Західна обережна стратегія на уникнення ескалації в Україні може мати протилежний ефект
Західна стратегія щодо підтримки України переважно спрямована на запобігання ядерній ескалації та можливості того, що вторгнення Росії може призвести до третьої світової війни.
Звісно, жодна демократична держава, включно з Україною, не хоче такого результату. Проте надмірно обережні превентивні заходи, що дозволяють Росії перемагати у своїй агресії, можуть самі по собі стати ескалаційними. Надмірна тривога може ненароком спровокувати саме той результат, якого Захід прагне уникнути.
Сьогоднішня тема глобального обговорення – чи дозволить президент Джо Байден удари України по військових цілях на території Росії за допомогою американської зброї. Уряд Великої Британії чекає на рішення Вашингтона перед тим, як вживати подальших заходів. Проте тривалість цієї дискусії вказує на глибшу проблему: відсутність єдиної стратегії між Україною та її союзниками щодо досягнення перемоги та завершення війни. Західна коаліція під керівництвом США продовжує віддавати перевагу уникненню ескалації, навіть якщо це сповільнює оборонні зусилля України.
Немає сумніву, що західна допомога була вирішальною для виживання України, і ця підтримка глибоко цінується. Однак ця допомога не пов’язана з єдиною стратегією або скоординованим планом кампанії, що зменшує її ефективність. Західна підтримка стала інструментом для підтримки опору України якомога довше, а не засобом для забезпечення перемоги.
Продовження цієї війни призводить до більших втрат серед українців, більше втрачених територій і подальшого виснаження її військ, які вже сильно знесилені. Окрім морального тягаря цих втрат, жорстка реальність полягає в тому, що цифри зараз не на користь України. Крім того, навіть незначні поступові здобутки Росії дозволяють Москві демонструвати відчуття успіху, що сіє сумніви серед союзників України.
Хоча перспектива ядерної війни безсумнівно набагато гірша, ключове питання полягає в тому, чи є занепокоєння Заходу щодо ескалації обґрунтованими. Ці побоювання не є новими або ексклюзивними до питання використання західної зброї проти цілей на території Росії. Отже, ми можемо звернутися до нещодавніх рішень для отримання інформації. Страх ескалації призвів до значних затримок у наданні Україні критично важливих систем озброєння. Від переносних зенітно-ракетних комплексів на початку 2022 року до гаубиць, реактивних систем залпового вогню, наземних систем ППО, танків, винищувачів і тактичних балістичних ракет – усі ці рішення відкладалися на місяці, а деякі навіть на роки. Однак коли ця зброя нарешті була надана, жодна з них не спричинила очікуваної ескалації. Таким чином, затримки були непотрібними. Хоча ядерна ескалація тоді здавалася реальною загрозою, сьогодні вже є достатньо доказів, що багато цих побоювань були надмірно обережними.
Україна вже зробила сміливі кроки, які багато хто вважав такими, що спровокують жорстку відповідь Росії: вона атакувала Крим, знищила значну частину російського флоту, а нещодавно провела операції в Курській області Росії. Проте ядерної відповіді не було. Натомість Путін применшив ці події перед внутрішньою аудиторією, показавши, що його ядерні погрози були лише блефом.
Це свідчить про те, що настав час серйозно переглянути теорію ядерної ескалації та стримування. Сьогодні широкий спектр експертів і політиків стверджують, що ймовірність того, що Росія використає ядерну зброю, практично дорівнює нулю. Однією з основних причин цього є єдиний глобальний сигнал, надісланий Путіну, що ядерна ескалація просто не є варіантом. Режим Путіна не може існувати в повній ізоляції, і йому довелося змиритися з цією реальністю. Схоже, що світ зміг змусити Путіна замовкнути з його ядерними погрозами – не через затримку Заходу у відправці зброї, а всупереч їй.
Крім того, надмірно обережний підхід затягує війну, віддаляючи перспективи переговорів чи навіть припинення бойових дій. Всупереч традиційній мудрості, можливість вести переговори не завжди доступна, коли війна йде погано. Кремль не зацікавлений у справжніх переговорах, оскільки бачить кращі варіанти, такі як захоплення більшої частини України, виснаження країни та випередження Заходу. Щоб посадити Росію за стіл переговорів, Путіна треба переконати, що Росія програє. Це вимагає чіткого, єдиного наміру Заходу надати Україні необхідні ресурси та показати віру в українську перемогу. Сьогодні ж вагання Заходу лише підживлює надії Росії на перемогу та заохочує її до подальших військових дій.
Прецедент, створений цією війною, є вирішальним – не лише заради України, але й для майбутнього світу. Якщо Росія вийде переможницею, ризики майбутніх воєн, які переростуть у ще більші конфлікти, різко зростуть. Нездатність стримати Росію зараз примножить загрози, які виходять не лише від Москви, але й від інших потенційних агресорів. Якщо Росія успішно використає страх ядерної ескалації як зброю, ми можемо стати свідками нової ери глобальної ядерної гонки озброєнь. У цьому сенсі надмірна обережність Заходу та зменшення шансів України на успіх несуть у собі значні ризики ескалації.
Це правда, що велика мета Путіна зазнала невдачі – Україна виживає, і більша частина її території залишається під її контролем. Але це досягнення не повинно призводити до самозаспокоєння. Путін не зупиниться, якщо його не змусити. Він готовий пожертвувати ще сотнями тисяч російських солдатів, додаючи до вже приголомшливих втрат, які зараз перевищують 600,000 загиблих і поранених. Він готовий знищити українські села і міста, перетворюючи їх на руїни, якщо це означатиме захоплення нових територій. Щоб завершити цю війну, навіть шляхом переговорів чи перемир’я, Путін має зазнати повних операційних поразок. Він має побачити, що його зусилля марні, а перспективи – похмурі. Лише чітка, рішуча стратегія західної коаліції – така, що демонструє непохитну відданість перемозі без обмежень – може забезпечити цю мету та врятувати світ від набагато більшої катастрофи.
Андрій ЗАГОРОДНЮК, колишній міністр оборони України та голова аналітичного центру Центр оборонних стратегій у Києві, The Guardian
