На захист спаленого Альберта
(про зотлілі головешки від вогнища під Нептуном, на площі Ринок у Львові)
Багато хто з нас безліч разів переходив повз пам’ятник Нептуну на площі Ринок у Львові. І мало хто здогадувався, що саме на цьому місці (ще перед спорудженням скульптури-фонтана) у 1641 році спалили одного львів’янина за… угоду з дияволом!
Якщо хтось зараз думає: “Ну от, знову чергові фантазії на тему спалення відьом”, то мушу розчарувати — договір львівського Альберта з дияволом, про який йдеться, зберігся до наших днів, давно вже відомий дослідникам і сьогодні кожен охочий може його оглянути у фондах рукописів центрального архіву на площі Галицькій у Львові.
Отож, далі — коротко. Почалося все з того, що молодий чоловік Альберт Вироземський певний час перебував на новіціаті у бернардинському монастирі у Львові. І він сам, і вся монаша спільнота палко бажали, щоби Альберт сумлінно підготувався до складення своїх перших чернечих обітів. До певного часу все йшло добре: відповідні науки, нічні чування, духовні розмови з братією та ігуменом, аж раптом… Сьогодні вже важко сказати, що насправді того дня трапилося, але Альберт вирішив доволі круто змінити свою долю.
Із документів кримінального суду міста Львова знаємо лише, що у 1641 році новика Альберта звинувачено у тому, що він, нібито, викрав в ігумена монастирську печатку і, підробивши документи, невдовзі всюди представляв себе священником (тобто духовною особою, яка мала право вділяти Святі Тайни: Хрещення, Шлюбу, Сповіді, Св. Причастя та ін.). На тому суді Альбертові інкримінували те, що, буцімто, він об’їздив сільські церкви довкола Львова, в яких відправляв Святі Літургії. Хоча, на суді вдалося довести (?) лише один такий випадок.
Ви здивуєтеся, але монастирський суд отців-бернардинців чомусь відразу відмовився розглядати справу Альберта, покликаючись на те, що він (Альберт) насправді не є духовною особою, а лише перебував у новіціаті, а тому його справу передали до лавничого суду львівського магістрату. Для Альберта це було дуже зле… Бо, згідно з тогочасним світським законодавством, за таке святотатство йому однозначно загрожувала смертна кара — незалежно від того, які оправдання він говоритиме на свою користь.
Зображення Бернардинців
… На що розраховував отой молодий чоловік, підробляючи документи про своє висвячення? Таке питання виринає чи не у кожного, хто вивчав цю справу. Про те, наскільки є справедливим саме так ставити питання — оповім нижче. А тепер перекажу версію монастирської братії на чолі з ігуменом. Отже, за їхніми словами, перебуваючи у крайній безвиході й у реальній перспективі зустрітися з катом, Альберт вирішив вирятуватися способом… укладення договору з дияволом. Цей документ, про що вже була мова, зберігся, і в ньому написано: “…Я своєю кров’ю ставлю підпис і піддаюсь під владу князя Люцифера. Взамін за це прошу двадцять років життя, після чого він має право взяти мене з душею і тілом. Згідно з цим контрактом, зрікаюсь Бога і Матері Божої. Цей контракт підписую з Вегліком, який винесе мене з в’язниці. На підтвердження підписуюсь власною кров’ю і віддаюсь під владу всім дияволам, зобов’язуюсь їм служити та їх прославляти. Вони повинні мені дати все, що потребую. Я їм буду служити, передаю за цим контрактом душу Веглікові Боруті й усім іншим, за що прошу звільнити мене з в’язниці цієї ночі…”.
Ще один нюанс щодо цього львівського договору з дияволом: написаний він кров’ю на пергаменті. На одному зі судових засідань Альберт, нібито, розповідав про якогось демона Вегліка, який з’являвся перед ним в образі молодого хлопця. Причому, з’являвся ніби нізвідки, наче “виходив зі стіни”. І, хоча на початках, за словами братії, той Веглік всіляко намовляв Альберта на суді все заперечувати, однак невдовзі змінив свої “поради” і почав намовляти Альберта до самогубства…
А, що було далі? — спитаєте ви. А далі — керуючись тогочасним законодавством, лавний суд Львова визнав Альберта винним за всіма пунктами обвинувачення і засудив до спалення на вогнищі. Вирок було виконано…
Спалення єретика живцем у Середньовіччі
Що до всього цього треба додати? По-перше, в Європі до середини XVI століття вважалося, що найбільш схильними до укладання договору з дияволом є освічені чоловіки (згадайте історію зі священником Теофілусом чи з тим же доктором Фаустом, який став чи не першою людиною, що відмовилась порушити договір із дияволом через дотримання чесності перед Спокусником).
По-друге, у випадку із львівським Альбертом мова — у жодному випадку — не може йти про повноцінний (і легітимний?) договір із дияволом, оскільки такі договори — цирографи, відомі у сотнях різночасових екземплярів і на сьогодні досить добре вивчені. Так от, оті письмові договори — це лише незначна частка всіх тих складних ритуалів, які супроводжували зречення Хреста і передання себе під владу віковічного ворога Божого. Така присяга сатані передбачала символічне змивання зі себе освяченого єлею, відмову від хресних батьків, запис імені у Книгу Смерті, відмову приймати Святе Причастя, обіцянку розбивати священні християнські реліквії, ніколи не використовувати освячену воду чи свічки і, звичайно, тримати у глибокій таємниці про свою угоду з дияволом.
У реальному житті частина тих сатанинських ритуалів передбачала пародію на Тайну Хрещення та певне наслідування ритуалу “омажа” — феодальної присяги. Наприклад, найдетальніший покроковий опис укладання договору з дияволом (11 пунктів) подає італійський священник Гуаццо під час аналізу “Пакту з дияволом 1608 року”. Згідно із цим договором, така угода передбачає повне зречення християнської віри і присягу сатані, під час якої обов’язковим елементом було топтання хреста.
Який висновок з усього цього можна зробити..? Той документ, який монахи-бернардинці нібито знайшли у в’язничній камері, в якій утримувався Альберт, жодним чином не можна трактувати як договір із нечистим. Бо для укладання справді чинного договору (цирографа), треба було провести доволі складні процедури і ритуали, почерговість яких давно відома і добре описана. Нічого з цього зроблено не було. Ба більше, ні суд, ні тогочасні посадові особи та керівництво монастиря навіть не розглядали питання: наскільки отой “договір із дияволом”, нібито знайдений в камері Альберта, відповідає бодай основним ознакам загальновідомого, в тогочасній Європі, цирографа. При цьому варто пам’ятати, що до в’язня Альберта не допускалися жодні сторонні особи, які б могли посприяти йому (якби він мав на те бажання) у здійсненні відповідних ритуалів.
Іншими словами, у мене є серйозний сумнів, що ту записку на пергаменті, написану кров’ю, справді можна трактувати як договір із дияволом. Є сумніви й у тому, що її справді написав, перед своєю смертю, Альберт. Трохи знаючи ментальність осіб того часу, припускаю, що той “договір” Альбертові просто підкинули, намагаючись у такий спосіб відомстити йому за те, що нібито самовільно проголосив себе священником (чому не допускається можливість, що його (Альберта) міг висвятити інший священник з-поза стін бернардинського монастиря?).
Хто міг зробити таку підлість — не знаю, однак, зіставивши очевидні факти, я дійшов висновку, що тут явно є справа інших рук. Звичайно, говорити про якихось “енкаведистів темного середньовіччя” я не буду. Поставмо собі лише питання: кому був вигідний саме такий судовий вирок Альбертові? Передусім це було вигідно самому ігуменові монастиря й усій братії, які не лише не провели належного розслідування, але й просто “закрили справу”, передавши її не до церковного, а до світського лавного суду, фактично “вмивши руки”, як Пилат. В такий не зовсім законний спосіб ігумен і братія позбулися зі своїх лав непрогнозованого, на її думку, новика. Однак, для з’ясування всіх обставин тієї сумної пригоди з Альбертом, необхідне кваліфіковане дослідження на цю тему, яке б передбачало вивчення листування між ігуменом і прелатом ордену бернардинців щодо цієї справи, а також зіставлення справжнього почерку і підпису Альберта з тим, що написано у “договорі з дияволом”, який йому інкримінували.
Зрештою, цікавою могла б виявитися інформація після аналізу крові на тому львівському “договорі з дияволом”. Бо щось мені підказує, що ті, хто інсценізував зречення Альберта, по-перше, не дуже мали час заморочуватися у виборі крові (й могли використати для цього кров тварини чи птаха); по-друге — не мали “набитої руки”, щоби в усіх деталях відтворити справжній почерк заблудлого брата Альберта…
Микола БАНДРІВСЬКИЙ, історик
