Четвер, 9 Лютого

«Дякую Тобі, Боже, що допоміг мені сьогодні врятувати цього хлопця»

В час війни нікого не здивуєш фактом, що на передовій фронту є немало лікарів-добровольців, але й серед них є люди, які заслуговують на особливу увагу. Сьогоднішня наша розповідь – про одного з тих, хто вперше добровільно пішов на передову ще в далекому 2014 році. Роман Собко залишив своїх тяжкохворих та онкохворих дітей – пацієнтів у Львові, посаду завідувача відділення і вирушив на фронт.

У Львові в його рідному відділенні «Чорнобильської лікарні» – ЗУСДМЦ – вже 20 років поспіль лікують найтяжчих пацієнтів – дітей зі Львова і з цілої Західної України з онкологічними захворюваннями, дітей, які мають гостру і хронічну ниркову недостатність і змушені щоденно отримувати нирковозамісну процедуру – гемодіаліз. Таке лікування вони можуть отримати лише в цьому відділенні і саме цієї лікарні, оскільки там функціонує підрозділ нирковозамісної терапії – єдиний на весь західний регіон. А вже в подальшому для них найкращим шансом на життя і порятунком могла стати тільки трансплантація нирки. Таку операцію на той момент можна було здійснити лише в білорусі і за 60 тисяч доларів. Саме тому цей Лікар доклав максимум зусиль, щоб процедуру трансплантації нирки можна було організувати і проводити у Львові, а головне – абсолютно безкоштовно для пацієнтів за державні кошти. І вже в квітні 2021 року його мрія здійснилась – відтоді на регулярній основі в ЗУСДМЦ проводять трансплантації нирок діткам. Тепер Роман Собко не обіймає жодної керівної посади, а є простим анестезіологом звичайної передової хірургічної групи на першій лінії фронту. До речі, він неодноразово  здавав свою кров, щоб її переливали нашим бійцям.

– Пане Романе, Ви – лікар-доброволець, а що саме спонукало Вас прийняти таке рішення?Коли у вашому житті настав переломний момент, і Ви собі сказали: «Якщо не я, то хто?» й остаточно зрозуміли, що тепер ваше місце на передовій?

– Не можу сказати, що це був якийсь конкретний момент, коли я собі щось таке сказав чи що щось таке особливе сталось у моєму житті, щоб я прозрів і вирішив: «Так, сьогодні йду на війну».

Такого не було, але я завжди знав, що коли буде потрібно, то піду захищати нашу державу, і немає жодного значення, чи зі зброєю в руках, як солдат, чи як лікар, бо це моя спеціальність. І, як бачите, сьогодні я тут. Я доброволець, оскільки ніколи не бачив сенсу чи логіки в тому, щоб спокійно працювати, навіть обіймаючи високі посади в найкращих лікарнях, в окупованій, підневільній Україні або знаючи, що за кількасот кілометрів від мене ворог на моїй землі знищує мій народ, грабує і забирає наші українські землі, ґвалтує наших жінок, вбиває невинних дітей. Не хочу жити при чужій владі, хочу жити і працювати у своїй, Богом даній вільній і незалежній державі, зі своєю мовою, вірою, традиціями, історією! Тому я тут, я знаю, що роблю все, що від мене залежить, для пришвидшення нашої Перемоги. Щоб мої діти та рідні мені люди ніколи не побачили того воєнного жахіття і не постраждали від того, що тепер відбувається тут на лінії фронту. Маємо цю війну закінчити тільки нашою Перемогою, а тоді вже я, можливо, повернусь до свого кабінету і продовжу займатись тим, що люблю – лікувати маленьких пацієнтів.

– Знаю, що й під час подій на Майдані Ви вдвох із вашим братом Андрієм були в лавах протестувальників від найпершого до останнього дня. Чи надавали Ви медичну допомогу постраждалим під час цих кривавих подій та обстрілів мирних протестантів?

– Так, від найпершого дня я був на Майдані, а Андрій доєднався трішки пізніше, оскільки в той час перебував з робочою поїздкою за кордоном. Робили все, що було необхідно, і шини носили, і барикади будували і захищали ті барикади і на Інститутській, і на Грушевського… Наш перший медпункт був у Михайлівському соборі. Коли з’явились перші поранені, то ми і рани їм обробляли та зашивали, і надавали всю можливу в тих умовах медичну допомогу постраждалим. Пам’ятаю, як в той момент, коли нам вдалось поїхати додому, щоб трохи відновитись та побачити рідних, події дуже загострились, а дуже багато людей загинуло і коли я то все побачив у новинах, то мав таке відчуття, що я тих людей просто зрадив, бо був не з ними. Разом з Андрієм ми швидко зібралися і тієї ж ночі виїхали до Києва. Приїхали на ранок 19 лютого, автобуси довезли нас тільки до станції метро «Нивки», далі до Майдану йшли пішки. І чим ближче підходили, тим страшніша картина вимальовувалась: Майдан був практично знищений, все горіло, диміло, зневірені люди, які заледве стояли на ногах, готувались прийняти останній бій. Після побаченого у всіх нас – учасників «Львівської сотні» – тих, хто приїхав цього ранку зі Львова, з’явилось стільки люті, що ми відразу побігли на барикади бити «беркутню». Може, ми так загрозливо виглядали або були такі напористі, але вони відразу почали відступати. Думаю, що саме це і врятувало тоді Майдан…

– Як сталось так, що два рідні брати – анестезіолог та хірург – одночасно пішли на фронт і як до такого рішення поставились ваші батьки?

– Як в 2014 році, так і тепер наші батьки дуже сильно переживали, але з іншого боку, думаю, що вони пишаються, що їхні сини захищають Україну.

– А хто ще із львівських лікарів-добровольців разом з вами працює в команді?

– Кардіохірург Львівської обласної клінічної лікарні Дмитро Бешлей і медсестра-анестезистка Олена Занов’як. Загалом на сьогодні ціла наша команда складається з 12 осіб медичного персоналу, 8 чоловіків та 4 жінок.

– Тобто жінки-медики теж у вашій команді?

– Аякже, вони нарівні з чоловіками надають допомогу пацієнтам. На війні немає поділу на жінок і чоловіків, на війні ти військовослужбовець і виконуєш роботу, яку від тебе вимагають.

– Скільки пацієнтів пройшли через ваші руки в мирний час?

– Важко відповісти. Маю 20 років лікарського стажу практикуючого лікаря, за той час, мабуть, пролікував тисячі пацієнтів.

– А скільки пацієнтів у середньому приймаєте за один день зараз на першій лінії фронту?

– Дуже по-різному буває, все залежить від активності бойових дій, чим активніші бойові дії, тим більша цифра. В середньому 100 поранених бійців ЗСУ за день, але бували дні, коли було й по 124 за добу.

– У вашої команди – нульова смертність на хірургічному столі. Як Вам вдалось досягнути такого високого результату?

– Завдяки професійній роботу нашої медичної групи та завдяки нашим волонтерам, благодійникам і меценатам – маємо сучасну медтехніку і розхідний матеріал в достатній кількості, це також впливає дуже позитивно на результати нашої роботи.

– Яку саме техніку?

– Сучасні апарати штучної вентиляції легень, апарат, який дуже швидко робить різні необхідні для роботи аналізи, апарати, які дозволяють максимально розширено моніторити стан пацієнта: одночасно знімати кардіограму, пульс, тиск, показувати функцію дихання пацієнта та температуру тіла, паралельно можемо ще й проводити цим апаратом дефібриляцію та кардіоверсію.

– Я так розумію, що на фронті з нульової лінії до Вас потрапляють бійці, які мають дуже складні поранення, великі крововтрати, перебувають у шоковому стані – саме ті, кого ви маєте врятувати за кілька хвилин, окрім того, ще й маєте стабілізувати їхній стан і не тільки зробити все необхідне, щоб вони не відчували цього пекельного болю, а й відразу встановити точний діагноз і підготувати їх до подальших хірургічних втручань. Чи маєте й цивільних пацієнтів, дітей?

– Так, серед наших пацієнтів було багато цивільних, зокрема важкопоранених дітей. Я за свою 20-річну лікарську практику бачив багато дуже різних пацієнтів, але на цих, покалічених війною дітей, навіть мені дивитись було дуже тяжко.

– Як Вам психологічно живеться в цьому пеклі 9 місяців поспіль і день у день?

– Скажу чесно, психологічно це дуже важкі переживання. До такого звикнути не можна ніколи, я б сказав навіть, що наша адаптація до всіх цих жахіть війни триває досі, а це вже десятий місяць…

– Чого найбільше Вам зараз хочеться?

– Звичайно, що окрім нашої Перемоги, нам дуже хочеться простих банальних речей, яких ми не цінували «там» – в мирному житті – нам хочеться спокою. Хочеться обійняти наших рідних, друзів, хочеться побачити батьків. Весь той час ми перебуваємо на лінії фронту, звичайно, що ми змучені і морально, і фізично, а ще нам дуже хочеться виспатися.

– Колись в інтерв’ю один відомий військовий хірург розповідав мені, що завжди залишав 60 секунд перед операцією, щоб помолитись разом з капеланом та командою медиків над кожним своїм пацієнтом. Чи є у Вас така традиція чи якась інша? Чи Ви особисто вірите в Бога, чи є Бог на війні?

– Ні, я не молюся перед кожним важким пацієнтом чи операцією і взагалі зараз молюсь набагато рідше, аніж робив це в мирному житті. Моє життя і думки тепер більше зайняті тим, як краще організувати роботу нашої групи, що можливо змінити, що підсилити, оскільки від цього залежить чиєсь життя. Як можна краще надати медичну допомогу, що ще ми можемо зробити, щоб ця робота робилась відточено, як годинник. Бо чим краще ми будемо готові до кожної ситуації, тим кращі дамо результати. Я часто не молюсь, а просто кажу: «Дякую Тобі, Боже, що допоміг мені сьогодні врятувати цього хлопця», – ось і вся моя молитва.

– Але про які ще кращі результати Ви мрієте, якщо у вас і так не помер жоден боєць на хірургічному столі? Ви і так зробили неможливе…

– Ми мріємо про нашу Перемогу, і це буде найкращий наш результат.

– Що, на вашу думку, допомагає бійцям виживати в таких жахливих умовах війни: любов до Батьківщини, бажання захистити своїх рідних чи віра в Бога?

– Скажу вам просто і без пафосних високих фраз: чим краще боєць підготовлений, тим вищими є його шанси на перемогу над ворогом і тим більшими є його шанси вижити та залишитись живим після бою.

– Колись мені довелось побачити фото Біблії, яка врятувала українському бійцеві життя, оскільки весь той час перебувала біля його серця – лежала в лівій кишені його сорочки, і куля російського снайпера затрималась саме в ній. Це фото згодом облетіло усі світові сайти, а чи відомо Вам про такі випадки, коли Біблія чи якісь інші речі рятували життя бійцям і чи Ви особисто маєте талісман, оберіг,  хрестик або іконку, яка Вас завжди оберігає?

– Знаю про випадки, коли куля застрягала і в мобільному телефоні, і в магазині автомата, і це також рятувало бійцеві життя. Щодо талісманів чи оберегів, то я їх не маю.

– Великдень цього року Ви вже зустріли на фронті. Якою є Великодня ніч, коли замість пасхальних свічок у церкві в страшних пожежах палають мирні міста і села?

– Паску відсвяткували направду дуже гарно, оскільки наша родина і друзі передали нам дуже багато волонтерської допомоги, а також смаколиків, що для нас стало справжнім святом. Також мої друзі-лікарі-колеги з ЗУСДМЦ приїжджали до мене на передову, і я мав таку радість побачити їх та поспілкуватися з рідними людьми.

– Чи ваші діти допомагають ЗСУ?

– Так, вони допомагали і допомагають збирати волонтерську допомогу і ходять плести сітки для ЗСУ.

– Як часто зідзвонюєтеся з рідними?

– Щодня. Якщо є час, то говоримо довше, якщо нема, то кілька секунд, але ми в постійному контакті.

– Чи бували моменти, коли по кілька діб не вдавалось додзвонитись?

– Так, звичайно, бували моменти, коли в нас повністю пропадав зв’язок. Проте мої рідні знають, де я і що тут таке буває, тому ставляться до цього спокійно.

– Пане Романе, Ви є тою людиною, яка, як і інші реаніматологи, завжди стоїть на межі між життям і смертю. Про що саме говорять, просять чи шкодують люди, коли усвідомлюють, що їхнє життя висить на волосину смерті?

– Все банально: ніхто не хоче помирати, всі просто просять, щоб допомогли їм вижити чи зменшили їхній біль.

– Де берете сили ще на один пекельний день життя «на нулі»?

– Сили на війні беруться винятково з мотивації. Це чітке розуміння того, для чого ти сюди прийшов і чого ти хочеш тут досягти. А ми всі прийшли сюди перемагати! І ця непохитна та тверда віра в нашу Перемогу додає нам сил триматись навіть у найтяжчі моменти.

– Яким бачите майбутнє нашої України після Перемоги?

– Наша держава після Перемоги буде однією з найбільш сильних, багатих, розвинутих та працюючих країн світу і для кожного з нас буде великою честю – гордо називати себе українцем.

Галина КОЗАР, Краків – Львів – Донецьк

Share.

Leave A Reply