Гуляйполе: край, що ненавидить росію!
Більшість місцевих гине від уламків снарядів під час порання на власних городах – земля не чекатиме завершення війни…
…Фронтові стежки і наказ комбата занесли на коротко в місто, яке я завжди мріяв побачити і яке просто овіяне славою Нестора Махна! Широке поле, воля, кулеметні тачанки, які впровадив саме батько Махно, а не маршал Семен Будьоний, анархія – мати порядку, Льова Задов, чорні знамена і блиск шабель, «Бий білих поки не почервоніють, і червоних – поки не побіліють!» Дійсність виявилась набагато прозаїчнішою. І страшнішою…
Прекрасний районний центр Гуляйполе постійні обстріли перетворили на місто-привид, де тільки час від часу проїде на ровері чи на мопеді якась самотня постать, і тут же зникне в тумані. Вигоріліна чорно безодні вікон житлових будинків-калік, страхітливі провалля дахів – наслідки прильотів ракет і важкокаліберних снарядів, продірявлений купол каплички на місці, де колись стояла церква мого тезки Святого Миколая, розбитий ракетою дах краєзнавчого музею, суціль грубо забиті дсп та дошками віконниці, тріснуті шиби, зруйновані до фундаменту будинки, пробиті снарядами кафе, де свистить тутешній вітер, засипаний по шию піском пам?ятник Нестору Івановичу, і по пояс – Тарасу Григоровичу – земляки намагались врятувати скульптури від уламків ракет і бомб…
З-під порепаного асфальту стирчать трупи сотні залишків потенційно небезпечних «Градів», «Смерчів» та «Ураганів». Уламки боєзарядів пошкодили навіть пам’ятник радянським солдатам. Поряд гранітні плити, які нагадують, що мешканці цього міставиконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані, в Анголі, в Сирії, у В’єтнамі, у 1968 році в Чехії, а в 1956-му– в Угорщині. Якийсь сюр, чесне слово. Військових на вулицях міста майже нема, так що орки тупо луплять по житлових об’єктах, але аж ніяк не по військовій техніці чи об’єктах інфраструктури, бо таких тут вже теж майже нема…
Даремно «Фейсбук» забороняє називати виродків, що це зробили, словами на літеру «К» і «М»! Ой, даремно! Варвари і потвори заслуговують найстрашніших слів, яких, напевно, людство ще й не вигадало… З 14 тисяч мешканців у Гуляйполі залишилось від сили дві тисячі. Найбільше скупчення людей, осіб 15, ми з побратимом зустріли в місцевому центрі допомоги. Саме тут у бомбосховищі можна пересидіти обстріл, попрати одяг, покупатись, випити кави, отримати медичну чи матеріальну 
допомогу. Тут навіть працює телевізор,у якому в «Єдиному марафоні» усі з нетерпінням чекають новин про припинення усього цього жахіття. Гуляйполе поголовно обирало президентом Володимира Зеленського. Сьогодні погляди на цю контроверсійну фігуру серед містян розділились. Люди тут жорсткі, і питання задають несподівані: ти не знав, що буде війна – значить, ти поганий керівник, ти знав, що буде війна і нічого для протидії ворогові не робив – значить, ти поганий керівник, ти знав, що буде війна і нікому не сказав – значить, ти гнида, бо не повірив своїм! А не вірити своїм – якось не по-махновськи!
Дітей не бачили. Взагалі. Зустрічаємо військових, майже земляків з Хмельницька. Насторожені погляди, вдягнуті по-бойовому, одяг не першої свіжості, кілька зустрічних перевірочних питань, два анекдоти – і вже лунає сміх. Навіть за кілька кілометрів від «нулів» дуже розслаблятись не можна, адже хтось в місті час від часу все-таки корегує вогонь ворожої арти! В єдиному кіоску, де торгують мівіною і «Колою», продавчиня Валя пошепки розповідає, що люди в місті є різні – кілька місяців тому якийсь неадекватний місцевий житель зірвав з плеча нашого бійця автомат і його застрілив, а ще одного військового поранив. Його затримали і незабаром судитимуть…
В місті постійно чути гучну канонаду – б’є щось важке. За добу до нашого приїзду Гуляйполе традиційно обстріляли з «Градів» – жодних жертв серед військових і кілька вбитих та покалічених серед містян: Росію тут тепер ненавидітимуть люто і завжди. Більшість убитих гине на власних городах – люди просто сапаютьгрядки і обробляють городи – земля завершення війни не чекатиме…
На моє здивування, переважно ті, кого ми зустріли, МІЖ СОБОЮ спілкуються українською. В одному з розвалених вестибюлів магазину бачимо двох підлітків, які… грають в настільний теніс! З багатьох розбитих під?їздів чути деренчання генераторів і навіть сміх – життя триває. Край вільнолюбного отамана Нестора Махна завждибув, є і буде Україною. Як би зайдам з боліт не хотілось іншого…
Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга», дорогою через Гуляйполе
