Вівторок, 19 Березня

Кітчева розмальовка «Богдан Хмельницький»

Яскраво-малиновий жупан, коричневих відтінків накидка, шапка, пояс, чоботи і навіть вуса, темно-сірі шаровари і жовта булава. Так тепер виглядає пам’ятник гетьманові Богдану Хмельницькому в селі Кунин Жовківського району Львівської області, пам’ятка історії місцевого значення. Оновили монумент активісти ГО «Твори добро+» і навіть розмістили великий логотип своєї організації на постаменті, де зазвичай зазначають, кому саме встановлено пам’ятник. Витратили на роботи 7 тисяч гривень. Така їхня дія щодо пам’ятника здійняла бурхливу реакцію в соцмережах та стала ще одним приводом обговорити ситуацію зі збереженням нашої спадщини, зокрема радянського періоду, яку нині переосмислюють.

Виготовлений із залізобетону пам’ятник гетьманові Богданові Хмельницькому на в’їзді в село ще недавно — напівзруйнований, одноколірний, захований за заростями дерев. А тепер — яскравий, пофарбований, «відкритий для світу».

Проти сірості та буденності?

Староста Кунинського округу Андрій Смалюх у коментарі «Суспільному» зазначив, що перед початком робіт погоджень не просили й не отримували, бо монумент пам’яткою не вважають: «До того пам’ятника нікому не було діла. Тепер деякі люди як їдуть, то кажуть: «А ви що, пам’ятник у себе на території поставили?» Вони навіть не бачили його в тих хащах і він такий сірий, буденний був, що його не помічали. Та то не є щось таке, як культурна спадщина, то просто був колгосп».

Натомість один із засновників організації «Твори добро+» Іван Іваницький зазначив виданню «Захід.нет», що не вважає проведені роботи реставрацією: «Це не реставрація. Якщо ми будемо використовувати таке слово, як реставрація, до нас будуть звертатися люди, які відповідають за архітектуру. Ми просто побачили пам’ятник, який був у аварійному стані і вже починав хилитися. Ми оглянули, визначили, які потрібно матеріали, і відреставрували (як бачимо, членам ГО самим складно визначитися з термінологією. – Ред.) його власними силами: так, як могли і вміли». Іван Іваницький також пояснив вибір кольорів: «Богдан Хмельницький вдягався в одяг такого кольору — ми знайшли багато фотографій і зробили його таким, яким його показують митці та історія. Вибрали такі кольори, щоб підкреслити, що це козак, отаман, і щоб привернути до нього увагу. Робили це не для когось і не для того, щоб пропіарити себе. Займаємось цим за власні кошти і робимо відповідно до ідеології нашої громадської організації. Хочемо реставрувати те, до чого іншим людям немає діла. Це не перша наша робота і не остання. Тому ми були готові до того, що люди сприймуть це неоднозначно».

«Він був у дуже поганому стані. Його треба було відновити. Перед нами його оновлювали просто щіткою і побілкою, а ми то все гарно відчистили, поґрунтували, обробили бетонним розчином, де була можливість, дали фасадну сітку», — цитує «Суспільне» керівника громадської організації Володимира Горбаня. Він не розуміє, чому навколо благодійного проєкту виник такий ажіотаж: «Я навіть скидав у фейсбук, як він виглядав. Ну можливо, ми не вгадали з ідеальним кольором. І мені шкода, що таке пишуть. Не можна так судити, бо наші хлопці, може, набагато більше роботи зробили», — додає Володимир Горбань. Місцевий мешканець Ігор Михняк зазначив, що в селі оновлений пам’ятник Хмельницькому всім подобається.  Як додає «Захід.нет», члени ГО «Твори добро+» схожим чином уже «відреставрували» пам’ятник жінці-трудівниці у селі В’язова колишнього Жовківського (нині Львівського) району.

Що цікаво, у коментарях у фейсбуку члени громадської організації розмістили фото ще одного пам’ятника Богданові Хмельницькому в селі Кунин і пропонують зацікавленим, зокрема тим, хто критикує їхню роботу, відреставрувати монумент. У відповідь активістам радять покосити траву й упорядкувати територію довкола, а не розмальовувати пам’ятник «яскравими кольорами Мікі Мауса».

«Реставрація+»

Дискусія у фейсбуку породила багато жартів і мемів на цю насправді сумну ситуацію. Такий розголос важливий, бо дає змогу пробувати доносити інформацію до громад: що є закон, який охороняє пам’ятки, що є хороший і поганий смак і що можна робити інакше.

Подаємо кілька промовистих фейсбук-реакцій на розмальованого Богдана Хмельницького.

Natalie Dzyubenko: «Краси вам трохи всім у стрічку… Термін «реставрація» заграв новими фарбами. Реставрація+».

Hanna Havryliv: «Бомбезна реклама ГО!!! Ми ото зі Спадщина.UA / Heritage.UA  три роки, купу сил, часу та контактів змордувалися з «впізнаваністю бренду», а хлоп на вірусній рекламі на отому-во став національно відомим за день».

Andriy Greczylo: «За совка вершиною «естетики» для таких скульптур було покриття золотянкою. А тут вже маємо «поліхромію». Мабуть, таким чином «повертають традиції» Давнього Єгипту і Античної Греції. Кажуть, що Парфенон також кольоровий був».

Роксана Харчук: «Нацреалізм епохи постмодерну. Наступним буде, мабуть, Шевченко?».

Zoriana Samotiy: «Український супермен. Організація «Твори добро +» погрожує, що то лише початок».

Ксенія Савчук: «П’єдестал схожий на молочний пакет, а Хмельницький на іграшку з Макдаку. І сум, і жаль, і висновки повчальні… Оця ГОшка «Твори добро+» гостро резонує з фразою аб’юзерів, які розповідають «Та я ж тобі лише добра бажаю», хоч то викривлення реальності. Іграшковий Хмельницький — це як (частково) символ тої фейсбучної децентралізації, де хваляться мальованими лавочками, перилами, бордюрами і толоками. Комунокретинізм просто».

Що робити з радянською «фабричною» спадщиною?

   Історик, директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Іван Сварник у коментарі «Ратуші» зазначив, що такого типу пам’ятників Богдану Хмельницькому є кілька сотень в Україні: «Їх масово встановлювали після 1954 року, коли прийняли тези ЦК КПРС про 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, і багато з них вносили в реєстри пам’яток. Постать Хмельницького варта пошанування, але в радянські часи вона була заідеологізована. Такі монументи не мають мистецької вартості, це радянський ширпотреб, який виготовляли масовим способом. А те, як пофарбували, уже питання естетичного смаку мешканців».

Частина з таких пам’ятників, зазначає історик, не дійшли до нашого часу, бо їх виготовляли з нетривкого матеріалу, скажімо, з гіпсу, й покривали бронзою, суриком тощо, щоб захистити від дощу і розвалювання: «Якщо їх не доглядати, то розсиплються самі. І це один з варіантів, як можна з ними чинити. Або замінювати на щось мистецькіше. Або, якщо громада хоче, то зберегти, але, звісно, відповідно до закону». Іван Сварник зазначає, що треба вкотре пояснювати мешканцям: не все, що блищить, — гарне і що старовина має цінність: «Бракує представників духовенства, яке просвічувало б людей. Треба пропагувати ідеї Шептицького про цінність нашої спадщини, що це спадок, на якому будується сучасна українська культура».

   Керівниця АРМ-3 ДП «Інститут «Укрзахідпроектреставрація» Лідія Горницька нагадує, що спадок, який ми отримали в переліку різних типів культурної спадщини, зокрема об’єктів монументального мистецтва, — іноді дуже суперечливий і до обговорення, бо не завжди ці твори високомистецькі й цінні: «В радянські часи встановили багато різного, зокрема солдатів з автоматами, колгоспниць тощо. Деякі монументи з тих часів декомунізовані, але, зрозуміло, це не стосується пам’ятника Хмельницькому в Кунині. Раз він внесений до переліку пам’яток, то до нього мали би ставитися так, як вимагає закон. Громада мала гарні поривання і не хотіла, щоб він руйнувався. Але робити таку розмальовку, звісно, не можна».

Щодо покарання за такі дії, то, каже Лідія Горницька, у нас за значно більші злочини не карають, як-от знищений стінопис у церкві в Славську, де винні однозначно мали б відповісти перед законом: «Треба пробувати доносити до населення міст і сіл цінність спадщини і відповідальність перед законом за її нищення. Обласна адміністрація має спонукати громаду замовити проєкт. Мав би попрацювати технолог-реставратор, який скаже, яким чином зняти фарбу, яку наліпили, розчистити, де є тріщини, дефекти, доповнити втрати, дати завдання реставратору. Я ще жартувала, що якби пофарбували в колір пудри, то не так би впадало в очі, як яскраво-червоний. Активісти, мабуть, згадували дитинство, коли ще не було такої великої кількості забавок і комп’ютерів і батьки їм могли придбати лише розмальовку».

«Коли обстежуємо історичні міста, то є проблема, як бути з таким спадком. Адже його і не викинеш, бо маємо зображення поважних історичних постатей, великих письменників, хай з відбитком тоталітарного режиму. Фабрики працювали, і не завжди продукували мистецькі витвори, — коментує Лідія Горницька. — Коли розробляємо опорні плани, то намагаємося вносити такі об’єкти, якщо не внесені, в перелік пам’яток історії, але не як пам’ятки монументального мистецтва. Вже за незалежної України встановлено чимало пам’ятників на місцях загиблих воїнів УПА, Січових Стрільців, які часто не є витворами мистецтва. Але це історія, тому такі речі не можна оминати. Проблема багатьох часів і поколінь, що держава не дбала і не дбає, щоб проводити належну освіту, звертаючи увагу зокрема на культурну спадщину. Починати треба з дитячих садочків та шкіл, подаючи інформацію на доступному рівні. Щоб було усвідомлення: культурна спадщина — один із визначників нації. Натомість не всі вчителі шкіл Львова знають, де Порохова вежа. Цей пробіл частково усвідомлений і цільовий, а частково напівсвідомий».

   Краєзнавець Микола Майданський, який проводить екскурсії селами й містами Львівщини, ділиться з «Ратушею» спостереженнями, що до спадщини люди ставляться по-різному: «Звісно, люблять дуже яскраве, щоб блищало. В селі Куровичах є капличка, як ви кажете, ніби дитяча розмальовка, але це некритично. Значно гірше, що пам’ятки понівечені і нікому нема до них діла. Сумно, коли громада має гроші, але витрачає їх на руйнування пам’яток. Встановлюють пластикові вікна, використовують жовтий булат, а тепер вже й синій додумалися, і виглядає як знущання з національних кольорів. Деколи краще, щоб нічого не робили. Є різні випадки. Наприклад, у Запитові чудово реставрували церкву, а в Гамаліївці знівечили — витвори того самого архітектора Льва Левинського. Потрібно виховувати смак, зі школи. А в нас смаки дуже дивні, і то масово. Парохи не завжди зорієнтовують людей у належному керунку чи ще й сприяють руйнації. Думаю, конкретно цей пам’ятник можна відновити, це досить поправимо. А от зруйнований стінопис у Славському вже не повернеш. Є зміни зворотні і незворотні. Звісно, потрібні час, зусилля, кошти. Але важливо не допустити незворотних».

Що далі?

   Начальник департаменту архітектури і містобудування ЛОДА Василь Петрик зазначив у коментарі «Ратуші»: «Оскільки пам’ятник є пам’яткою історії, то громада має оформити на нього охоронний договір і належно відреставрувати. Натомість облдержадміністрація готова їм у цьому допомогти фахівцями». За самовільну реставрацію є адміністративне покарання, але покладення цих адмінпокарань поки що не врегульовані, зазначив він у своєму блозі на сайті «Твоє місто»: «Ми офіційно будемо звертатися до Добросинсько-Магерівської громади, наголошуватимемо, що пам’ятник Богданові Хмельницькому є пам’яткою історії і що розмальовування фарбами не допустиме, відтак його потрібно відреставрувати. Насамперед: повернути до попереднього стану, а він був справді незадовільний, адже мав тріщини, основа була пошкоджена, все заросло мохом і потребувало очищення, консервації і реставрації, — не вихід. Його треба відреставрувати належним чином. Це мають зробити силами громади або громадської організації, яка його розфарбувала. Якщо вона могла зробити це, то буде під силу і реставрація».

Наталя ДУДКО

Share.

Leave A Reply