Сотник Української Галицької Армії Осип Станімір
У тривалій боротьбі українського народу за незалежність своєї держави зустрічаємо постаті патріотів, які власне життя присвятили своєму народові. Серед них ми пригадаємо сьогодні сотника Осипа Станіміра, який у визвольних змаганнях 1917-1921 років боровся у лавах українського війська, а після війни працював на рідній землі в коопераційних установах та «Просвіті» в Підгайцях, Дрогобичі і Перемишлі та на еміграції.
Народився Осип 21 квітня 1890-го в старовинному селі Ладичин на Тернопільщині (нині це Микулинецька селищна громада Тернопільського району Тернопільської області). У рідному селі закінчив народну школу, де вчителював парох місцевої церкви Різдва Пресвятої Богородиці о. Михайло Світенький. Отець Михайло відомий не тільки як священник, а й як громадський діяч, засновник «Просвіти» і сільськогосподарських кооперативів у навколишніх селах, а також знаний в Галичині промовець і проповідник.
В 1904-1912 роках Осип Станімір навчався в Тернопільській українській гімназії. Директором гімназій в той час був відомий український педагог Омелян Савицький, який викладав фізику й математику. Омелян Михайлович також був автором перших підручників з математики й фізики для гімназій, написаних українською народною мовою. Українську мову й літературу викладав Андрій Якович Чайковський – майбутній український письменник, громадський діяч та тесть Осипа. Під час навчання в гімназії разом з ним, тільки в різні роки, навчалися Лесь Курбас (1907) та Йосип Сліпий (1911). Вочевидь, патріотична атмосфера, яка панувала в гімназії, сприяла вихованню гімназистів справжніми українськими патріотами.
Після закінчення гімназії Осип Станімір був призваний до австрійського війська й зарахований до офіцерської школи в Любляні (нині Словенія). У 1913–1914 роках навчався на юридичному факультеті Львівського університету. З початком Першої світової війни брав участь у бойових діях на Східному фронті проти російських військ у ранзі хорунжого. В одному з боїв 14 лютого 1915 року потрапив у російський полон і більше ніж два роки провів у таборах для військовополонених від Саратова на Волзі до Шадринська нп Північному Уралі.
Після Лютневої революції Станіміру і його побратимам у червні 1917 року вдалось здійснити втечу з табора на Заураллі і дістатись до Києва разом з українізованим батальйоном російської армії. В Києві Осип отримав призначення на посаду секретаря Київської окружної комісії по виборах до Українських Установчих Зборів.
Після проголошення Центральною Радою 22 січня 4-го Універсалу та початку більшовицького наступу на Київ, Осип Станімір вступив до галицької групи, яка складалася з студентів-тернопільців Львівського університету. Ця група вступила до Червоних Гайдамаків отамана Петлюри, утворивши галицьку гірську пів-батерію під командою штабс-капітана Алмазова і поручника Яреми. Через два дні вишколу їхню групу і сотню січових стрільців під орудою сотника Романа Сушка відправили назустріч ворогу до станції Кононівка. Обидва підрозділи вступили в бій майже одразу після розвантаженняі на другий день боїв ворог відступив.
У ніч на 1 лютого надійшов наказ терміново залишити позиції і повертатись до Києва. Вранці ешелон прибув на правий берег столиці, січовики отримали наказ наступати на «Арсенал», а артилеристи отримали наказ просуватись вздовж берега Дніпра на Подол. Вуличні бої в Києві тривали до 9 лютого, після чого галичанам надійшов наказ позбавитися зброї і покинути Київ. Десь за два тижні артилеристи-галичани перетнули лінію фронту під Підволочиськом і опинилися в Тернополі.
Після двотижневого карантину та перевірок Осипа відправили на італійський фронт, де його призначено командиром запасної роти поворотців і присвоєно звання оберлейтенанта. Невдовзі підрозділ Станіміра біля гори Бонато і перебував тут до розпаду Австро-Угорської імперії. Більше двадцяти днів тривав шлях додому, який супроводжувався нестачею харчів, ворожим ставленням місцевого населення, грабунками на залізниці. Але, завдяки твердості та рішучості очільника команди, а також взаємопідтримці, підрозділ майже в повному складі повернувся до Станіславова. По дорозі до підрозділу Станіміра приєналося ще більше тисячі військовиків-українців з інших частин австрійської армії.
29 листопада сотник Осип Станімір на чолі нового підрозділу – 11-го куреня 8-ої самбірської бриґади, яку очолював підполковник Кравс, вступив у перші бойові сутички з поляками під Хировом. Далі були бої під Перемишлем, Городком, Судовою Вишнею, а також участь у Вовчухівській та Чортківській офензивах. Але під тиском переважаючих сил ворога в липні 1919-го довелося відступити на Поділля, з’єднавшись із Дієвою Армією УНР. Разом наддніпрянці й галичани повели наступ проти більшовиків на Київ. У перерві між боями Осип побував у рідному Ладичині, провідав хворих батьків та молодшу сестру і найменшого брата Костю та побачив розорене війною господарство.
10 серпня об’єднані підрозділи галицької та наддніпрянської армій розпочали спільний похід на Київ проти більшовицького війська. Увечері 30 серпня 1919 року сотник Осип Станімір на чолі 2-го куреня одним із перших вступив до визволеного Києва. Його курінь зайняв Думську площу (Майдан Незалежності) та будівлю міської думи. Але перемоги не сталося, бо з півдня та з лівого берега Дніпра на українську столицю рухалось військо генерала Денікіна. Українські військові отримали наказ «Обсадити, але не стріляти», – тобто зайняти Київ, але у протистояння з білогвардійцями не вступати. Діючи більш нахабно й агресивно, денікінці швидко захопили Києвом і витіснили українців. Станімір був навіть взятий в полон, але найближчої ночі зумів утекти.
Подальша доля Галицької армії була тяжкою – запеклі бої проти білогвардійців, епідемія тифу. Більшу частину цього складного часу Осип Станімір разом з підлеглими провів у Ананьївському, Тираспольському та Одеському повітах Херсонської губернії і в самій Одесі, де майже весь особовий склад УГА лікувався від тифу та інших хвороб. Для збереження життя підлеглих керівництво галицької армії пішло на тимчасовий союз з денікінцями, потім з червоними. В квітні 1920 деякі галицькі підрозділи спробували приєднатися до Армії УНР, але Петлюра відмовив колишнім союзникам і вони були роззброєнні поляками.
Та Осип зміг вирватися з під польського арешту, дістатися до Дієвої Армії УНР і вступити на службу до 5-ї Херсонської дивізії, з якою відбув кампанію 1920 року проти більшовиків. Однак конфлікт між наддніпрянським і галицьким політичними керівництвами розростався, і воїни-галичани отримали наказ залишити лави Дієвої Армії УНР. Станіміру разом із товаришами вдалося прорватися до Чехословаччини, де їх інтернували.
У міжвоєнний період Осип Станімір закінчив віденську Торговельну академію, займався кооперацією у складі Ревізійного союзу українських кооператив в Галичині (за прикладом отця Михайла Світенського з рідного села). Зокрема, був начальним директором Бережанського Повітового Союзу Кооператив. Був одружений з Оленою Чайковською – другою донькою колишнього вчителя Тернопільської гімназії, відомого українського письменника та громадського діяча Андрія Чайковського, яка 1927 року померла під час пологів.
Після Другої світової війни Осип Станімір емігрував до Канади, де в 1966 році власним коштом видав спогади під назвою «Моя участь у визвольних змаганнях», які, попри все, завершив на оптимістичній ноті: «Війну з поляками і москалями ми програли і втратили свою державу. Та це тільки тимчасова втрата, бо ідея Української Самостійности і Соборної Держави живе між нами. Вона є всюди, де тільки живуть українські люди. Ідея української державности невмируща, як і невмирущий український страдальний нарід».
Він працював ще над декількома творами, але не встиг їх завершити, бо смерть забрала його до себе на 81 році життя 13 лютого 1971 року в Торонто, поховали героя на цвинтарі Парк Лан в Торонто. Сьогодні Україна уже четвертий рік веде кривавий бій з московською навалою, в цій борні її підтримують не тільки поляки, але й більшість народів цивілізованого світу. Для цього ми повинні пам’ятати заповіт Станіміра, подолати: «наш прадідний гріх, якому ім’я — незгода!»
Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України, Одеса
