Донбас: повернення на старе ристалище
Ми по «беерці» заходили в ці краї рік тому. В розмаїтих камуфльованих «няшках» і «ніштяках», з ще непристріляними автоматами, крутими ножами на бронежилетах, «Бауфенгами», які видавались нам найдосконалішим засобом зв?язку, та наївною вірою в те, що саме наша поява на фронті поверне ворога в його смердюче лігво. Позаду була луганські Білогорівка, Григорівка, Сєрєбрянка – саме там Бат втратив першого бійця і наші медики перев’язували перші осколкові рани…Усі ми були наївні, трохи перелякані і настовбурчені. Та найголовніше – тоді ще багато з усміхнених були живі…Пізніше пішли 200-ті і 300-ті, масові контузії і госпіталі, мінно- і танковбивча Діброва, смертельно небезпечні луганські Стельмахівка і Новоселівське, ліс смерті під Кремінною, укріпилась віра в Бога і в рятівну лопату та окоп, стало менше геройства і впевненості в собі, кожен сам для себе визначив рівень своєї сміливості і витривалості…
Іось ми знову в донецьких краях, а хто знає, куди саме приведуть нас фронтові дороги завтра…
Споглядання тотально зруйнованих артою сіл навіває депресію, на якій намагаєшся не зациклюватися. Спалену під-ку техніку вздовж доріг і в перелісках потрошку вивозять на переплавку. АЗС по трасі майже не видно. Наша з «Характерником»«Навара» починає пускати чорний дим і на підйомі безнадійно глохне. Побратим, який їхав позаду, гальмує, і починається тривалий процес пошуків витоків НП. Скориставшись можливістю, заглиблююсь в хащі руїн. Мимоволі охоплює відчуття, що я на зйомках якогось фільму жахів – ЖОДНОГО вцілілого будинку! Жодного… тут були орки– мешканці боліт, бездушні, безсердечні, які винищують життя, бо вважають саме свої смердючі нетрі зразком для наслідування. Знаходжу розчавленого уламками стіни дохлого кота. Неподалік – завалена стіна придорожнього готелю. За сотню метрів – тріснута й обвалена стелла з прізвищами тих солдат, що загинули у Другу світову – «Онисражались за родину»…
Біля наших автомобілів гальмує червона «дев’ятка». За кермом чоловік років п’ятдесяти з великою кошлатою бородою. Чистою українською звертається до нас: «Щось сталось, парубки? Може, допомогти? Я –автомайстер» «Якщо ти майстер, то підійди та подивись під капот», – намагаюсь тримати дистанцію. «Та я б з радістю підійшов, та не можу, бо «короткий», – він відкриває дверцята авто і ми бачимо, що в нашого доброзичливця вище колін немає ніг. Стає страшенно незручно – я хапаю яблука і несу йому і його супутниці. Вони намагаються пригостити нас апельсином. МИ віднікуємось…Не всі на Донбасі проти нас. Далеко не всі. Хоча самі його мешканці згідні, що найбільші проблеми Україна матиме з тими регіонами, які вже більше дев?яти років під ідеологічним впливом Росії…
Наслідки прильотів тут повсюди. Зараз їх стало значно менше. Фактично, долітають самі ракети, та й то рідко– час від часу щось бухкає,але місцеві переконують нас, що це наші війська тренуються на полігонах. В самому Крамі, через який проїжджаємо, набридлива, як писк величезного комара, тривога лунає по вісім раз на добу. Трапляються й прильоти, але, на щастя, вкрай неточні. «Он там за два квартали вони попали в дев?ятиповерхівки, розповідає нам прибиральниця. – Не чула, щоб когось вбило, але от вікна від вибуху повилітали десь метрів на 500! А ви ж куди їдете? А, понімаю –нільзя казати. У мене син старший теж служить. Нічого мені не розказує. У прошлому році в Лисичанську вони їхали на бетеері, то в них поцілили. Двоє тільки вижило.Сину поламало руки та вирізали селезінку. Потім ще дві операції мав, бо все загноїлося. Думала –спишуть, бо більше півроку був в госпіталі, а сказали – ні, хай іще служить. Син каже, що йому трудно, а їх начмед йому дає тільки знеболююче, і все. Дочка виїхала в евакуацію в Дніпро, там знайшла роботу по спеціальності – косметологом. Казали й мені уїзжать, а куди ж я поїду: за їх хатами треба дивитись, та й за свою комунальні платить. Пенсія у мене 2700 – хіба виживеш, то я ото дворнічкою і підробляю. А за сухпайок вам дуже благодарна– це мені дня на три буде піддержка. По Дніпру, кстаті, теж сильно луплять. І по Харкову. І по Запоріжжю. Путін злиться, що там рускі, а його не піддержали. За кого голосувала?Та як усі – за Зеленського. Він мені був, як Кашпіровський: казав успокойтесь, все буде харашо, войни не буде, у мене всьо на контролі!» Я вірила. А чого ж я маю не вірить? Він презідєнт– йому ж все докладують. Тепер даже і не знаю, за кого. Може, за Залужного? Сміливий, чесний, совість має, кажуть, що солдати його люблять. Хоча, може, він і не захоче, бо йому тоді всі будуть вредити– і Зєленський, і Порошенко, і Тимошенко, і Тігіпко. Кстаті, а ви не знаєте, де Тігіпко? От і я щось не чула. Може, теж десь в Польщі чи в Америці од війни ховається?…»
Розмова з місцевими алкашами: «В Краматорську вообщебеспрєдєл! В Харкові горілку купити можна, в Купянську можна, а в Крамі – ні горілки, ні вина, ні пива! Як в Фінляндії. Ні, я в Фінляндії не був – по телевізору казали. Думаю, це тому, що ми «сєпари» і нас треба принизити. До речі, один з їхніх керівників в місті взяв під себе похоронний бізнес – всі похоронки працюють тільки на нього! Не дають людям ні випити по людські, ні померти спокійно!»
Багато будинків в цьому регіоні власники покинули, бо втекли в Росію, але заселяти військових в ці пристойні споруди місцева влада не поспішає…
В Дружківці – прекрасно шаурма. Навіть не зважаючи на небідних військових(ціни підігнали саме під їхні бойові виплати) – дорого. Усі продавщиці тутешнього овочевого ринку заміжні чомусь за кавказцями. Мають свою мотивацію: не алкаші, за нас дбають, дітей люблять! На думку багатьох військових, якби хто з швидких на підйом бізнесменів додумався поставити шаурмятню десь ближче до «нулів», скажімо, біля Часового Яру, то він збагатився б моментально: за теплу шаурму з холодною колою бійці готові платити і 200, і 300 гривень! Те саме, до речі, і з швидким шиномонтажем– після кожного завезення особового складу на позиції – два-три осколки в колесах – буденне явище! Наразі ніхто не додумався. Щодо можливої небезпеки прильотів, то військові тільки знизують плечима: до передка сім кілометрів – хто зважиться бити по шиномонтажу чи шаурмятні «Піоном», «Градом» чи кидати авіабомбу? Невиправдано і несерйозно. Але, зрештою, це входить в бізнес-ризики…
В Костянтинівці спокійно, але бувають прильоти. Познайомився з бійцем, чиє відділення розквартироване неподалік, то хвалився, що кілька місяців тому бачив кортеж президента Зеленського, який приїжджав сюди нагороджувати наших звитяжців з Бахмуту. Дивно, я чомусь постійно вважав, що він приїжджав саме в Бахмут. Ще тоді здивувався, чому він і його почет були без «броніків» і шоломів…
Власне, про ситуацію в Бахмуті і навколо нього. Нам вдалось поговорити з штурмовиком, який відстежував ситуацію з середини. Наші втрати були великі. Інколи – дуже великі. Цифри знаю. Але не писатиму. Ворожа «арта» розбирала на «друзки» будинок, а потім починались хвилі атак. Щодня. Впродовж багатьох місяців. Жодних серйозних укріплень, на які наші підрозділи могли відійти, не було. Якісь траншеї таки нарили, але назвати їх «глибокошелелонованоюобороною» язик не повертається. На жаль, рашистська авіація і дрони на цій ділянці домінували – звідки і втрати. Деякі бійці щиро зізнавались, що вони просто ВТОМЛЮВАЛИСЬ вбивати ворогів, котрі лізли безупину. Багато з вагнерівців-штурмовиків були стовідсотково під дією якихось препаратів, бо навіть отримавши три-чотири кульові поранення, продовжували повзти вперед! Наші оборонці демонстрували чудеса вигадливості і героїзму, хоча бували різні. На одній з ділянок двоє військових почали агітувати свого побратима скласти зброю і здатись без всякого опору – той, щоправда, не погодився, втік від них і все доповів командиру. А що сталося з дуетом зрадників, так і невідомо – можливо, їм вдалось капітулювати, але не виключено, що налякані пригожинські «зеки» просто їх «зачистили»…
Сьогодні наша арта відверто домінує на цій ділянці фронту за рахунок точності влучань, і вже полює не тільки за складами з боєприпасами й КСП, а й за окремим мінометними і кулеметними розрахунками, та навіть за групами пі-рів, які насмілюються збиратись більше, як по троє…
Солдатська пошта принесла і приємну новину, хоча й з відтінком смутку: добрі люди сказали, що новопризначений комбат представив до бойових нагород вісім наших бойових товаришів, які поклали свої життя на бойових ристалищах цієї неймовірно кривавої російсько-української війни. І хоча полеглих тероборонівців в батальйоні, на жаль, набагато більше, але від несподіваного прояву звичайної людяності стало якось трошки незвично – спокійніше…
Я колись вигадав гарний афоризм, який можна було б нанести на шеврони всім бійцям ТРО: «Це – наша земля. І наше життя. А одне варте іншого!»
Микола САВЕЛЬЄВ, 103-тя бригада ТРО, позивний «Волоцюга»
