Четвер, 28 Березня

Життя в ритмі алюрів

На годиннику за десять хвилин дев’ята, і я спускаюся до конюшень по багнистій, вкритій березовим листям до-розі. Попри ранню годину, ворота до стайні, зроблені з міцного темного дерева, відчинені навстіж, і Леся, одна з учениць пані Валентини Банас, власниці каретного двору, готується до уроку з верхової їзди. У той час, як батьки юної вершниці з хвилюванням чекають, поки донька виїде в манеж, Валентина — всередині стаєнь — порається з іншими кіньми. Збоку біля відчинених воріт тюки з сіном, а сама стайня — з черепичним дахом та білими стінами, причаровує якимось старовинним шармом. Зрештою, Леся виводить гніду кобилу й сідлає її. Кінь із вершницею ступає повільним кроком попереду нас із Валентиною, коли ми спускаємось до манежу, що розташований трішки нижче та по інший бік вулиці. Звідти відкривається краєвид на Брюховицький ліс із витонченими темними силуетами дерев та мідною листяною підстилкою, якраз під колір шерсті кобили, що везе дівчинку на своїй спині. Чоботи вгрузають у землю через вологу осінню погоду, яка перетворює землю на болото, проте коли вдихаєш свіже ранкове повітря, дивишся на впокорений холодом ліс та спостерігаєш граційну тварину в русі, то просто не маєш часу звертати увагу на багнюку.

  — Коні, так само, як і собаки, мають різне призначення породи. Ви пуделя не візьмете на полювання, а мисливська собака ніколи не буде сидіти в чотирьох стінах, — пояснює мені Валентина. Уже 19 років вона є власницею каретного двору, який налічує близько сорока коней торійської породи. — Тобто кожна порода має свій напрям. Століттями людина відбирала базові якості, потрібні для певних завдань, та закріплювала ці якості в представниках породи. Взагалі, Кубань та Схід України вважаються першим місцем, де приручили коней, адже були схрещені домашні коні й дикі. Домашні коні — покірні та з міцною спиною. У диких коней дуже м’яка спина, і на них не можна возити людей. Ми — єдиний в Україні племрепродуктор із розведення торійської породи. У нас універсальні коні — їх можна і запрягати, і просто на них їздити, але насамперед вони упряжні. У звичайних людей упряжний кінь асоціюється з чимось дешевим та сільським, але насправді такі коні у світі коштують набагато дорожче, ніж спортивні. Просто ми в ставленні до коней досі користуємося шаблонами Радянського Союзу, адже після розкуркулювання коней прирівняли до звичайної сільської худоби, такої як кози, корови та вівці. Це ми тепер уявляємо собі коня, запряженого в фіру, як невіддільний атрибут села. Але яку тварину насправді запрягали в українських селах? — запитує Валентина. — На ній іще чумаки їздили, — дає вона підказку.

— Воли! — здогадуюсь я.

— Коні були занадто дорогими, щоб їх у фіру запрягати. Насамперед їх використовували у війську. Один вершник прирівнювався до восьми піших, тож того, хто мав кінноту, можна було вважати переможцем у будь-якому бою. Тож в Україні у вози запрягали волів, бо більшість її території — рівнини, а в Європі взагалі запрягали кіз і овець.

— Стараємося ставати під стінку, лівий шенкель, риссю! — Валентина паралельно з веденням розмови дає розпорядження своїй учениці-наїзниці Лесі. — Хлистиком допоможи, підкажи їй!

Валентина із центру поля прямує до Лесі для того, щоб дати їй розпорядження: як тримати руки, як натягувати поводи — усе це надзвичайно важливо для комфорту як вершника, так і коня.

  — Щороку ми робимо фестиваль упряжного коня і навіть плануємо створити музей карет для того, щоб донести до наших людей, якою важливою є упряжна справа. Так, наприклад, чоловік королеви Єлизавети Філіпп був одним із найкращих драйвінгістів. Драйвінг — це вид кінного спорту, змагання на упряжках, — уточнює Валентина. — Зараз онука королеви теж займається цим спортом. В Україні поширені такі види кінного спорту, як конкур, коли вершники стрибають через перешкоди, є також виїздка, яка полягає в правильності виконання конем певних фігур. Проте драйвінг у нас зовсім не розвинений.

Усе через складність і недешевість цієї справи — пояснює Валентина. Виявляється, для драйвінгу потрібно щонайменше чотири (а краще й п’ять) коней одного віку, темпераменту, зросту та кольору. Найважливіше, щоб коні були з’їждженими, відчували як один одного, так і людину, яка ними керує. Зазвичай їх потрібно з’їжджувати місяцями.

До минулого століття було 80 порід упряжних, і лише 20 верхових. До нас же дійшло лише 8 упряжних порід, бо їх просто не розводять. Торійська порода, яка є в нас, налічує лише близько 800 коней у світі, до того ж не всі з них чистопородні. А через те, що мала кількість коней, їхній генофонд є обмеженим, що збільшує ризик спадкових захворювань. Тож наша основна мета — популяризувати упряж і зберегти породу.

Схилом спускаються доньки Валентини, Софія та Наталя, вони приводять зовсім молодих коней для того, щоб ті розім’ялися на сусідній із манежем леваді.

Згодом вершниця-учениця переходить із простого кроку впереміш із риссю до галопу.

— Для новачка дається повністю досвідчений кінь, а для вправного вершника згодиться й молода кобила, як ось ця, — вказує Валентина на кобилу, що намотує круги всередині манежу разом із юною вершницею на спині.

Поки Валентина дає урок, я рушаю назад до стаєнь, де її доньки чистять коней, готуючи їх до виїзду за місто. Невеличкі хмарки сірого пилу злітають із шерсті коня, поки Наталя пояснює:

— Головне не чистити цією щіткою по ногах, тому що там кістки…

— Та всюди кістки! — перебиває Наталю сестра.

— Так, але там м’якше, так коневі можна дуже легко зробити боляче.

У той час як їхні однолітки граються ляльками чи зависають у комп’ютерних іграх, ці дівчатка доглядають коней. Це така своєрідна школа людяності, адже про кожну з тварин (а їх майже 40) вони дбають, із кожною відчувають свій особливий зв’язок. Дівчатка просто не уявляють собі, що життя може бути іншим. Згодом, коли я говорила про це з Валентиною, вона розповіла анекдот із життя:

— У садочку, коли вихователька попросила дітей розказати про свою родину, донька сказала: «Мама народила мене, мою сестричку Наталочку, мого братика Лук’янчика і всіх песиків і коників на конюшні». Тож для них усе це — велика родина.

Боязко простягаю руку для того, щоб погладити одного з коней, і Софія мене заспокоює:

— Ви не бійтесь. Наші коні добрі. Можна навіть під ними сидіти, і нічого не станеться, — і дівчинка демонструє це на собі, присівши прямісінько під конем.

Дівчата чистять далі коней, як раптом одна з них згадує про щось і, знявши зі стіни якесь дивне залізяччя, показує його мені.

— Це гачок, він потрібен для того, щоб чистити коням копита.

  Софія піднімає одну з передніх ніг коня з широким міцним копитом, і показує мені копито знизу. Від задньої його частини до передньої тягнуться невеличкі жолоби. Вказуючи на них, Софія пояснює:

— Ось тут в коня є такі стрілки. Їх потрібно чистити, щоб каміння не застрягало. Я щойно витягнула ось такий камінь, — дівчинка знаходить на землі перед стайнею камінь розміром із половину власної долоні. — Ми їх також куємо. Коні не можуть ходити все життя в одних підковах, вони виростають із них так само, як ми з власного взуття. Тоді їм потрібно дати трохи часу, щоб вони походили без підков і відпочили, а згодом можна кувати нові.

— А хто підковує цих коней?

— Коваль, він до нас час від часу приходить. Але ми куємо тільки перед, тому що зад їм потрібно підковувати, тільки коли є якісь проблеми з ногами, наприклад, коли кінь клишає. А на перед у них завжди зміщується багато ваги: там і голова, і шия, і вершник сидить ближче до переду. У коня в ногах є вени, які ведуть до серця, і коли він біжить, на серце йде навантаження. А з підковами вони зм’якшують собі удар і менше задихаються.

— А годуєте їх як?

— Три рази на день годуємо їх кашею, сіном та водою, і кожні дві години додаємо ще сіна. Ще їм можна давати яблука, моркву, грушу, буряк, капусту, кукурудзу, особливо влітку.

— Просто вони працюють, — додає Яна, найстарша з дівчат. Вона не частина сім’ї Банасів, проте сама — наїзниця і часто допомагає Валентині з кіньми. — Якби кінь не робив нічого, то його можна було б менше годувати.

Заходжу вглиб стайні, й десятки довгих кінських морд зацікавлено тягнуться вслід за мною. Напевно, почули запах печива та мандаринів у сумці. Один із коней починає «обшукувати» мене настільки активно, присуваючи свою морду ближче до мого пальта, що на секунду починаю побоюватись, чи не вкусить він мене. Та дівчата хором мене заспокоюють: їхні коні добрі, не кусаються.

Коли знову повертаюся до дівчат, вони старанно змазують коням копита спеціальною олією.

— Це така змазка, і вона зміцнює та підживлює коням копита, — пояснює Софія.

— Є в тебе улюблений кінь? – запитую в дівчинки.

— Так! — із запалом в очах вона веде мене в один із кутів стайні й показує кобилу. — Це — Розалія, я на ній на змагання їжджу. Вона моя улюблена, і вона найвища в нас на конюшні, — дівчинка змалку їздить на змагання, має два призові місця й сподівається подальше своє життя пов’язати з кіньми. — Ще я часто їжджу на Вербі, — показує Софія на кобилу з іншого краю стайні. — Але я на ній на змагання ще не їздила.

— А як ви придумуєте імена коням?

— Інколи на честь якогось дня, от наприклад, Верба називається так тому, що народилася в суботу перед Вербною неділею. А це Ліма, найстарша кобила. Вона в нас уже 26 років, а загалом такі коні живуть близько 30-ти.

— Були якісь цікаві історії з кіньми? — запитую.

— Та всі історії цікаві! Наприклад, бувало таке, що ми виводили їх пастися, а вони втікали в ліс, і потім доводилося їх по всьому лісу шукати. Бувало таке, що крали коней. Ми їздили на фестиваль «Срібний татош», у нас цигани вкрали всіх коней, лишили тільки жеребця і поні. Але, на щастя, потім злодіїв зупинили.

Раптом повертається Валентина з тією кобилою, на якій іще кілька хвилин тому тренувалася її учениця Леся. Вона одразу ж дає інструкції, бо життя в кінному дворі не затихає ні на хвилину:

— Потрібно кобилі замити ноги… Лаванду вже можете запрягати, — метушиться жінка, та цей рух — бажана й невіддільна частина її життя.

Й ось уже відбуваються останні приготування коней, їм заплітають хвости, одягають спеціальні «шапочки» на вушка, шори, прикрашають пір’їнами. Коникам перебинтовують ноги для того, щоб захистити від травм, зігріти та просто прикрасити.

Згодом до пані Валентини підтягується наступний, як тут кажуть, «найстарший» учень Северин, який займається кінним спортом уже 3 роки. Самому ж хлопчику шість, він показує вік на пальцях і ховається за татом.

— Ця тьотя — наша подружка, — Валя намагається зробити так, щоб Северин не соромився мене й вийшов з-за татової спини.

— А Лук’ян знає її? — запитує хлопчик, ледь визираючи з-за батька. Виявляється, у пані Валентини є навіть такі юні учні. Батько пояснює: вони зі Северином ще змалку приходили разом кататися. Врешті-решт, контакти з кіньми дуже добре впливають на людей, пані Валентина навіть проводить іпотерапію — терапію за допомогою кінної їзди, яка не тільки покращує фізичний стан та виліковує захворювання, а ще й приносить масу позитивних емоцій і душевну рівновагу. Та, зрештою, як можна почуватись погано, коли поруч із тобою така велика, розумна й добра істота, як кінь, поруч із якою почуваєшся завжди в безпеці, а навколо — тиха краса лісів?

Врешті молодий вершник спускається вниз для того, щоб почати урок в інструкторки Яни в той час, як Валентина керуватиме каретою в центрі міста. Сама ж карета — велика, чорна зі синім, бежева оббивка всередині салону, а гігантські колеса піднімають її корпус високо над землею. Я ледве видираюся на передок карети, ризикуючи телефоном, що от-от випаде з рук. Пані Валентина, звісно, займає своє місце кучера набагато вправніше за мене. Вона в повному бойовому спорядженні — бриджах, чоботах та капелюшку, коліна вкриває теплим бежевим пледом. Зрештою, надворі листопад, а жінка сьогодні увесь день проведе на вулиці, керуючи кіньми.

Нарешті виїжджаємо з кінного двору й прямуємо доволі крутим схилом униз, до міста. Поки що нас трішки стрясає на нерівностях, адже на дорозі час від часу трапляються дрібні камінці, проте з часом ти забуваєш про це, повністю поринаючи в насолоду і якесь дитяче захоплення, адже ось ти їдеш на кареті повз порослі мохом дерева та лісові стежки з мідним листям; ти піднявся високо над землею і наче летиш, відчуваєш прохолодне осіннє повітря на шкірі та у волоссі, а перед тобою — міцні спини величних тварин. Після такого дивишся на світ уже зовсім по-іншому. Не дивно, чому так багато людей закохуються в кінну справу й готові присвятити їй ледь не все своє життя, зовсім так, як це робить пані Валентина.

— Справа мого життя, — зізнається вона, — це зберегти й популяризувати породу. Якщо не буде попиту на неї, вона просто не виживе. І коли ми робимо фестиваль, то показуємо універсальність, тобто ці коні можуть і в упряжі їздити, і з вершниками. Ми займаємося і з дітьми, й іпотерапію проводимо, бо для цього дуже важливо, щоб кінь мав міцну широку спину, і торійці — одна з небагатьох порід, які для цього придатні. Також гуцульська порода підходить, але для дорослих людей такі коні бувають замалі. Ми віримо: якщо показати людям застосування породи, то вона буде жити. Що більше коней житиме, то краща буде порода, бо інакше відбуватиметься близькородинне схрещування і народжуватимуться різні гібриди й мутанти, що згодом призведе до виродження. Два роки тому ми отримали статус племрепродуктора, тобто ми єдині в Україні вирощуємо саме цю породу коней.

Поступово в’їжджаємо в місто, і я дивуюся витримці й спокою коня посеред шуму вулиці. Так незвично їхати поруч із машинами або ж бачити поїзди, що прямують по мосту прямісінько над нашими головами. Час від часу групки молодих людей спиняються, щоб сфотографувати карету, і дивуються красі й грації коней.

— Дуже часто стикаємося з нерозумінням з боку людей. Кажуть, що буцімто наші коні бідні й нещасні. Але річ ось у чому. Є різні породи коней. І для того, щоб розводити найкращих, їх потрібно випробовувати. Іподром — це місце, де тестують скакових спортивних коней. Тобто так вони проходять тестування, і тоді кращі повертаються на кінний завод для того, щоб дати плем’я, а гірших розпродують. А ця порода, торійська, насамперед упряжна. І для цієї породи такі виїзди в центр — це не тільки заробіток, а й тестування. Тобто в мене бували коні з красивим екстер’єром, які, проте, були психічно невитривалі й швидко згорали. Або ж гарний кінь, а ноги заслабкі. Для упряжки потрібно мати міцні ноги, спортивний кінь по такому асфальту не пройде. Може бути так, що копито зам’яке. Тобто завдяки центру проходить випробування породи, і я маю можливість не лише прогодувати коней, а й вибрати найкращих як селекціонер.

— А й справді, є чомусь таке уявлення, що якщо коні в упряжі, то з ними одразу погано поводяться, — погоджуюсь я.

— Проте можете самі подивитися: ми щойно проїхали 4 кілометри, а коні навіть не мокрі. І насправді коням набагато легше тягнути карету, ніж везти когось верхи. Якщо не вірите, то самі подумайте: Вам легше нести рюкзак на плечах чи тягнути по землі валізу?

— Звісно, що тягнути валізу, — згадую я свої пекельні роз’їзди Києвом, під час яких доводилося щодекілька днів перетягувати всі свої пожитки з однієї частини міста в іншу.

— Так ось, для коней це правило теж працює. Тобто ми їх не перенавантажуємо. Звичайно, травми є всюди, саме тому ми бинтуємо передні ноги, адже кінь може ненароком поранитися підковою. Є ще велика проблема українського менталітету: люди звикли до того, що все має бути безплатним, це такий собі спадок Радянського Союзу. В нас одна поїздка коштує 400 гривень, це не є дорого станом на сьогодні, і ми вже дуже давно не підвищуємо тарифів, бо вигідніше їздити на малих. І все одно бувають випадки, коли нас звинувачують у високих націнках.

— В українців немає культури того, що ти маєш платити за те, що отримуєш, — додаю я. — Усе має бути або безкоштовним, або дешевим, — але після проведеного разом із Валентиною дня розумію, що розведення коней — надто велика праця, щоб її ось так знецінювати.

Нарешті приїжджаємо до центру, і я незграбно зіскакую на міську бруківку. Поруч відбивають закінчення служби дзвони храму Апостолів Петра і Павла. Разом із Валентиною відчіплюємо декілька гачків усередині корпусу карети й опускаємо дах, перетворюючи її з закритої на відкриту.

— Бачите, це така спеціальна карета-трансформер. Тут кожен замочок продумано, кожну деталь.

Одразу ж з’являються перші клієнти — арабська сім’я: чоловік, жінка та дитина. Валентина проводжає їх до карети й допомагає зайняти місця. Жінка говорить з іноземцями арабською, нещодавно почала її вчити, бо багато клієнтів саме з Еміратів.

— Думаєте, в майбутньому кінна справа буде більше розвиватися? — запитую, поки сиджу разом із Валентиною на місці кучера й їду по львівських вуличках.

— Я на це надіюся. Хотіла б, щоб так було, але нічого передбачити не можу. Наприклад, у Німеччині, Польщі є спеціальні міста, де раз на два тижні роблять кінні шоу. Хотілося б, щоб наш Львів теж асоціювався з упряжжю, йому пасують карети, але тепер у туристів єдині асоціації зі Львовом — це кава й шоколад. Зберігати й застосовувати такі породи коней, як торійська, — важливо. Важливо відбирати їх та селекціонувати, у чому нам дуже допомагає те, що ми можемо випробувати коней у центрі. Коні — це справа всього мого життя, і хочеться, щоб інші теж розуміли всю її вагу.

Я прощаюсь із Валентиною й перетинаю вже знайомі, мощені бруківкою вулички. А й справді, карети таки пасують цьому місту. Так само, як і працьовиті й віддані власній справі люди.

Катерина ПАШКЕВИЧ, студентка другого курсу факультету журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка

Фото Євгенія КРАВСА

 

Share.

Leave A Reply