Совєтська пропаганда у «Території терору»?
Радянський тоталітарний режим був не таким уже тоталітарним і антиукраїнським? Як зазначає у своєму фейсбук-дописі ветеран Антон Петрівський, таким був посил лекції Ірини Склокіної, яку вона прочитала 22 жовтня в підпорядкованому Львівській міській раді музеї «Територія терору» в межах «Тижня скульптури». «Я дуже рекомендую ознайомитись із поданим нижче оглядом її лекції (це колективний аналіз, до якого я також долучився», – написав Антон Петрівський.
В огляді зокрема зазначено: «На початку Склокіна апелює до емоцій слухачів — мешканців тилового міста Львова, які щодня бачать похоронні процесії за загиблими воїнами з вікон кафе. Наступною фразою вона проводить паралель між сучасним українським досвідом війни та темою лекції — радянськими меморіалами ВВВ.
Авторка стверджує, що сучасні українці стикаються з тими самими питаннями, що й радянські громадяни після Другої світової: етичність, доречність, забування. Складається враження, що в державі Сталіна і Хрущова існувало місце для дискусій, переосмислення і рефлексії — таких самих, як у сучасній Україні.
Вже на початку звучить теза: «Тема не дуже для нас легка, але дуже близька» — тобто радянські меморіали мають бути близькими сучасним львів’янам.
Один із лейтмотивів — уявлення про монументи ВВВ як про ініціативу «знизу», яку радянська влада лише згодом підтримала. Цю думку лекторка підкріплює ретельно підібраними фотографіями. Вона проводить паралель між радянськими меморіалами і монументами Голокосту на Заході, які нібито також виникли з громадських ініціатив і були підтримані державою.
Таким чином окреслюється головна мета доповіді: нормалізація радянських меморіалів ВВВ в українському просторі, часткове зняття відповідальності за їх встановлення з радянського режиму та перекладання її на місцеві громади. За цією логікою пам’ятники ВВВ — не лише інструменти пропаганди, а й прояви родинної чи колективної пам’яті. При цьому, пані Склокіна взагалі не враховує такі факти, як заселення великих міст і територій України етнічними росіянами, для яких “савєцкій салдат” є тотожним “русскому салдату”, в також сприйняття радянської армії великою кількістю українців, як окупаційної».
Цитати й коментарі
Антон Петровський також подає показові цитати (узагальнені й скорочені), супроводжуючи їх своїми коментарями:
«На мою думку, темою, яка резонує, є тема про пам’ятання і повсякдення».
«Ідеологія перебуває не лише «нагорі» — в пафосних промовах та офіційних ритуалах, але й глибоко проникає у повсякденне життя і людську взаємодію».
«Я би хотіла поговорити про подальше життя пам’ятників: як вони використовуються, забуваються, вандалізуються (??)».
«Я би хотіла зосередитися на таких явищах, як весільний ритуал біля монументів Другої світової, який найкраще показує зв’язок між споживанням, розвагами і пам’яттю».
(Тут авторка фактично ототожнює вшанування воїнів у СРСР і сучасній Україні.)
«Існує стереотип, що радянська влада — тоталітарна і нав’язувала згори типові проєкти монументів. Але якщо подивитися архівні документи, то часто кожен монумент виникав унаслідок комбінації місцевих ініціатив: сільрад, військових частин, родичів полеглих. Я можу показати документ про матерів солдат, які лобіювали зведення пам’ятника».
(У такому викладі радянська реальність постає як громадянське суспільство з сильним самоврядуванням, де важить думка окремої людини. А військові частини очолювались українськими офіцерами ??)
«Монументи виконували багато соціальних функцій — не лише офіційні заходи, але й індивідуальні відвідини. Це — сімейний контекст, мовчазна задума, зв’язок поколінь. Інше фото: діти грають у м’яч, а дядько в кашкеті вказує їм на щось важливе — монументи стають частиною повсякденності».
«Цікава модель парку слави, де поєднується фізичний відпочинок, спорт, природа. Естетична, виховна, ідеологічна і просвітницька програма».
(Цікаво, про яку «просвітницьку» програму йдеться?)
«Монумент у Чернівцях — дуже важливий, бо там видно щасливих людей, заряджених енергією цього монумента (??). Це не скорботний ритуал».
«Сьогодні ми недооцінюємо цей об’єкт (ВВВ у Львові), який ми, власне, втратили», — каже сумним голосом. І додає цитату про те, як держава зробила непотребом те, що мало велику цінність. Цей об’єкт, мовляв, був пов’язаний із насильством і болем, але водночас держава втратила й “величезний економічний ресурс”. (Йдеться про Пагорб Слави у Львові)
«Більшість монументів було знищено або перенесено в музеї, але якщо їх переносять — вони вже не можуть мати тієї самої глибини (??), бо не перебувають на своєму місці».
«Пагорб Слави — місце соціальних зв’язків, зустрічей ветеранів. Відсилаю вас до книги Марка Іделя, який пише про радянських ветеранів як про зародок громадянського суспільства (??)».
«Дуже важлива сімейна тема — ми бачимо усміхнених людей (фото Пагорба Слави), а також туристичну тему: туризм до місць Другої світової. Пізньорадянський поворот до досвідчування і проживання теми війни».
Лекторка також рекламує книжку своєї колеги про родинний обряд у СРСР, де йдеться про вшанування батька й чоловіка на Пагорбах Слави, називаючи її «етнографічною». Приклад, який вона наводить: «дівчина вшановує свого батька і радянських солдат загалом».
Далі протиставляє фотографії «професійних ветеранів» на офіційних подіях і знімки, які характеризує як «медитацію й усамітнення».
На 38-й хвилині настає кульмінація, варта особливої уваги. Лекторка каже:
«Великим контрастом для мене стали сімейні знимки, на яких люди також покладають квіти. Тут не було офіціозу, але люди роблять це. І ці “БЄССМЄРТНИЄ ПОДВІГІ ВАШІ” (напис на фото) стають “СМЄРТНИЄ ПОДВІГІ ВАШІ”. Ми бачимо скорботну матір. Ці фото — крупні плани, ідилія сімейних зв’язків, ідилія єдності. Монумент служить зовсім не тій задачі, якій служать офіційні фото».
Цей уривок, з його маніпулятивністю і брехливістю, віддзеркалює загальний зміст лекції — спробу відбілювання й нормалізації радянського «побєдобєсія» в очах слухача.
Наприкінці виступу Склокіна провела паралель між традицією покладання квітів до меморіалів ВВВ і покладанням квітів до меморіалу Небесній Сотні. Вона заявила про «тривкість» цього ритуалу й додала: «Подивимось, як це виглядатиме пізніше — чи буде це (квіти Небесній Сотні) вважатися відповідним».
У відповідь на перше запитання із залу Склокіна прочитала цілу міні-лекцію про «особливе місце України в СРСР». Вона стверджувала, що багато українців були при владі, а рішення радянського керівництва часто «йшли не з центру — Москви, а з самої України». Таким чином у межах «Тижня скульптури» слухачі отримали розлогу апологію, у якій лекторка пояснювала, що архітекторами й виконавцями радянської системи були також українці.
Наприкінці події особливої уваги заслуговували слова співробітниці музею «Територія Терору», яка сказала приблизно таке: «До нас приходять відвідувачі й не знають, кого зображують скульптури. Плутають радянських і російських діячів з українськими письменниками або вигадують нові імена. Тому ми розповідаємо, хто є хто. Ці пам’ятники не лежать — вони відпочивають, адже ми плануємо кращий, більший музей…»
«Склокіна говорить те саме, що і росіяни. Це та сама пропаганда радянського окупаційного режиму, по суті відбілювання його. Де реакція СБУ?
Чому така лекція проводиться в муніципальному музеї, головне призначення якого, на момент створення, було донесення до львів’ян і гостей міста всього жаху, який ніс московський тоталітарний комуністичний режим?», – запитує Антон Петровський.
коментар
Журналіст, літературознавець Андрій Дрозда: «Ганебно, що це відбулося у Львові»
– Подивився третину цієї муйні. Звісно, це не наукова лекція, а пропаганда совка. Особливо це стало помітно на фрагменті про весільні ритуали під час більшовицької окупації. Лекторка взагалі не зауважує, що всі її джерела (фото, тексти) – це приклади саме совєцької пропаганди. Ці так звані «традиції» впроваджувалися примусово, репресивними методами. Люди покинули подібні походи до совкових істуканів, як тільки примус зник. Про це від лекторки ані слова. Нічого вона не каже про те, як при цьому придушували і викорінювали справжні народні весільні та інші ритуали. І взагалі таке стрибання від совєцьких монументів до весільних обрядів дуже показове. Це намагання розмити увагу і залишити враження, що совок не був таким вже й страшним, а взагалі навіть цікавим. А ще це свідчить про абсолютну неспроможність лекторки як науковиці. За тридцять хвилин я не почув жодного глибокого чи бодай цікавого спостереження, лише словесний салат, підміну визначень і набір маніпуляцій. Ганебно, що це відбулося у Львові.
Наталя БОРИСЛАВСЬКА
до теми
«Агенти Кремля чи корисні ідіоти, обласкані Садовим?»
Колишній заступник голови Львівської обласної ради Володимир ГІРНЯК – про деякі тенденції проросійських слідів у Львові:
– Аґенти Кремля чи корисні ідіоти, обласкані Садовим? Продовжую тему про “львівських діячів культури”, котрі підписали скандальне звернення проти дерусифікації Одеси.
У скандальному листі з підписами “львівських пушкіністів” основну увагу громадськості привернуло прізвище диригентки Линів як персони найбільш медійної. Але є серед підписантів постаті, як на мене, більш котраверсійні, якщо не сказати, шкідливі. Йдеться про такого собі “львівського діяча культури” Гаральда Біндера та його протеже Софію Дяк.
Отож, 2004 року віденський історик Гаральд Біндер власним коштом засновує у Львові Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Звідки в пересічного віденського історика кошти на такий проєкт, нам невідомо. Будемо вважати, що зекономив на студентських обідах.
Справа виглядає симпатично, шанувальники Львова радіють, що історію міста вивчатимуть на серйозному рівні, львівська влада у захваті. Але попри весь позитивний антураж, пропоную глянути глибше. А саме, кого Гаральд Біндер приволік, аби досліджувати львівську історію. Прізвища тут надзвичайно важливі, адже дозволяють зрозуміти, в якому ключі відбувалися ці дослідження.
Отож, першим директором Центру Біндер призначає канадійського професора Андрія Зярнюка, який, зокрема, у Вінніпезькому університеті займався дослідженнями з історії Росії. Але це таке.
Цікавіше, з ким Заярнюк співпрацював. І тут, серед його співавторів, зустрічаємо прізвище скандально відомого канадського історика з українським корінням Джона-Пола Химки. Не буду вдаватися в історичні диспути, просто процитую, що сказав про Химку київський історик Роман Сербин: “Він певен, що націоналісти, тобто ОУН i УПА, причетні до Голокосту, і тому вважає їх прославляння неприйнятним”.
І це не єдина така думка про канадського професора, чия “історична творчість” просто таки просякнута ненавистю до героїв національно-визвольного руху.
Трохи більше, як 10 років тому Химка приїздить до Львова, де відвідує трагічний музей “Тюрма на Лонцького”. Після того виступає у західних медіа з гострою критикою, бо там, бачте, не говорять про злочини ОУН і УПА.
І найсмішніше. Кого б, ви подумали, цитує префесор-антибандерівець? Читаємо: “Директорка львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи, Софія Дяк, зауважила, що музей-меморіал «робить акцент на українському стражданні, але не помічає польського та єврейського страждання».
Софія Дяк очолила Центр міської історії у 2010 році. До того, багато де вчилася та стажувалася, зокрема була стипендіаткою у Центрі досліджень Голокосту та геноциду в Амстердамі, Інституті гуманітарних наук у Відні.
Пазли складаються. Біндер – Заярнюк – Дяк – Химка… Усі пов’язані між собою колом інтересів, в центрі якого важко не помітити прагнення до знищення репутації ОУН і УПА.
Якщо хтось поспішить звинуватити мене в конспірології, то даремно, бо є ще один вельми цікавий момент. Між Андрієм Заярнюком і Софією Дяк протягом 2007-2010 років Центр Біндера на його запрошення очолював ще один “видатний дослідник Львова” із Заходу Тарік Сиріл Амар.
Цей, вибачте, гівнюк, чомусь так полюбився меру Садовому, що у 2010 році був нагороджений Золотим Гербом Львова. А далі – повний треш.
Наприкінці 2018 року Тарік Амар скандально відмовився від львівської нагороди, посилаючись на те, що Степана Бандеру вважає фашистом: “У мене є нагорода від міста Львова, яку мені вручили після мого перебування там як голови Центру міської історії. Хочу, щоб усі знали, що я її повертаю. Мені не потрібні нагороди від міста, в якому возвеличують Степана Бандеру, фашиста”.
Тоді ж, в серпні 2018 року, він переконував, що привітання “Слава Україні” є нацистським привітанням.
А ще раніше, восени 2015 року він опублікував монографію “The Paradox of Ukrainian Lviv. A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists” (“Парадокс українського Львова. Місто на пограниччі між сталінізмом, нацизмом та націоналізмом”), де виставив Львів містом ксенофобів та антисемітів. Чи не задля того, щоби упослідити у світі Львів, львів’ян і наших героїв Біндер звозить до свого Центру різноманітну наволоч?
Якщо хочете подивитися, як виглядаєте обласний львівською владою “історик” Амар, і не є гидливими, то пошукайте програми на телеканалі російських пропагандистів Russian Today, де дослідник Львова виступає вже не в ролі історика, а експерта з відповідними месенджами.
Правду кажучи, діяльність у Львові “діяча культури” Гаральда Біндера вже би мала зацікавити певні органи. Натомість він лише розширює свою присутність при сприянні міської влади. Недавно з’явився, слід визнати, гарно відреставрований арт-об’єкт “Фабрика повидла”. Хоч це приватна структура того ж Біндера, пресслужба Садового активно анонсує та висвітлює його діяльність.
Аж дивно, що мер Садовий не реагує, як протеже Біндера обпльовують українську ідею і наших героїв. Ну, або бачить, але підтримує, бо інакше цю вакханалію з наїздами істориків і пропагандистів важко пояснити.
Фотографія кремлівського пропагандиста Тиріка Амара досі на сайті Центру Міської історії. Їм навіть не соромно…
