Територія смерті
Телефон-жартівник мітить світлини з війни під рубрикою «відпо-чинок на природі».
Гаразд, можливо, де в чому він і правий.
Ця війна, попри бруд, кров, біль, – найкращий шанс здолати відвічного ворога крізь століття, а Божа воля на участь в ній – найвища честь і відзнака.
Однак, окрім справ високих, поговоримо про земне.
Наприклад, про готовність до зими…
Бо зима близько…
Третя зима на війні.
Де ми проведемо цю осінь та зиму, яка невідворотно наближається?
Хтось у підготовлених бункерах, а нам, солдатам, теж хотілося б, щоб і осінню хляпу, і холодну степову зиму ми провели в сухих теплих приміщеннях, які, на мою думку, вже мають готувати.
І які, очевидно, самі собою не виникнуть з нікуди.
Знову осінь зима на війні
Кажуть, окупанти вже закопують морські контейнери, як підготовку бліндажів на зиму.
У нас поки що подібних робіт не бачу, але, розуміючи, що під’їзд – виїзд будуть утруднені (відсутність доріг і техніки, здатної долати бездоріжжя), вже зараз потрібно готувати позиції для зимівлі війська, можливо, не такі комфортні, як в офіцерського складу з поварами, ліжками і польовими жінками, але такі, в яких втомлена армія остаточно не підірве здоров’я.
Друге. У війську йде інтенсивна підготовка навичок бойової медицини. Добре, що хоч через півтора роки почали робити це не для галочки. Очевидно, є вагомі причини.
Але головне – не навчити, хоч і пізно, солдатів надавати собі та ближнім першу допомогу, правильно накладати турнікет (чи не накладати без потреби), а швидка евакуація поранених.
Бо що толку, якщо ми всього дуже добре вивчимо, а пораненого не евакуйовуватимуть по пів доби і більше.
Третє. Є психологічна межа перебування на передку. Очевидно, керівному складу вигідніше не ротуватися, щоб не мати зайвого геморою з логістикою і так далі, зайвий раз не підривати ср..ку.
Але хто відповідатиме за психіку солдата, який безвилазно, приміром, понад 14 місяців, на передку без ротацій.
Велику Україну мають будувати люди з психологією переможця, бажано збереженим фізичним і психологічним здоров?ям.
І крайнє: не розумію, чому офіцери мають право на кадровий ріст, отримання звань, посад і нагород, а солдат має лиш обов’язок і по-рабськи прикріплений до свого місця. Ні обіцянок, ні пробачень.
Чому людина, яка зробила себе в цивільному житті, має достатні менеджерські, лідерські якості, вміє організовувати процеси, завжди впирається у планку «солдат», а бездарний куплений диплом військової кафедри «піджака» зі званням вправно рухається по драбині.
У підсумку, як солдат хочу прийнятних і можливих умов на осінньо-зимовий період.
Першочергово – забезпечити евакуацію поранених.
Право на ротацію. Чому, приміром, в НГУ це працює, а в нас ні.
І крайнє: право армійського росту, підвищення по службі, право переміщуватися, коли є пропозиція з підвищенням.
Скажіть, це якісь нереальні бажання?
Але найголовніше в цю третю зиму війни – мотивація воїна.
Треба припинити практику нагороджувати непричетних і карати невинних.
Мотивація – не про батіг і покарання, це про сенси, що вищі за життя, про побратимство, про підтримку.
Про те, що жорстко «промахано» систему політвиховництва в армії, вже й не пишу.
Служба МПЗ (морально-психологічне забезпечення)– це й..хана стидоба. Яку просто варто розігнати – і точно гірше не стане.
Щоб виграти і вижити, треба еволюціонувати, рости, розвиватися, оперативно виправляти помилки, відкрити армійські соціяльні ліфти…
Не забувати, що це народна війна, війна всієї нації проти імперії. Де роль генерала і солдата – однакова і залежить від його чину і жертовности, а не пагонів і блатів…
Про офіцерів і солдатів
22-річні піджаки, які стають командирами рот та взводів, – це переважно лютий жах. Коли в твоїй роті 80 добровольців, серед яких до 20 осіб з числа чинних та колишніх депутатів, полковники податкової та майори поліції, а все, що ти можеш, – закатати істерику на шикуванні, то це біда. Коли в тебе в роті 20 УБД з вищою освітою, але командирами відділень ставлять сержантів, що служили 40 років тому, – це біда. Коли підрозділ, перебуваючи в населеному пункті, з якого 80% особового складу сидить в холодних необладнаних бараках, де ще три роки тому тримали зеків, і спить на бетонній підлозі, але офіцери сплять вдома або в коханок, – це біда. Коли МПЗ роти лишається в ППД (пункт постійної дислокації), поки бійці на фронті, і звідти робить вигляд, що щось робить, – це біда. Коли командир роти за 6 місяців так і не знає, як звати його солдатів та сержантів, і тикає дядькам, що старші його батька, – це біда. Коли фермер-доброволець проситься у відпустку саме зараз, бо треба зібрати хліб, а його не відпускають, бо за графіком їде кум начтилу, – це біда. І такої біди можна писати і писати.
Про ненажерливість цифрової юрби
Кожного разу, коли контактуєш з кимось поза війною, чуєш однотипні питання: «як ви там, хлопці, наступаєте!?» «коли вже всіх повбиваєте?», «валіть їх нещадно», «наступайте», «чому так повільно все», «коли вже Кремль спалите» і тому подібне.
Бачу, йдуть тисячоліття, а нічого в світі не змінюється.
І все це було. І є. І, на жаль, буде…
І анамнез, і діяґноз блискуче поставив Сенека:
«Питаєш, чого слід уникати передусім?
Юрби.
Повертаюся звідти пожадливіший, марнославніший, вибагливіший, навіть жорстокіший і нелюдяніший – побував серед люду».
Ось як філософ описує реакцію юрби під час перерви у бою гладіяторів. Цю перерву заповнили різаниною бійців без обладунків і спеціяльної підготовки:
«Тепер – не до жартів: розпочалася справжня різанина. Жодного прикриття – все тіло оголене для ударів; порух руки – рана.
Цьому видовищу здебільшого надають перевагу над звичайними поєдинками, як і перед улюбленими парами бійців. Ще б пак! Ні шолом, ані щит не протистоять мечеві. Та до чого тут захист? До чого вміння? Все це лише ненадовго відстрочує смерть.
Уранці людей кидають на поталу левам та ведмедям, в обід – глядачам. Вони й нацьковують убивць на тих, які в свою чергу стають убивцями; переможця приберігають лише для наступного вбивства: єдиний вихід для всіх, хто тепер б’ється, – смерть.
У хід ідуть вогонь і залізо. Таке-то діється, поки пустує арена… “Але ж не один із них йшов на грабунок, убив людину”. – Ну й що з того? Він убив, він і розплачується тепер. А ти, що ти вчинив, нещасний, щоб дивитись на це?..
Вбивай, шмагай, пали! Чому так боязко набігає на меч? Чому так нерішуче вбиває? Чому так мляво йде на смерть? Батогом женіть на вістря, хай голими грудьми навзаєм приймають удари!” Перерва у видовищах? – “Хай і в перерві гинуть люди, щоб не було й хвилини, нічим не заповненої!”
Як ці слова нагадують реакції нинішньої юрби. Пожадливої. Безсердечної. Захланної і ненажерливої.
І щось казати і пояснювати не хочеться і не варто.
Але якщо вам справді хочеться знати про війну, то це дуже просто.
Війна – це смерть.
Її образ повсюди.
Її сморід скрізь.
Вона в посадках, усіяних трупами, що булькають, розкладаються. муміфікуються.
Усе це територія смерти.
Вона тут володарка.
А ти лиш чергова ціль, яка в черзі… і ця смерть скрізь і завжди.
Під час бою, жорстких прильотів, авіяударів і навіть під час відпочинку.
Вона не випускає зі своїх пазурів.
Навіть під час сну. Особливо під час сну.
Від неї намагаються рятуватися безсонням. Але безсоння – це теж розтягнуте вмирання.
І коли ти розумієш, що війна – це територія смерти, і відкладання, відстрочування – лиш розтягування страти, мусиш сміливо йти їй назустріч.
Полювати на неї.
Перемагати її і точно не здаватися.
Але це цікаво нам.
Юрбу цікавить инше. Вона – Молох…
Юрій СИРОТЮК
