Настав час дозволити Україні приєднатися до НАТО
Молодий ампутант мав одне питання. Ми знову сиділи у реабілітаційному центрі в Києві, і я бачив такі ж травми, які спостерігав минулого року: відсутні кінцівки, черепні шрами, сухі руки та ноги, які більше не слухають своїх власників.
Різниця полягала в тому, що тепер різанина Путіна обрушилася на нову групу українців – помітно молодших, ніж минулорічні жертви, серед яких тепер була і жінка. Я знову потискав їм руки (де це було можливо), обіймав їх і намагався всіх підбадьорити, зокрема молодого чоловіка на ліжку, який втратив ліву ногу аж до стегна. «Коли ви дозволите нам використовувати Storm Shadow?» – запитав він, і його підтримали інші.
Я відповів їм позитивно чи, принаймні, обережно позитивно, бо саме того дня британська делегація прибула до Вашингтона. Якщо вірити повідомленням для ЗМІ, це, можливо, був момент прориву, коли американці та британці мали оголосити, що бідні українці нарешті зможуть належно захищатися від путінських плануючих бомб. Ми разом задіємо наш технологічний резерв і дозволимо їм використовувати зброю, яку вони вже мають – Storm Shadow і Scalp-EG, його французький еквівалент, а також американські системи ATACMS – так, як вони мають працювати.
Я був упевненим, що ці дозволи дадуть, бо не міг собі уявити, для чого ще Британія влаштовувала цю зустріч. Чому ж ще інакше прем?єр міністр Кір Стармер відправився до Білого дому у своєму костюмі та окулярах, профінансованих Вахідом Алі? Що там робила Сью Ґрей? Впроваджувала правила щодо «пристойности й етики»? Як би не так…
Тепер, здається, переговори між США та Великою Британією завершилися провалом – принаймні наразі. Що, чорт забирай, ми маємо сказати українцям? Дні спливають. Вбивства тривають. Що ми скажемо всім тим, хто продовжує страждати від втрат і каліцтв через Путіна?
Що ще ці люди мають зробити, щоб показати всім нам свій бойовий дух і здатність перемагати? Подивіться на те, чого вони досягли в Курській області, на їхню сміливу атаку на російську землю, де вони захопили понад 500 квадратних миль і 100 сіл, створивши стратегічну дилему для Путіна, яка лише посилиться, коли почнуться осінні дощі, і бойовий сезон добігатиме кінця.
Тоді задумайтесь, що ще вони могли зробити і наскільки швидше, щоб переламати ситуацію на користь України, якби ми не затягували з нашою допомогою. А тепер спитайте себе: скільки українських життів і кінцівок можна було б врятувати, якби ми вчинили правильно або принаймні зробили це раніше. Коли ви дивитеся на покалічені тіла цих солдатів, ви усвідомлюєте якою жахливою є наша затримка.
То чому ми робимо це знову? Що затримує дозвіл на використання Storm Shadow і дозвіл їх використовувати проти баз Путіна всередині Росії? Можемо ми, будь ласка, припинити базікати цю стару нісенітницю про «ескалацію» та так званий страх спровокувати Путіна? Цей аргумент висловлювали на кожному етапі за останні три роки, і на кожному етапі його було спростовано подіями.
Я пам’ятаю, як отримував попередження від британського істеблішменту про ризик «ескалації», коли ми відправляли ракети NLAW, прямо перед тим, як Путін вторгся – хоча насправді ця зброя була надзвичайно важливою для українців, щоб зупиняти російські танки. Ці люди висували один і той самий аргумент проти відправлення західних танків, проти відправлення літаків, проти відправлення ракетних систем усіх видів; і все ж результат завжди був однаковим.
Розкидання бліх Путіном та його брязкання зброєю виявилися нісенітницею, бо насправді це він боїться ескалації. Одна з причин, чому українці змогли провести свою вражаючу операцію в Курській області, полягає в тому, що після понад шести місяців болісних затримок у Конгресі, нарешті починають надходити $60 мільярдів допомоги від США.
Якщо вас насправді турбує «ескалація», уявіть, що станеться, якщо Україна програє цю війну – ось тоді почнеться справжня ескалація. Україна не програє, але якби програла, ми мали б ризик ескалації по всьому периметру колишньої радянської імперії, включно з кордоном із Польщею, — тобто там, де би Путін сам собі вирішив, що агресія принесе його користь.
Ми, ймовірно, побачили б ескалацію у Південно-Китайському морі та на Близькому Сході. Ми стали б свідками загальної ескалації глобальної напруги та насильства, бо поразка України і перемога Путіна були б не лише трагедією для молодої, сміливої та прекрасної країни; це означало би глобальний колапс західної довіри.
Це означало б руйнування всіх наших заяв про готовність відстоювати «свободу» чи «демократію». Найбільше поразка України означала б – не варто замовчувати це – катастрофічну поразку НАТО, фіаско аури непереможности НАТО, яка допомагала нам, британцям, бути у безпеці останні 80 років. Цього не можна допустити. Тож, заради Бога, нумо вирвімося з цього трансового стану і припинімо бурмотіти про «ескалацію», як привід для вагань.
Нам треба стати серйозними і реалістичними, і перший крок до здорового глузду полягає в тому, щоб зрозуміти, що немає почесного компромісу з Путіним. Нам треба відмовитися від будь-якої ідеї, що українці підуть на угоду. Вони не підуть. Вони не обміняють землю на мир. Вони воюють занадто довго і занадто багато постраждали. Їхня ненависть до Путіна – а тепер, напевно, і до російського агресора в цілому – є настільки яскравою, що жоден український лідер не зможе укласти таку угоду і залишитися при владі. Так, українці втомилися, і звичайно, є багато тих, хто хоче, щоб війна закінчилася. Але їхня воля до боротьби залишається незмінною, і мені здається, що країна скоріш зануриться в анархію та громадянську війну, аніж погодиться на поділ.
Ми на Заході будемо божевільними, якщо спробуємо нав’язати такий результат. Єдиною альтернативою є морально правильний курс дій. Це триетапний план української перемоги, який, як я вірю, президент Володимир Зеленський оголосить у США найближчими днями.
Нам треба припинити цю жалюгідну гру в «повільні кроки» з Путіним. Ми повинні припинити затримки. Ми маємо відмовитися від мантри про те, що ми з Україною «стільки, скільки знадобиться» (що тепер викликає в українців лише зітхання). Ми повинні зробити все можливе і виграти.
Нам треба показати, що ми серйозні, насамперед дозволивши українцям використовувати зброю, яку вони вже мають. Це безглуздо (і жорстоко) вимагати від них захищатися від бомбардувань, коли одну руку у них зв’язано за спиною. По-друге, ми повинні створити пакет кредитів за зразком ленд-лізу: пів трильйона доларів, як запропонував колишній держсекретар США Майк Помпео, або навіть трильйон.
Пам’ятайте, що в довготривалій перспективі мирна та квітуча Україна повністю виправдає ці сподівання, так само як Британія сумлінно виплачувала ленд-ліз до часів прем’єрства Тоні Блера. У короткотерміновій перспективі великий пакет ленд-лізу надішле Кремлю повідомлення про те, що ми перевершимо вас фінансово і підтримуватимемо Україну на рівні, якого ви не зможете досягти.
Третє і найважливіше – ми повинні покінчити з двозначністю, яка переслідує Україну з кінця Холодної війни, і надати остаточне інституційне визнання долі, яку український народ обрав. Ми повинні негайно прийняти Україну в НАТО — я маю на увазі прямо зараз.
Є спосіб це зробити. Ми могли б запросити Україну приєднатися до НАТО ще до закінчення війни. Це можливо, бо ми могли б поширити гарантію безпеки за статтею 5 на всі території України, які наразі контролюються Україною (чи станом на кінець цього воєнного сезону), одночасно підтверджуючи абсолютне право українців на всю територію їхньої держави в межах 1991 року. Ми могли б захистити більшу частину України, одночасно підтримуючи право України відновити контроль над рештою територій. У межах договору НАТО є багато можливостей для цього. Дивіться статтю 6, яка визначає, що країни можуть бути членами, навіть якщо гарантія безпеки не поширюється на всі їхні міжнародно визнані території.
Ми повинні зробити це в найближчі кілька місяців, бо це єдиний найкращий крок, який ми можемо зробити, щоб припинити цю жахливу війну. Прийняття України до НАТО надішле важливе повідомлення Кремлю, яке росіянам дійсно треба добре почути.
Повідомлення буде таким: це все. Це кінець. У вас більше немає імперії. У вас більше немає «ближнього зарубіжжя» чи «сфери впливу». Ви більше не маєте права диктувати українцям, що їм робити, так само як ми, британці, не маємо права вказувати нашим колишнім колоніям, що їм робити. Настав час для Путіна зрозуміти, що Росія може мати щасливе і славне майбутнє, але, як Рим і як Британія, росіяни мають остаточно приєднатися до рядів постімперських держав – і це добре.
Чи можливо це? Звісно, так, але це залежить від нас, від НАТО і, передусім, від США. Це означає, що ми всі маємо взяти на себе зобов’язання захищати українську територію; і, звісно, це викличе занепокоєння та опір. Стратеги Пентагону вкажуть на карту, на величезні розміри України, і вони будуть зосереджуватися на ризиках і витратах. Але, як я вже казав, я вірю, що мирна Україна зможе покрити ці витрати.
Щодо ризику, то він є зовсім іншим. Ризик полягає в тому, що ми можемо продовжити цю невизначеність і нерішучість щодо майбутнього України, яка вже призвела до найгіршої війни в Европі за моє життя. Якщо адаптувати вислів святого Павла, то членство України в НАТО принесе віру, надію і ясність, і найбільшим з цього є ясність. Членство України в НАТО означає ясність щодо кордонів, ясність щодо управління, ясність як для Росії, так і для України; а з ясністю настануть мир і стабільність.
Чи зробить це якийсь президент США? Чи зробить це Дональд Трамп? Я багато разів стверджував, що республіканський кандидат був набагато кращим у питаннях зовнішньої політики, ніж кажуть його критики. Трамп був сміливішим, жорсткішим і рішучішим, ніж його демократичні опоненти, у питаннях Сирії, Ірану та самої України, де він першим поставив протитанкову зброю. Так, я вірю, що він має силу зробити це і завершити війну таким чином. Я також вірю, що, відверто кажучи, іншого варіанту немає.
Якщо ми хочемо миру, ми повинні поставити українців у якомога сильнішу позицію, і є єдиний шлях, як це зробити. Великий республіканський президент Рональд Рейґан назвав Радянський Союз «імперією зла», і я не можу повірити, що якийсь президент США, республіканець чи ні, дозволить Путіну відновити її.
Борис ДЖОНСОН,
The Spectator
Фото: Getty Images
