Вівторок, 11 Травня

Галина КОЗАК: «Мої героїні добре тримають удар долі»

Непростий 2020-й став роком письменницького дебюту львів’янки Галини Козак — вийшли друком дві її книги: «Таємниця» і «Дорога терном заросла». Коли читаєш ці твори, вловлюєш складові авторського стилю пані Галини — людяність і психологізм, емоційний інтелект, намагання зрозуміти причини вчинків своїх героїв та героїнь — вчинків часто суб’єктивних, не завжди правильних з погляду людей, які за будь-яких обставин знають і всім радять, «як треба жити».

Персонажі творів — звісно, йдеться передусім про жінок: ніжних, чуттєвих, але з почуттям гідності; загадкових, але щирих; тендітних, але й сильних — відстоюють своє право на щастя, а водночас і право на помилку в пошуках щастя, іноді спотикаються, падають, але знаходять у собі сили підвестися і боротись далі. Як-от Марія та Анна, героїні двох повістей у книзі «Таємниця», персонажі начебто контрастні, але зі схожими життєвими випробуваннями — обидві втратили своїх «половинок». Як долають вони пустку свого серця, які випробування і сюрпризи принесла їм доля?

Ще одним важливим «персонажем» історикині за фахом Галини Козак є історичне тло. В повісті «Дорога терном заросла» життєві повороти і круті піке долі головних героїв подані на тлі становлення нашої країни з усіма болісними турбулентностями — кризою важких дев’яностих, початком заробітчанської «ери».

«Ратуша» вирішила поспілкуватися з письменницею — про те, як їй пишеться, звідки приходять теми, проблематика творів і що дає наснагу для творчості.

— Пані Галино, за фахом Ви — історик, викладачка, маєте багато наукових праць. Чи бажання писати художню прозу прийшло несподівано, чи якісь історії просилися на папір вже давно?

— Так, 42 роки свого життя я трудилася в сфері освіти. І це були чудові часи! Ми зі студентами проводили дослідження, тематичні вечори, складали сценарії. Однак бажання писати щось інше, окрім лекцій, наукових статей і методичок, мене не покидало ніколи. Але, напевне, на все свій час. І коли цей час настав, я буквально вийшла, як тепер кажуть, із зони комфорту. Ви маєте рацію, багато життєвих історій вже давно просилися на папір.

— Історії людських доль, які описуєте, — здебільшого вигадані, чи Ви берете їх з життя?

— Мій життєвий досвід дає право сказати, що наше життя є сповнене несподіванок і сюрпризів. Багато історій я беру із життя, деякі — вигадані, чи радше навіяні певними асоціаціями, порівняннями, спогадами. Цікаво, що багато моїх читачів шукають серед героїв своїх знайомих, друзів, хтось впізнає себе.

— За Вашими спостереженнями, як Вам краще пишеться — в стані цілковитого щастя чи в мінорі; вдома чи під час якихось подорожей?

— Немає якогось рецепта. Дещо я написала в щасливі моменти свого життя, а деякі речі в глибокій самотності, коли довелося переосмислювати певні свої вчинки. Але подорожі однозначно дають багато емоцій, особливо — спілкування з новими людьми. Під час мандрів я завжди фіксую щось цікаве, неординарне. Інколи око просто вихоплює чудовий пейзаж, і я вже знаю, що десь-колись я про це напишу… Інколи випадково підслухана розмова чи навіть погляд незнайомої людини може стати поштовхом про щось написати. Скажімо, початок повісті «Не заблукати в мережі» було покладено у поїзді Інтерсіті за маршрутом «Львів — Київ». У вагон зайшла миловидна білявка і сіла навпроти мене. В той час я писала про одну з болючих суспільних проблем — міграцію молоді за кордон і пошуки щастя на сайтах знайомств. І так оцей маленький епізод став початком захопливої історії.

— Ви, мабуть, багато подорожуєте, бо в своїх творах описуєте різні європейські міста, пам’ятки архітектури, традиції, фестивалі?

— Доля була прихильною до мене, мені вдалося відвідати майже всі європейські країни. І з кожної з них я маю певні зарисовки, цікаві спогади. Більшість того, що я описую у своїх творах, я бачила і відчула душею: і храми, і площі, і пам’ятки архітектури. Можливо, тут дався взнаки ще й досвід роботи у Львівському інституті економіки і туризму, де ми досліджували туристичні пам’ятки, тобто можна сказати, що це — професійне.

— Яка з героїнь Ваших творів Вам найбільш близька, зрозуміла? Чого від них можна повчитися?

— Мені цілком зрозуміла сільська жінка Марія з повісті «Таємниця», бо я зростала у селі, і побут та менталітет сільських жителів мені дуже близький. Сільські традиції, звичаї, говірку, пейзажі я списувала зі свого рідного села Урмань на Бережанському Опіллі.

Близькою є мені й Анна, жителька міста Лева, яка в пошуках щастя зважується зареєструватися на міжнародному сайті знайомств. Обидві героїні просто прагнуть щастя, але дорога у кожного своя.

А головна героїня повісті «Дорога терном заросла» Надія просто вистраждана. Я знаю багато подібних історій із життя жінок, але тема вчительської еміграції є особливо болючою.

Мої героїні добре тримають удар долі — Марія, незважаючи на муки і страждання, пробачає зраду чоловіка. Анна в результаті пошуків кохання, вибирає справжнє, а не примарне, токсичне почуття.

— Чи маєте вже ідеї для нових книжок?

— Ідей є багато. Тепер я працюю над новою повістю, яку я присвячую виселенню західних українців у Сибір після Другої світової війни. Працюю з архівами, стараюся якомога точніше передати події, побут, характери героїв, адже цей процес торкнувся і моїх родичів. Я записала спогади дідуся, бабусі, мами і тата, тому в повісті буде багато епізодів із життя моєї родини, яка перебувала на спецпоселенні в Амурській області довгі вісім років.

Хочу, щоб молоде покоління більше дізналося про примусове виселення наших земляків до Сибіру, про те, як люди виживали у суворих умовах тайги, як працювали, народжували і виховували дітей, і ніколи не покидали мрії повернутися в Україну.

Розмовляла Світлана ПАВЛИШИН

Share.

Leave A Reply