Роз’Єрмачення чи імітація?
Єрмак пішов, щоб залишитись
Тривале зависання Володимира Зеленсь-кого з кадровим рішенням щодо наступника Андрія Єрмака — це вже давно не про «пошук балансу» і не про «обережність у воєнний час». Це симптом. І симптом доволі неприємний. Бо він свідчить не лише про небажання змінювати архітектуру влади й повертати її в рамки Конституції, а про значно глибше — про нездатність жити за законом як системою, а не як декорацією.
Зеленський вкотре демонструє: йому комфортно керувати не державою з розподіленими функціями, а студією ручного управління, де всі ролі прописані під одну людину, а суфлер завжди стоїть збоку сцени. Саме тому кадрова пауза навколо Єрмака перетворилася на політичний ступор. Бо замінити людину — легко. Замінити модель — ні.
Символом цієї моделі давно стало звернення Зеленського до Івана Баканова, виголошене колись у Борисполі, з майже фольклорною формулою: «розберися з тим чортом». Без процедур, без інституцій, без рішень, оформлених у правовий спосіб. Просто дзвінок. Просто вказівка. Просто віра, що «свій» усе владнає. І саме так роками керувалася країна.
Андрій Єрмак цю систему не вигадав — він її ідеально обслуговував. Він був не стільки керівником ОП, скільки перекладачем президентських імпульсів у неформальні накази. Не інституція — а провід. Не політика — а логістика волі. Саме тому сьогодні завдання Банкової звучить парадоксально просто і водночас геніально у своїй цинічності: Єрмак має піти так, щоб нікуди не піти.
Бо піти по-справжньому — означало б визнати, що проблема не в персоналії. А в системі, без якої президент, схоже, вже не вміє керувати країною.
«У військо пішов — та не дійшов!»
Після відставки Андрій Єрмак різко відкрив у собі новий жанр — імпульсивну публічну тінь. Формально — «пішов у військо». Фактично — завис десь між штабом, телеграмом і старими контактами. Не на фронті, не в тилу, не в політиці — а в знайомому стані між. Стані, який він опанував за роки роботи в ОП краще за будь-які державні інституції.
Це «пішов, але не дійшов» стало ідеальною метафорою його нинішнього статусу. Бо військо — це структура. Там є підпорядкування, чіткі ролі, правила і відповідальність. А імпульсивність — головний ворог армії. Саме тому образ Єрмака в камуфляжі виглядає не як трансформація, а як імітація переходу, чергова спроба зберегти вплив, не взявши на себе нових обмежень.
За останні десять днів Єрмак кілька разів демонстрував цю нервову активність: фрагментарні сигнали в публічному просторі, хаотичні витоки, неузгоджені меседжі через «дружні» канали. Це не стратегія — це рефлекс людини, яка звикла бути центром, але раптом опинилася на периферії. І замість мовчазної паузи, яка могла б зіграти на користь, ми бачимо метушню.
Аналітично це важливий момент: Єрмак після відставки втратив головне — інституційну броню. Раніше будь-який імпульс прикривала посада. Тепер кожен рух — оголений. І саме тому його імпульсивність стає ризиком не лише для нього, а й для системи, яка ще не вирішила, що з ним робити.
Бо якщо він справді «у війську» — тоді мовчання і дисципліна.
А якщо ні — тоді це політика без мандата.
І в обох випадках країна бачить стару проблему: людина, яка не вміє бути поза центром управління, але ще не готова остаточно з нього вийти.
Отже, Єрмак у військо ніби пішов.
Але, як і з реформами, — до кінця не дійшов.
«Під охороною “Альфи”»
Але не лише безглуздими обіцянками «піти на війну» відзначився Андрій Єрмак після відставки. Справжній скандал — той, що нагадав усім: Єрмак нікуди не пішов — почався з дрібної, на перший погляд, деталі. Його охороняє не УДО, як це передбачено для вищого керівництва держави. Його охороняє антитерористичний підрозділ СБУ — легендарна «Альфа».
І тут у аналітиків одразу з’явилося більше запитань, ніж відповідей. Бо «Альфа» — це не про протокол і не про статус. Це про загрози, спецоперації і режим «особливої важливості». Її не виділяють для колишніх чиновників, які «відійшли від справ». Її залучають тоді, коли людина залишається елементом активної конфігурації безпеки.
Фактично це означає одне: держава продовжує вважати Єрмака фігурою, що перебуває у зоні підвищеного ризику. Або — що ще цікавіше — фігурою, яка володіє інформацією та впливом такого рівня, що потребує захисту не за статусом, а за суттю.
І тут руйнується вся легенда про «відхід», «паузу», «новий етап життя». Людина, яка справді пішла, не потребує «Альфи». Їй достатньо приватної охорони, тиші і часу. А «Альфа» — це сигнал. Причому сигнал не публіці, а системі.
Саме після цього епізоду багато аналітиків почали копати глибше: не в чутках, а в логіці безпеки. Бо якщо Єрмака охороняє спецпідрозділ СБУ, значить, він і далі перебуває всередині контурів ухвалення рішень, хоч і без формального крісла.
Іронія в тому, що охорона мала б створювати образ «вразливості». Натомість вона створила образ незавершеного виходу. Людини, яка більше не посадовець, але ще й не цивільний. Яка формально — ніхто, але фактично — все ще надто багато.
Тож скандал з «Альфою» став моментом істини: не словами, не постами і не заявами, а силовим фактом було доведено — роз’Єрмачення знову відклали.
Бо від влади можна піти.
А от від системи, яку ти роками будував під себе, — значно важче.
Найглибший корінь – адміністративний
Зеленський тягнув із вилученням Єрмака з численних комісій і робочих груп не тому, що не встигав, а тому що боявся зламати звичну систему опор. Бо всі ці «групи», понастворювані Єрмаком — від Єрмака–Макфола до Єрмака–Саллівана — були не майданчиками діалогу, а каналами персонального впливу, які обходили як МЗС, так і Кабмін.
У підсумку Зеленський наважився на напівкрок. Єрмака вивели з формально публічних, репутаційно токсичних форматів — тих, що світилися в західних медіа і дратували партнерів саме своєю персоналізацією. Група Єрмака–Макфола фактично знеособлена, контакти з американськими радниками формалізовані, а публічна «дипломатія через Єрмака» згорнута. Це було потрібно, щоб показати: ОП нібито повертається до інституційної логіки.
Але з ключових внутрішніх контурів Єрмака не прибрали. Він і далі зберігає вплив на неформальні координаційні майданчики з безпекових і переговорних питань, де немає протоколів, але є доступ. Саме там Зеленський не ризикнув різати по живому — бо це означало б залишитися без «універсального диспетчера», який роками підміняв собою і РНБО, і частину уряду, і дипломатичний корпус.
Отже, маємо класичну ситуацію імітації: з вітрини Єрмака прибрали, зі складу — ні. Зеленський показав Заходу, що «реагує», але всередині системи залишив собі звичний важіль ручного керування. А це означає, що розрив не завершений, а лише замаскований — і питання Єрмака лишається відкритим не кадрово, а інституційно.
Кадри залишаються: Єрмак пішов, але всі його — на роботі
Найбільша помилка тих, хто повірив у «роз’Єрмачення», — вони дивилися на двері, а треба було дивитися на кадри. Бо в українській владі й досі діє просте правило: якщо пішов диригент, але оркестр грає ту саму мелодію — значить, диригент просто вийшов покурити.
Прем’єрка Свириденко — людина без власної політичної біографії, зате з бездоганною біографією Банкової. Її уряд — це не Кабмін, а філія ОП із бухгалтерією. Вона не сперечається, не ініціює, не формує альтернатив — вона акуратно адмініструє те, що спускається згори. Ідеальний кадр Єрмака: лояльний, тихий, без амбіцій на самостійність.
Прокурор Кравченко — ще тонше налаштований інструмент. Формально — незалежна гілка влади. Фактично — режим очікування сигналу. Гучні справи зависають, незручні — не народжуються, потрібні — з’являються вчасно. Це не прокуратура — це система відкладеного правосуддя з ручним таймером.
Голови ОВА — окрема каста. Без політичної ваги, без електоральних перспектив, але з повною залежністю від Банкової. Саме такі люди ідеально підходять для вертикалі Єрмака: керівники без власного голосу, зате з добре розвиненим слухом.
А тепер — родзинка. Рустем Умеров. Формально — міністр оборони і головний переговорник. Неформально — продовження місії Єрмака, але з міжнародним апгрейдом. Умеров веде перемовини так, ніби сценарій уже написаний не ним. А в перервах між раундами — дає свідчення ФБР. Кар’єрна багатозадачність нового зразка: вдень — переговори, ввечері — покази. І все це з виглядом людини, яка «просто виконує роботу».
У цій конструкції Єрмак уже й не потрібен фізично. Його роль розмножили, рознесли по кабінетах і легалізували. Тому головна іронія моменту проста: Єрмака нібито немає, але вся влада досі говорить його мовою.
І поки ці кадри на місцях, питання «чи повернеться Єрмак?» — другорядне.
Бо він, по суті, нікуди й не йшов.
Чи вдасться не сісти?
Фінальне й найнеприємніше питання для Андрія Єрмака сьогодні звучить уже не як «чи повернеться у владу», а значно прозаїчніше: «чи вдасться не сісти? Бо коли система починає скидати з себе тінь, вона зазвичай робить це не з подяки, а з інстинкту самозбереження.
Останнім часом навіть ті, хто ще вчора мовчав, почали говорити. Одкровення експрессекретарки Зеленського Юлії Мендель стали маркером: вперше з внутрішнього кола публічно пролунали натяки на «персональну узурпацію влади Єрмаком», на підміну інституцій «однією людиною з доступом до президента». І це вже не телеграмний фольклор, а свідчення людей, які бачили процес зсередини.
Саме тут і з’являється аналітична розвилка, про яку сьогодні шепочуться не лише в Києві, а й за його межами. Для Єрмака вимальовується вибір між кількома траєкторіями.
Перша — «перспектива Льовочкіна»: тиха еміграція, дистанціювання, роль «ексархітектора», який багато знає, але не лізе в кадр і не заважає новим гравцям. Друга — «перспектива Деркача»: токсичність, міжнародні розслідування, перетворення з сірого кардинала на політичного вигнанця з чорними мітками. Без права повернення! І найгірша — «перспектива Портнова»: статус людини, яка стала надто зручною мішенню, коли колишні зв’язки більше не захищають.
Що обере Єрмак — залежить уже не лише від нього. Коли починають говорити свідки, коли кадри залишаються, а політичний дах зникає, простір для маневру різко звужується. Бо в українській політиці є жорстке правило: «узурпацію терплять доти, доки вона прикриває всіх». Коли ж вона стає персональною — починають шукати крайнього.
І тоді питання «чи вдасться не сісти?» перестає бути метафорою.
Володимир ЦИБУЛЬКО, політолог, журналіст, блогер, спеціально для «Ратуші»
