Четвер, 28 Березня

ШЛЯХ ВОЇНІВ

ВІЙНА як вона є…

Я не зважився їх сфотографувати. Ці два невеликі згромадження людей, які символізували собою різні етапи війни. На вокзалі буквально на кілька хвилин перетнулися дві колони чоловіків: кілька десятків свіжомобілізованих неофітів і зо півтори сотні поранених, які чекали, коли їх розподілять по групах, що мали роз’їхатись на лікування та операції в різні міста воюючої України. Мобілізяки дивились на цих посірілих, втомлених, пошматованих людей, одягнутих в залишки пікселів, камуфляжів, лікарняні халати і старі футболки та шорти, як на своє можливе (не дай Боже!) майбутнє, а поранені і скалічені лише кидали на новобранців співчутливі погляди. Мовляв, і ви такими, хлопці, будете. Якщо, звичайно, пощастить…

Я боюсь робити цей допис. Бо не знаю, чи він потрібний. Адже правда про війну набагато страшніша, ніж кастровані дописи пресслужб і рафіновані повідомлення пресцентрів.

Але, як казав мій батько: «Не знаєш як робити – чини по совісті!» А по совісті – такі дописи потрібно робити вже давно. Щоб потім юнача романтика і настрої «війна закінчиться в квітні» не розбивались об місива скривавлених тіл і тугу одноманітних окопних буднів. Я плюну в обличчя будь-кому, хто скаже, що ТАКОГО не може бути, бо нас до ТАКОГО ніхто не готував…

Мої скалічені війною співрозмовники – різні. За віком, бойовою підготовкою, фронтовим досвідом і пережитими стражданнями. Їх єднає одне – вони не мають жодної краплі сумніву в трьох речах. Перша, головна – ми обов’язково переможемо. Друга – Україна була до цієї війни РЕАЛЬНО не готова і саме тому ми платимо таку неймовірну ціну, що вимірюється людськими життями. Третя – ця крововичавлювальна масакра назавжди залишиться з ними і не тільки через отримані рани та ПТСР… Насамперед – через пам’ять про загиблих побратимів. Їхні обличчя і теплі слова про своїх діток, які чекають батька вдома, приходитимуть у снах разом з фантомними болями втрачених пальців чи кінцівок…

   ——-

– Я знав, що ця війна буде, і дивувався тим, хто цього не бачив. Тому обстріл ракетами нашої зенітно-ракетної частини поблизу Енергодара для мене не став несподіванкою. Як і те, що наступного дня по частині вдарив ще й російський штурмовик. Цікаво, що за добу до цього частина передислокувалася і загинули від обстрілів в основному мирні люди. Саме це вказало на те, що протистояння буде нещадне і криваве – просто в нас такий ворог: коли б’єшся з людожером, то розраховувати на пощаду не треба, бо ти для нього просто харч, і все. Говорити з ним, як з нормальним – втрачати час. Найбільша біда – неймовірна кількість тупого совкового начальства, яке по-скотськи ставиться до підлеглих. Непідготовлені, несамостійні, боягузливі, які працюють заради картинки чи доповіді начальству. Плюс зрада. Ти от думаєш, що вата й зрадники тільки у вас на донецькому напрямку, а воно, чоловіче, аж ніяк не так. У нас 1 рота майже вся полягла, бо два фермери на Херсонщині завели руських нам в тил! Першим танковим снарядом знищили у хаті на нараді всіх офіцерів. До одного… 19 чоловік лишилось з піхотної роти! 19… А було більше сотні! Я, власне, єдиний раз цих хлопців в обличчя і побачив… Всі, між іншим, були тоді і без шоломів, і без броніків. Не видали. Більшість рОдом з Кривбасу. Потім все привезли, але вже не було на кого вдягати. Згодом сформували нову 1 роту, але комбат і її угробив. Уявляєш, поставив гранатометників на дорозі і каже: «Отут на танки і чекайте». Не в кущах, не в засідці, а на ДОРОЗІ!!! Вони й дочекались… Танк скільки б’є? Правильно – 6 кілометрів. А гранатомет? Правильно, знаєш, прицільно до 500 метрів. Танк Я ОДНИМ ПОСТРІЛОМ знищив всіх проти танкістів! Комбата потім знали, комбрига теж. А людей – хто поверне?! Такі хлопці були…

А ще піймали ми попа, який корегував вогонь російських «Градів»! Техніку розбили, школу знищили, людей місцевих багато поранило – а цьому божому слузі ворог за це на карточку скинув 40 тисяч гривень! Чуєш, брате – 40 тисяч гривень!!! А ти кажеш, не убий… Ні, ми його не вбили – передали СБУ, хоча в мене б рука не здригнулась…

Поранило мене ПТУРом – страшна зброя, скажу тобі. Я бачив, як ПТУР вибуховою хвилею розірвав на дві половини командира підбитого танка, який вилізав через люк – од його верхньої половини до нас в окоп тільки рука прилетіла… Нас тоді кинули в атаку лобову, де нас вже чекали. Засідка була з ПТУРами – думали, що ми будемо з танками. А в нас тільки повні короби набоїв. Нас розбили в хлам! З’ясувалось – це був відволікаючий маневр: за цей час наші танки вдарили з іншого боку і відбили два села. Як би нам про це сказали, то ми б не тягнули з собою таку кількість БК і гранат – мали б більші шанси втекти від вогню. ПТУР переді мною вдарив в дерево, думаю, якби не воно, то не мав би ти зараз, Анатолію, не тільки пальців на руці і одного ока, а й взагалі лишився б без голови, а то й без тіла. Фартануло…

   ——

– До нас в окоп прилетіло дві танкові болванки. Нас було там четверо. Врятував згин окопу. У всіх – важкі контузії, а в мене – 3 осколки в нозі і кусок задниці черкнуло. Хлопці ходили дивитись, як ніби ми бронтозаври, бо щоб два танковихі снаряди за три метри і всі живі – це неймовірно! Думав, додому відпустять на 10 днів, а тепер чую: осколки витягнемо, підлатаємо, легенька реабілітація – і в окопи! А мене від тієї контузії голова просто розколюється! Наш начмед каже: «Молодий – все пройде!» А я таких молодих чоловік 20 в пакети спакував на «дємбєль»…

   —–

«Туча», Нацгвардія, геть молодий хлопчисько, воював в Сєвєродонецьку: «Ми з батьком – в сусідніх підрозділах. Він за мене переживає, я за нього. Як ото шість днів в Сєвєрі зв’язку не було, то я чуть головою не поїхав. Потім до мамки у Вінницю додзвонився, то вона успокоїла, що батько живий. Відразу стало легше. В Сєвєрі ми б піда… ів наказали, якби не їх арта – б’ють масово і дуже точно – ямка в ямку. Я бачу, бо піднімаю « пташку» в небо – і все, як на долоні! До речі, її треба піднімати в одному місці, а садити в іншому, бо ті казли такі речі відслідковують.

Були в нас і 200-ті, і 300-ті, але, якби не везіння, то лягло б нас там в десятки разів більше! Пам’ятаєш, Піля, як кугуар з чиїмось бійцями в річку злетів? Ніхто не виплив… А з другого боку я сам бачив, як при відході пліт з БК і зброєю перевернувся в Сіверський Донець на глибині! Не повірите; пацани в броніках і з автоматами не тільки самі виплили, а ще й витягнули потім той пліт з прив’язаним вантажем! Адреналін. Я, між іншим, до своїх з РПГ і автоматом теж на адреналіні вийшов з вивернутою ногою! Якби хоч на хвилю зупинився віддихатись – вже далі не пішов ні кроку… З тим виходом з Сєвєра я теж поняття не маю – їх арта нас мочила нон-стоп, а тут за півтори години переправи – жодного прильоту! Або їм БК не привезли, або якийсь не зрозумілий «договорняк»…

   ——-

– У мене позивний «Моїсей». Це без варіантів, бо прізвище Моїсеєв. Я з 16 в АТО, а тут перевели мене на САУ. А я ж бачите, який високий, то пішов заряджаючим. Ця біда вчора сталась: шрапнель накрила! Мєхводу нічого, мені осколок в скроню і в ногу, а навідника, він гілки для маскування рубав, – через спину в серце на смерть. Я спершу думав, він має шанси, підклав йому під голову ноутбук, шапку, хоча обличчя в нього відразу посіріло і знекровилось! Він сам з Дніпра, двоє діток маленьких лишилось. Комдив машину на похорон виділив. Як я з осколком в скроні вижив – лікарі не розуміють. Просто не розуміють, і все. Ось він в мене в коробочці лежить. Мене ж від удару цим осколком метри на три відкинуло… Дружині я сам подзвонив, щоб командири не наговорили чогось зайвого. Контузія надважка – очі червоні і голова тріщить. Найбільше переживаю, щоб не комісували. Я хочу і буду воювати! Це моя земля і я, Сашко Моїсеєв, киянин, жодній потолочі не дозволю тут качати права! Ворога зневажаю глибинною зневагою – ось він я, на фронті, я обрав свій шлях воїна, стріляй в мене! А ти, падла, стріляєш, по мирних людях, по жінках та дітях, ти не маєш права називатись солдатом – ти тупий агресор, окупант і шваль! Ти вже покрив ганьбою і себе, і своє військо, і свою країну, але тобі байдуже, бо ти не знаєш і не можеш знати, що таке совість, честь і мораль! Тому ти приречений! Я маю двох синів. 5 рочків і 1,5. Хороші хлопчики. Дуже їх люблю. Може, перед передком вдасться їх побачити?

   ——-

«Піля», командир відділення, Нацгвардія, воював в Сіверодонецьку: «Я вже 5 рік в армії – багато чого надивився. Коли Київщину від русні звільняли, заходили в містечка – люди нам на дровах борщ варили, останнє віддавали! Мені в пам’ять закарбувалася оповідь, як ці смердючі орки затягнули до себе в машину дівчинку-підлітка, її батько біг за машиною, кричав, а вони його зрізали автоматною чергою! Хіба таке пробачиш?! В Сєвєрі ми показали себе достойно, хоча, скажімо, той самий «Легіон свободи» воював взагалі на п’ять з плюсом – я це оцінюю як професіонал!

Попри те, що російська піхота ховалась за валом артобстрілів, траплялись і удачі. Наш гранатометник виглядає з вікна, а п’ятеро піда…ів стоять і КУРЯТЬ! Під стіночкою в дружному колі. Він їм заряд прямо в центр і кинув! Не можна було в місті в лоб атакувати, а такі команди віддавали! Ми нарвались на два кулемети і… самі все розумієте… В багатьох командирів настає ступор, бо вони просто не на своєму місці, а війна відразу показує, хто є хто. Всі ті, хто за своєю суттю є рвачами, кар’єристами на крові та імітаторими – це фундамент завтрашніх 200-х. Якщо їх не позбутись до бою – в бою це просто даремні жертви і вал похоронок! Тішусь, до речі, що мені поламало пальці на руці, бо я страшенно люблю грати у футбол і, напевно, один з небагатьох, хто між відірваними руками і ногами, обрав би краще цілі ноги! А Ви, «Волоцюго»?»

   ——-

– Я єдиний, хто вижив з нашого «течика». Хоча скільки нас в ньому було – точно не пригадаю… Бачиш, черепушка перемотана і щелепа трохи набік? Чи витік мозок? Не знаю. А може, його там і не було ніколи? За пацанів не питай – я відразу скаженію.

   ——-

– У нас в роті 6 чоловік лишилось. Не у взводі, а в роті! В сусідній – 7. Скільки тримаємо фронту? То воєнна тайна. Кілька кілометрів! Ні, не жартую. В нас , щоправда, зараз ротація, то я оце не знаю – виходити на ППД, чи лягати в госпіталь. В мене від вибуху тромби зрушилось і шкіра потріскала. Я до того в Крамі був, але там всіх лікують в основному знеболювальними. Хоча лікарі хороші, просто загнані. А родом я з Хмельницького. Може, туди скерують? Було б добре – дітей побачу…

   ——-

– У нас баба в штабі є, яка капець як любить жартувати! Побачила наші окопчики і каже: « Оце вже гарні могилки ви собі викопали!» Якогось біса приперлась на позиції: «І коли вас вже тут в цих могилках закопають?!» Це в неї такий чорний гумор. Ми їй між собою дали позивний «Могилка». А вони там в Крамі всі ходять в білих шортах і майках, а на нас дико зляться, що ми заважаємо їм вольготно жити – постійно задаємо якісь тупі питання то про зарплату, то про ротацію, то про пальне! Як казав «засновник України» товаріщ Лєнін: «Страшно далекі оні от народа!»

   ——-

– Мої хлопці стояли на Миколаївському напрямку. Місяць під вогнем. Зі всіма наслідками. Їх опівночі через місяць вивели о восьмій вечора, а о восьмій ранку їм комбат в каже: «Валіть назад на ті самі позиції!!!» Хлопці до нього: «А помитися?! А випрати одяг?! А поспати хоча б дні два нормально?!». А він їм: «А мені похєр ваші проблеми!» Тоді бійці вперлись і кажуть: «Не підемо!» І не пішли. Це вже потім виявилось, що ніякої беерки (бойового розпорядження. – Авт) у нього не було! В мене, до речі, один знайомий тепер судиться з начальством на ту ж тему. Адвокат з’ясував, що його ТРИЧІ кидали на смертельно небезпечні напрямки без жодної беерки, щоразу ховаючись за термін «то військова таємниця»…

   ——-

– Думаю, якби нашому полкану не треба було генерала, то нас би в Сєвєродонецьку й не було! А так звєзда, добита кров’ю! Хоча мужик не сцикун, а на фоні інших полканів ще дуже адже нормальний.

   ——-

– Нам пропонували кулемет «Браунінг», американський. Ми постріляли з нього і відмовились! Це на нього треба виділити ціле відділення! Один таскає ствол, один станину, ще троє-четверо – патрони в цинках! Як одного-двох задвухсотили чи затрьохсотили – все, його бойова робота завершилась, бо треба буде нести ще вбитих і поранених – а це повна виходить дурниця! Замість них взяли два німецькі МГ – «коса смерті». І носити легше, і в обслуговуванні – чудесно! А «Браунінг» добрий десь на стаціонарному блокпосту, а найкраще на турелі на добрій машині! Насипав і міняєш позицію. І цинки не треба таскати. Вирив біля окопчиків пару капонірів для машини – й тільки переїжджаєш з позиції на позицію! Щоправда, у нас тісний контакт і з артою – щось десь уроди зарухаються – ми відразу туди корегуємо вогонь – і в них зникає вся активність. На позиціях маємо РПГ і АГСи. Але без мінометки і арти – нині ніяк! А ви що маєте в окопах? Та ти гониш?! І скільки воно б’є по відстані?! А танк? То як ваше начальство хоче, щоб ви той танк підбили?! А я думав, що то тільки в нас в піхоті багато командирів – дов…ів…

   ——-

– В нас з мінами була історія. Спочатку вибрали ділянку, щоб ми копали окопи. Почали рити – приїжджає якесь тіло і починає щось кричати голосом через рот. Ми йому: «Підійди ближче – ми не чуємо!» А воно: «Не підійду, бо ви на мінному полі!» Виходили звідти як по тонкому льоду…

   ——-

– А ми по мінному полю в атаку пішли. Спочатку протитанкові міни були, а потім якісь дивні – з трьома пелюстками, які стирчали з -під землі! То тільки один одному кричали: «Обережно – міна!» Добре, що вогню не було, бо всі б там лягли. А так, Богу дякувати, тільки один двохсотий – йому відірвало ноги (я такого вчора в Крамі в прийомному бачив), а один турнікет слабо затягнули. А може, в нього ще де осколки зайшли – хто його тепер знає…

   ——-

– Моя мама у Василькові почала сперечатись з сусідкою і довела цю ватніцу до істерики. Жінка почала кричати на маму, що скоро прийдуть русскіє, а она їм в всєм помагаєт! Мама пішла в СБУ і написала заяву. Погрози сусідки знехотя перевірили – шок! Вона мала на компі карту, де були зафіксовані всі пересування наших військових частин за останні місяці! Пенсіонерка поважного віку з тих, що сидять на лавочках і шкодують за зникненням СССР…

   ——-

– Я з Чернівців. Позивний «Тигр». У мене астма, висока міопія і ще низка серйозних захворювань. Служив при військкоматі. Воєнком каже: «Треба поїхати на місяць до Львова – почергували.». І ось я вже два місяці «чергую» на передку. Задихаюсь і мучаюсь. А ви як в ТРО комісію проходили? От і ми так само. Головне, щоб по кількості все грало. Я просто хочу цій падлі подивитись в очі!..

   ——-

– Мій брат, а він здоровий , як тюрма, піймав з друзями біля Енергодара рашасолдата. В повному екіпіруванні, але без автомата – видно, побіг від своїх не в той бік. Той почав скиглити. Мовляв, обманули, не сказали, куди йдемо! Брат каже: «А ну, розблокуй свій телефон!» Той ніяк. Брат його попросив, провівши єдиний удар в яйця. Той розблокував. А там в месенджері: папа, мама, рєжєм хохлов – скоро будем в Кієвє! Дали по морді – і передали СБУ. Хоча треба було вбити, бо воно невиправне. Але і обмінний фонд потрібний, правильно?

   ——-

– Ми думали, що то наш останній день настав. Позавчора біля Лисичанська. Увірвались ми в бліндаж, а та сволота лізе з усіх сторін! Їх арта не била, бо там поряд стояв руский танк – боялись зачепити. Наш хлопчина вилетів в прохід бліндажа – вони його на світлі з кількох автоматів і задвухсотили… Ми почали відбиватись гранатами – їх там було до дідька – кидали все без розбору! Отут їх РГОшка нам в бліндаж і залетіла. Вибух просто страшний – так контузило, що вуха завернулись!!! Частину осколків прийняла броня, а ось ці зайшли в спину. Почав ригати, кров пішла носом. Всі постраждали, але живі! Так, кидаючи гранати, і всі дев’ятеро вирвались. А той десятий лишився сидіти під стінкою бліндажа. Він зранку, до речі, двох руських застрілив… Я собі об його бронік і палець зламав, коли гранати кидав. Не розрахував просто…

   ——-

– Я Юра, Морпєх, 503. Контузія важка, очі. Але то таке – до своїх хлопців обов’язково повернусь, що б лікарі не казали. Морпіх – це взагалі не рід військ, а стан душі. Знаєш, є вислів: «Не сци, Морпєх, ми твій недолік в подвиг перетворимо?» То це про нас. Хоча і в нас різні трапляються. Та ми таких просто ігноруємо. На війні різне було – і зради, і втрати. Одного разу хтось з місцевих порадив русні – і вони нам перекрили всі п’ять шляхів відступу! Але знову ж таки, саме місцеві жителі підказали шостий шлях, яким ми вийшли без 200-х! Бачив танки, в яких не працювала гармата – вони їхали полякати ворога звуком двигуна і кулеметом – це, чорт забирай, їм вдавалось!

Ця війна провела тотальну очистку суспільства. Бачив Добкіна з бандерівським прапором на шапці? Думаєш, він змінився? Ні на грам. Що це? Правильно – страх. Значить, ми повинні на окупантів нагнати такого страху, щоб вони навіть боялись згадувати слово Україна, а при словосполученні «український воїн» – просто всцикались! І не треба людей дурити – ця війна буде ще довго і до цього ми повинні бути готові. Бо такий наш шлях. Шлях воїнів. Я в політику взагалі не лізу, але за провалену мобілізацію працівники всіх військкоматів був мають вже бути на «нулях»! Бо тримати війська без заміни – це множити кількість самогубств і неадекватних вчинків – зрив нервової системи ніхто не скасовував. Навіть в російських нацистів щотри місяці – ротація, а вони ж, як на мене, взагалі не люди, якщо погодились за 80 доларів в день вбивати і ґвалтувати жінок і дітей! І без різниці, хто він – тувинець, бурят чи дагестанці. Після повернення в свої болота чи гори ці виродки повинні ночами здригатися від грому і блискавок! А наші розвідники повинні знаходити пілотів літаків, які кидали ракети на Кременчук і Одесу, їх викрадати і судити, а якщо не вийде – ліквідовувати. Бо інакше ці ублюдки приповзуть до наших онуків.

Микола САВЕЛЬЄВ, позивний «Волоцюга», ТРО, Донецька область

Share.

Leave A Reply