Не стало Ярослава Рущишина
Надійний і небайдужий, творець сенсів та любитель мандрівок Україною – таким його запам’ятали
24 липня в автокатастрофі поблизу села Бабухів на Івано-Франківщині загинув Ярослав Рущишин — народний депутат України, львівський підприємець, громадський діяч, співзасновник мистецького об’єднання «Дзиґа» та один із символів сучасного Львова. Йому було 57 років.
Інтелектуал, надійний і небайдужий, творець сенсів та любитель мандрівок Україною, мав пристрасть – їздив на мотоциклі з петриківським розписом – таким його запам’ятали.
«Народе, не бійтесь набивати ґулі, ваша дія, навіть якщо вона буде неправильною, краща за бездіяльність», – казав Ярослав Рущишин.
«Був час, коли я працював і митним брокером, і водієм, і вантажником, і перекладачем, якщо треба – то і прасувальником, і контролером, і бухгалтером. Коли починаєш бізнес самотужки, доводиться працювати багато, поєднувати різні ролі та вести за собою людей, – ділився своїми принципами та підходами. – Мені близький підхід митрополита Андрея Шептицького до роботи з людьми – це служіння. У центрі праці митрополита завжди була людина, її гідність, пошана, незважаючи на статус і посади. Саме такий підхід дозволяє побудувати успішну компанію, успішну країну».
У Верховній Раді займався економічною політикою, розвитком підприємництва, підтримкою культурних ініціатив та освіти. Він був одним із перших організаторів Революції на граніті, співзасновником Львівської бізнес-школи LvBS, почесним сенатором Українського католицького університету, учасником усіх українських революцій і продюсером музичних гуртів, які згодом стали частиною сучасної української ідентичності, пише «Твоє місто».
Євген Глібовицький, засновник Інституту фронтиру, згадує десятки спільних ініціатив, дискусій, мандрівок, досліджень, які формували сучасне громадянське суспільство: «Дякую за «Студентське братство», всі три твої особисті революції і вміння тримати удар. За Марекову «Дзиґу», за музику, галерею, Проскурню і Покальчука, Флюґери та весь інший джаз. За твою «Тротолу», за чесно зароблений перший і наступні мільйони, через що «податківці», «бізнесмени» і бандити тебе могли ненавидіти, але не могли зробити залежним.
І навіть за те, як ти прогулював останні дні своєї парламентської кампанії у Львові на семінарі з військової стратегії від LvBS в Збаразькому замку. Твоє коронне «Якщо шляхта — це вони, то ми тоді хто?!» стало епіграфом не тільки тої події.
Мене завжди трохи лякав твій Harley Davidson, але петриківські розписи на його глянцево-чорному тілі були фантастичними! І коли ти на ньому катав Мариновича — то був справжній рок-н-рол! Дякую, що дав хоч трохи з тобою набутися!».
Історик Вахтанґ Кіпіані пригадав спільні моменти ще з 1990-х і заплановану зустріч: «Оптиміст і життєлюб. Приятелювали з 1992 року, коли разом були учасниками молодіжної конференції у Швеції. Кілька тижнів тому він дефакто став головним спонсором благодійного вечора у львівській опері, де ми збирали на бригаду. Купив картину Гніздовського плюс недешеві квитки на всю родину. Домовились ближчим часом випити кави… Не перерахувати зробленого ним. Боляче».
Письменник Сергій Жадан згадав Рущишина з теплою простотою після виступу в «Дзизі»: «Після виступу сиділи, ніхто нікуди не поспішав, потяг був пізній… Я подивився на годинник і зрозумів, що встигнути нереально. «Не хвилюйся, – сказав Слава Рущишин, – встигнемо». Стрибнули в його автівку… Закинув у вагон мене, слідом – мою торбу. Це запам’яталось — він не кидав і не зневірювався. …За час війни смерті стало забагато… Але смерть завжди була десь поруч. Ось і вчора — приходила, забрала одного з нас, нагадала про себе. По тобі залишилось багато добрих речей і спогадів. Вони дають надію».
Журналіст Данило Мокрик закцентував на парламентській діяльності Ярослава Рущишина: «Загинув народний депутат, який блокував трибуну перед голосуванням за турбоганьбу 12414 — Ярослав Рущишин з “Голосу”. Відповідно, він не голосував.
Загинув якраз у той час, коли його розмаїті колеги, які у вівторок проголосували “за”, почали розмазувати по соцмережах свої лицемірні самовиправдувальні соплі про “помилку”, “недостатню комунікацію” і “не увесь узгоджений процес”. І збирати за це лайки і похвалу.
Ні, цей пост — не спекуляція на трагедії. Він — про контрасти і акценти, які створює життя. Іноді — ось так трагічно. В мене бували питання до голосувань Рущишина у Верховній Раді. Але своїм останнім днем у парламенті він запам’ятається гідно. Зокрема — на цьому контрасті. Подяка».
Щемкий допис про своє знайомство та спілкування з Ярославом Рущишиним написала Марта Хома: «Коли батьки вперше мене з ним познайомили, мені було, мабуть, 4 чи 5 років. Він простягнув мені руку, як дорослому, і сказав: «Славко». Я відразу відповіла: «Дуже приємно, пане Славко». А він одразу: «Ні, я просто Славко».
Він, мабуть, був першим дорослим, який дав нам відчути, що передусім він — добрий колєга. Тому до Славка ніколи не було страшно звернутись — чи за порадою, чи за допомогою, чи просто заскочити на каву.
Славко – людина, яка відкривала мені й багатьом іншим Україну. Я стільки всього побачила завдяки йому. Ми мандрували по Україні — завжди в дуже цікаві та глибокі сенсами місця.
Він прагнув пізнавати й передавати це іншим. Йому було важливо черпати та ділитися всім прекрасним, що має для нас країна: люди, мистецтво, наука, музика, культура, природа.
Він дуже багато інвестував в Український Католицький Університет. Славко казав: «Це інвестиція в майбутнє». Я думаю, він не прогадав з цим ні на мить.
Завдяки Славкові я познайомилася з неймовірними людьми. Він об’єднував. Завжди.
Славко показував, що варто жити й любити життя. Просто, з радістю, з любов’ю, з відкритим серцем.
Він вчив запалювати в житті. Навіть якщо ти похмурий чи насуплений — біля нього не було місця для суму. Люби життя. Запалюй.
Українська музика, танці, гаївки, наші вертепи, перші офіційні контракти-домовленості, перша благодійність, гори, жарти, неймовірні люди поруч — це і багато іншого він дав мені.
Ми їздили на нарти, і діти завжди були зі Славком. Він дозволяв нам робити те, чого інші дорослі боялись: гуськом їхати між деревами, влаштовувати маленькі перегони.
Завжди, коли мама казала, що кудись їдемо — чи то лижі, чи гори, чи екскурсії — я питала: «А Славко буде?»
Він неймовірно любив дітей. І ставився до нас як до дорослих.
У нього була велика сила — об’єднувати людей. Навколо нього завжди було багато різних людей. У його домі завжди лунали колядки й були відкриті двері — особливо в Різдвяний час.
Наша Маланка — це те, чого я чекала щороку. Наш перший хіп-хоп вертеп, де він до нас ставився як до дорослих. Ми підписали контракт, у якому чітко погодили, що всі зібрані кошти передамо в «Джерело». Нам було по 6 чи 7 років. Але він показував, що добрі справи треба починати змалку.
Те як він брав гітару в руки і ми співали пісень. Водили гаївки в гаю, спершу ми, а потім і наш Василько.
Ті перші квадроцикли.
Прийти до нього на Троттолу випити кави і глянути на його колекцію старовинних прасок.
Завдяки йому я пізнала петриківський розпис, яким він прикрасив свій улюблений мотоцик. І катав нас на ньому, коли ми були ще маленькими дітьми.
Я пам’ятаю як одного року йому не вдалось бути на Перелазі. І мені вдалось трішечки завести тих танців, як завжди він це робив. Хтось тоді сказав мені що «я як Славко» Це дуже гріло. Бо все що він робив було з світлом, драйвом, сенсом і неймовірною любов’ю.
Він любив Україну, як мало хто її любить.
Любив людей, традиції, життя.
Усі його проєкти були наповнені сенсами.
Він творив, надихав і завжди мав сили та бажання робити ще більше.
Він нас підтримував у всьому.
Я не уявляю, як ми тепер без тебе, Славку.
Я не знаю, як ми не підемо в гори, як планували, коли справ буде менше.
Я не знаю, як не побачу тебе на всіх імпрезах. Як ти не заскочиш до нас на каву…
Ти завжди з нами, навіть коли далеко.
Тихо спи, без тривог».
