Згадує Василь Шпіцер
27 серпня на 73-му році життя відійшов перший міський голова Львова Василь Шпіцер. Український політик та підприємець, був міським головою Львова в 1990 — 1994 роках. Кандидат технічних наук. У 2012 році йому вручили «Почесний знак св. Юрія» від громади міста, а 2017-го сім’я Шпіцерів отримала звання «Шляхетна львівська родина».
Історик Андрій Павлишин розмістив у мережі «Фейсбук» спогади Василя Шпіцера з книжки «Національний прапор над Львовом» (автор ідеї та упорядник Роман Матковський). Видання побачило світ 2011 року у видавництві «Апріорі», накладом 700 примірників. Подаємо уривки зі спогадів.
Перші демократи застали дуже занедбане місто. Незадовільний санітарний стан, проблеми з водо- і теплопостачанням, брак громадського транспорту — лише мізерний перелік завдань, які чекали свого вирішення. Депутати першого демократичного скликання багато зробили і в комунальній сфері, і в царині національно-духовного відродження.
* * *
Три болючі справи…
Як новообраний голова міськвиконкому, я успадкував три справи, до започаткування яких був непричетний, але про які багато писали і говорили, а саме:
– встановлення пам’ятника Т. Г. Шевченку;
– передача в оренду американським підприємцям готелю «Верховина»;
– будівництво готелю «Золотий Лев».
Отож, за порядком.
Тарас Шевченко нарешті прийшов до Львова…
Уперше гроші на пам’ятник Кобзареві львів’яни почали збирати ген-ген аж за бабці Австрії, а він усе не приходив та не приходив до нашого міста. За горбачовської перебудови питання про встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку постало знову, і львів’яни зібрали понад 500 тисяч карбованців, що становило майже чверть його вартості за тогочасними цінами, але, між іншим, через небажання Товариства охорони пам’яток історії та культури, на розрахунковому рахунку якого зберігалися зібрані львів’янами кошти, вчасно передати їх виконавцеві робіт не вдалося, і зібрана сума через інфляцію знецінилась у 14 разів.
Кілька попередніх конкурсів переможця не визначили, але у лютому 1990 року кращим визнали проєкт пам’ятника Тарасові Шевченку скульпторів Сухорських. Нагадаю, що ситуація у 1990 році залишалася непевною – ще існував Радянський Союз, ще не зовсім вдалося відсторонити від реальної влади ортодоксальних комуністів і, у випадку їхнього повернення, роботи над встановленням пам’ятника могли припинитися або ж було б прийняте рішення встановити якийсь недолугий монумент десь на околиці міста (адже були підлі пропозиції виділити місце для Генія на вулиці Шевченка чи біля Порохової Вежі). Тому оргкомітет вирішив розпочати будівництво за рахунок міського бюджету, не проводячи додаткових турів конкурсу. І як мене не «їли» деякі титуловані писаки та заздрісники братів Сухорських, за два з половиною роки Тарас навічно постав там, де цього бажали львів’яни – на знаменитій львівській «Клумбі».
Ще одне «делікатне» питання до цього сюжету – чому статую відливали в Аргентині? Такої домовленості було досягнуто між попереднім головою міськвиконкому та паном Василем Іваницьким, і я вважав, що не маю морального права її порушувати.
…А Ленін покинув місто о 18.15.
Напередодні сесії міської ради, на якій мали розглянути питання про подальшу долю пам’ятника Леніну у Львові, захисники комуністичного ідола організували мітинг. Але на площі перед Оперним і на «стометрівці» зібралися десятки тисяч львів’ян, які вимагали демонтувати пам’ятник катові українського народу. Незважаючи на прохання народних депутатів Ярослава Кендзьора, Михайла Батога, Олександра Ємця, багатолітнього політв’язня Юрія Шухевича та моє, щоб надати можливість вислухати аргументи ленінців (у дусі плюралізму), юрба галасувала і мітинг було зірвано.
Наступного дня два московські кореспонденти газети «Правда» брали в мене інтерв’ю й особливо «тиснули» на те, що вчора натовп був некерований. Я відповів: «Якщо львів’яни не зважили навіть на прохання шанованого ними пана Шухевича, це означає лише одне – їхня ненависть до Леніна є безмежною».
Трохи статистики. Сесія відбулася 14 вересня 1990 року, тривала від 14.00 до 18.00. Виступили всі охочі: від націоналістів до комуністів. За демонтаж пам’ятника проголосувало 116 депутатів, проти – 8, утримався – 1.
О 18.15 Леніна у місті не стало.
Як «Верховина» стала «Ґранд-готелем»…
Готель «Верховина» попереднє керівництво міста й області віддало в оренду на 15 років американській фірмі, президентом якої була відома представниця української діаспори в США. Легке здивування викликало те, чому виконавчим директором був призначений колишній львів’янин, а на той час уже громадянин США, пан Геннадій Геншафт. Президент фірми пояснила, що взяла його на роботу лише з урахуванням професійних та ділових якостей.
Обійнявши посаду голови міськвиконкому, я сприяв цьому проєкту, бо то була перша конкретна іноземна інвестиція такого масштабу. А до того ж ремонт старої споруди проводили дуже якісно.
Минув час. Готель – уже під назвою «Ґранд-готель» – гостинно відчинив двері першим клієнтам. До мене на прийом прийшов
п. Геншафт і ознайомив із документами, які свідчили, що саме він є власником американської фірми-орендаря, бо його частка становить 67 відсотків.
Хоча інвестиція виявилася не іноземною, я вважаю, що місто від цього не програло. Адже капітально відремонтований будинок став окрасою міського центру.
…а «Золотий Лев» – «Добробутом»
І, нарешті, «Золотий Лев» – чотиризірковий поліфункціональний шестиповерховий готель на 528 місць, який мало збудувати спільне українсько-австрійське підприємство «Галінвест», створене сімома засновниками. Найбільші частки мали міськвиконком й австрійська фірма «ABV» – відповідно 28 % і 35 %.
Усі вітчизняні засновники зобов’язання виконали – вклали належні кошти. Місто надало земельну ділянку і знесло кілька будинків, а для відселення мешканців виділило понад півсотні квартир. Австрійський компаньйон обіцяв забезпечити кредитування проєкту. Але за його кошти та за кошти решти засновників було збудовано лише два підземні поверхи. Пізніше австрійська фірма відмовилася від співпраці, змотивувавши свої дії складною політико-економічною ситуацією в Україні.
Примусити австрійців виконати свої обіцянки було неможливо, бо в договорі, підписаному головами облвиконкому та міськвиконкому, стояло не «зобов’язується», а «сприяє» в забезпеченні фінансування.
Я дотепер не можу зрозуміти цього «бізнесу»: здається, що всі зазнали збитків. А хто все ж таки мав зиск?
Тост за панів
Восени 1991 року делегація Львівської міської ради вирушила на святкування Дня Луганська. Гостей зібралося багато: з Донецька, Харкова, Ростова-на-Дону, Бєлгорода.
На пресконференції, яку проводив голова Луганської міськради Пантюхін, майже у кожному виступі представників цих міст дещо іронічно вживали слово «пан», яким ми, львів’яни, зверталися один до одного.
Наприкінці пресконференції я проголосив привітання і на завершення заявив:
— Допоки на крайньому Заході України буде пан Шпіцер, а на крайньому Сході — пан Тюхін, Україна буде соборною і незалежною! Пропоную за це випити.
Гра слів присутнім сподобалася, і ця фраза пізніше з’явилася в багатьох засобів масової інформації Луганської області.
К.К.Д. КҐБ
На одній з перших сесій у 1990 році у виступі я сказав:
– Як інженер, я знаю, що таке коефіцієнт корисної дії (к.к.д.), тож пропоную кагебістам порахувати, скільки людей з їхньої подачі заарештовано, засуджено, репресовано, замордовано. Тепер уже відомо, хто був шпигуном чи ворогом народу. Кількість потерпілих поділіть на кількість виявлених «злочинців», і одержана частка покаже, у скільки разів треба скоротити штат КҐБ, щоб його к.к.д. наблизився до одиниці.
Наступного дня один із депутатів підійшов до мене:
– Василий Иванович, не надо было говорить этих слов. Обычно мы такое не прощаем.
Натяк був дуже прозорим, повіяло противним холодком. Але я вже не мав страху і спокійно відповів:
– Шановний! Якщо ви хочете сотворити ще одного національного героя, то я готовий. Я пройшов важкий, але великий для себе життєвий шлях від сина обідраного радянською владою селянина до кандидата технічних наук і голови міської ради славного Львова. Виростив гарного сина і дожив до демократичної суверенної України. Тепер я вже нічого не боюся!
38-ме поле – земля порозуміння
Особливим болем для львів’ян були знищені поховання Січових Стрільців на 38-му полі Янівського цвинтаря. Знаємо, наскільки цинічно діяли вандали-осквернителі могил. Сміливців, що намагалися протестувати, жорстоко карали і кидали до тюрем. За кілька сумної пам’яті десятиліть застою на стрілецьких костях виріс новий цвинтар — майже п’ять сотень свіжих поховань.
Міська рада першого демократичного скликання затвердила ухвалу про відновлення Стрілецького Меморіалу в первісному вигляді. Найскладнішою морально-етичною проблемою було перенесення праху з отих нових захоронень. Адже ми не могли чинити так зухвало й по-варварськи, як це робили руйнівники могил — безбожні комуністичні посіпаки. Не можу спокійно спостерігати, як вони сьогодні одягли ангельські маски і слізно-фальшиво «вболівають» за народ. Якби цим негідникам було відоме почуття Гідності, то від однієї згадки про цю наругу їм слід би повторити останню дію Юди – повіситися.
Але підтвердилася істина, що добрих людей більшість. Родичі померлих і похованих на 38-му полі сприйняли рішення влади з розумінням і практично всі дали згоду на перезахоронення. Спасибі Вам, добрі люди!
До травня 1994 року поле було звільнене (належить особливо відзначити сумлінну роботу пана Івана Онисковця) і розпочато відновлення Меморіалу. Я планував завершити цю роботу до 1 листопада 1995 року.
Про хабарі
«Нещодавно один бізнесмен оповів мені, що на початку 90-х звертався до мого заступника з проханням надати приміщення під офіс у центральній частині міста. Той погодився допомогти, але за сприяння попросив винагороду, а попросту – вимагав хабара. На зауваження бізнесмена, що названа сума надто висока, чиновник відповів: «Я не винен, що Шпіцер так багато бере».
Про хабарі й про те, як я наживаюся на посаді голови міської ради, ходило багато пліток – від «без хабара до нього на прийом не потрапиш» до твердження, що будую триповерховий будинок чи не в кожному з навколишніх сіл. У мене склалося враження, що багато хто сприймає ці побрехеньки за мірками власної захланності.
Не ображався, коли старенька брюховицька пліткарка оповідала всім зустрічним, що Шпіцер будує величезний особняк біля її будинку, а при зустрічі зі мною і моєю дружиною в присутності кореспондента газети «Ратуша» відхрещувалася від своїх слів і говорила, що бачить мене вперше. Але як порадите реагувати на дружину відомого академіка, яка, «вирвавши» не зовсім законним чином квартиру-«люкс» для себе, ходила потім і переказувала львівському бомонду, що Шпіцер хабарник? На запитання нашого спільного знайомого, чи від неї особисто взяв хабар, відповідала, що ні, але «ви не уявляєте, які суми йому дають».
Як людина віруюча, кажу моє слово: хабарів не брав; будинків ні я, ні мої близькі родичі (дружина, син, батьки, брати, сестра) не будували; магазинів та інших приміщень для себе не приватизовував, жодних фірм, які працювали б на мене, не створював і не маю.
Освячення і спалення
На одній із перших сесій була затверджена ухвала про відновлення в Ратуші давніх традицій пори самоврядування, а саме: міський голова повинен присягати на Святому Письмі, а під час урочистих церемоній одягати освячену мантію і ритуальний ланець з гербом міста. Через якийсь час атрибути мера міста Лева були готові. Розкішну мантію виготовив відомий художник пан Мирон Кипріян.
У Львові ж процедура освячення мантії не обійшлася без скверни. Перед Ратушею зібралася зграйка юних «державотворців» з опудалом у клоунській мантії і з плакатом «Сьогодні мантія, коли корона?» Після того, як у залі освятили мантію, над опудалом здійнялося полум’я, і воно згоріло. Справжнісінькі дикуни!
А що, якби й корона чи булава (маю на увазі не себе, а найвищих державних посадників)? Хіба не честь для українців мати гетьмана з короною чи булавою? Щоб він уособлював державу, як мер у мантії уособлює місто…
