Грушевський виступає на сторінках українських видань із обґрунтуванням заснування українських приватних гімназій та інших навчальних закладів. Він поширює думку про те, що серед низки національних проблем, ця — є найневідкладнішою. Через такі заклики посилилися гоніння на Грушевського польських та полонізованих українських чиновників. Такі обставини, а також послаблення з боку царського уряду щодо українців, сприяли тому, що в 1906 році учений повернувся до Києва.
У Києві професор Грушевський продовжує працювати над головним твором свого життя, паралельно створюючи паралельні книжки з історії України та українського мистецтва. Крім того учений поширював статті про необхідність створення українських кафедр при університетах та про українські школи. Великою заслугою вченого стало створення в 1907 році в Києві Українського наукового товариства (УНТ), подібного до львівського НТШ, і плідне керівництво цим товариством, у якому співпрацювали талановиті вчені-українці. Більшість з них згодом стали основою утвореної в 1918 р. Всеукраїнської Академії наук (ВУАН).
Початок Першої світової війни зруйнував розпочату Михайлом Грушевським освітню справу на українських землях. Через поширення в Росії шовіністичних настроїв у лютому 1915 р. його було звинувачено у шпигунстві, заарештовано й вислано до Симбірська під нагляд поліції. Згодом йому з родиною вдається перебратися спочатку до Казані, а потім до Москви, де він продовжив свої наукові дослідження, видавши сім томів своєї «Історії України-Руси» та інші історичні праці.
Після Лютневої революції його заочно обирають головою Української Центральної Ради, і в березні повертається до Києва. Чотирнадцятимісячну політичну роботу на чолі Центральної Ради Михайло Грушевський поєднував із написанням статей на злободенні теми, присвячені головним чином національному державотворенню.
Після розгону німцями наприкінці квітня 1918 р. Центральної Ради і встановлення Гетьманату Михайло Грушевський деякий час перебував на напівлегальному становищі, але не полишав наукових розвідок. На початку лютого 1919 р. з приходом більшовиків до Києва, виїхав до Кам’янця-Подільського, де завершив і видав підручник «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх». Наприкінці березня учений виїхав за кордон, де протягом 5-ти років перебував в еміграції. Він продовжує займатись науковою роботою, в 1922 році у Відні організовує для українців-емігрантів Український вільний університет (згодом цей заклад перебрався до Праги, а після Другої світової війни — до Мюнхена).
В еміграції Михайло Грушевський не полишає думки про повернення на батьківщину. Дійшовши компромісу з більшовиками, він повернутися до Києва 7 березня 1924 року, де за ним було встановлено стеження чекістської агентури. Михайло Грушевський був обраний академіком Академії наук України (1924р.) та продовжував працювати професором історії в Київському університеті. В 1929 році його було обрано постійним членом Академії наук СРСР.
З початком репресій 1930-х років ученого заарештовують, всі його історичні секції в Академії наук були закриті або переформатовані, більшість його учнів та співробітників заарештовані. Михайла Грушевського минує така участь, його відпускають, але змушують переїхати до Москви на постійне місце проживання. Напівосліплий, хворий на діабет, академік Грушевський за цих жахливих умов продовжує творити. Він закінчує оформлення 10-го тому «Історії України-Руси» та працює над рукописом 11-го. Одночасно завершує 9-й том «Історії української літератури», пише статті з історії громадської думки XVIII ст. в Україні.
У Москві його ще раз заарештують і будуть вибивати свідчення, навіть погрожуючи розправою над донькою Катериною. Зрозумівши, що Грушевського легше вбити ніж посадити – роблять це по тихому. В 1934 році, коли Михайло Сергійович відпочиватиме в санаторії у Кисловодську, він несподівано захворіє на карбункул, де йому зробить операцію місцевий лікар, який навіть не був хірургом, не допустивши навіть на прохання академіка його перевірених друзів медиків. Через три дні після операції професор помер від зараження крові.
29 листопада 1934р. академіка привезли до Києва де і поховали на Байковому кладовищі. «Співчутлива» влада взяла на свій рахунок церемонію та призначила сім’ї науковця персональну пенсію – 500 крб. на місяць.
Доля творчої спадщини Михайла Грушевського така ж складна, як і його власна доля. Тривалий час, фактично впродовж усього періоду існування радянської влади, можна було згадувати цього історика і культуролога лише в контексті критики, як «буржуазного націоналіста», а його історичну концепцію вважали позанауковою. На цю тему писалися монографії, захищалися дисертації. Про Грушевського-педагога питання взагалі ніколи не порушувалось.
І лише наприкінці 80-х років минулого століття, коли почалися відносна демократизація і лібералізація ідеологічного й наукового життя, ім’я Грушевського починає повертатися з небуття: спочатку згадками й посиланнями на нього, потім публікаціями, перевиданням його творів. Особливої популярності постать і творчість Михайла Грушевського набули після відновлення незалежності України в 1991 р. Він стає символом боротьби за національну незалежність, його цитують, перевидають, за його підручниками тепер навчаються в школах.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець, Одеса
