Так пішов «Влас»…
Я донині думаю, що, мож-ливо, все пішло б тоді по-іншому, якби керівництво бату послухало «взводніка» «Варшаву» і забирало зміни з позицій «по сірому», а не тоді, коли небо вже чисте і в ньому швидше від пташок з’являються під – кідрони, які корегують вогонь арти. Хоча, не виключено, що низка неприємностей просто наклалась одна на одну. Та все тоді пішло саме так, як пішло, і нічого вже не зміниш…Рік тому, 25 жовтня 2022 року, поблизу селища Новоселівське Луганської області Бог, який інколи милосердний і добрий і до бійців Тероборони, подарував мені і моїм товаришам другий день народження. Але не всім. Він чомусь забрав до себе найкращого з нас – доброго, щирого, працелюбного та життєрадісного «Власа». Я спробую чесно розповісти про цей день. Якісь деталі не потраплять на шпальту газети, але я маю право на це умовчання…
Ми завжди з радістю знімались з посадки, посіченої уламками мінометних мін і снарядів. Інші групи заходили на «Гном» і «Мігель», цікавлячись подробицями: куди прилітало, чи є ще вода, пасує чи ні щось поглиблювати, де і чиї лопати, хто чистив (і чи чистили) кулемет МГ на «еспешці», коли заїжджатимуть на позиції «бехи» сусідів з мотопіхоти та подібними речами, які, непомітно для тебе, стають звичайними деталями фронтового побуту. Групи, які виходили з бойових позицій, більше цікавились, де саме стоятиме транспорт, який вивезе нас із цих замінованих чорних трясовин ґрунту, з цього неодноразово проклятого земляного місива, де кожний крок супроводжується протяжним цьмаканням розораної технікою і прильотами твані чорнозему, а засохлі соняшникові поля вражають своєю непотрібністю і якоюсь нікчемністю. Волочачи на собі рюкзак із залишками їжі, спальник, карімат, «ерпееску» з боєприпасами, бронік, шолом, автомат, ніж, якісь «труби», рації, мимоволі згадуєш безсмертного Швейка: «Скільки непотрібних речей носить з собою вояк!» Думки вивітрюються, дихання збивається, на свист мін ти вже реагуєш лише неглибокими кніксенами – присіданнями, переходиш у режим робота, під звуки канонади, ступаючи слід у слід за тим, хто йде перед тобою, з натугою витягуючи ноги в рятівних важких «таланах», і якось без хвилювання споглядаєш нерозірвані міни та снаряди, які ніби натякають, що мінімальний шанс вижити таки є… Далі на проміжному «Попугаї» очікуєш на транспорт (що приїде – те й прекрасно!), запаковуєшся, не дуже дбаючи, чи не вперся твій заряджений автомат комусь у бік, і по хитро всіяному російським інженерним підрозділом з Петербургу мінами – ТМками, земельно-брудному полю, подумки розмовляючи з Богом або засинаючи, намагаєшся виїхати на рятівний асфальт…
… Перед тим, як пакувати речі, мені чомусь захотілось сфотографувати на мобільний саме нашого «Власа», який, побачивши мою спробу, на мить завмер і поправив одну з трьох рацій. «На згадку», – пояснив я, навіть не підозрюючи наскільки пророчими виявились мої слова…
До нас щедро прилітало сюди все, що застосовував під Новоселівським і Стельмахівкою ворог: «кабанчики» з мінометів, працювали САУ, танки, прилітали касетні боєприпаси і навіть ворожі вертольоти, саме тут кілька днів тому загинув «Явор» – осколок прошив його навскоси і шансів вижити в мого колеги із журналістського цеху Василя Яворського не було жодних . Але цього дня біди не віщувало нічого – обстріли були вельми лайтовими.Хоча, як потім згадували побратими-«тереошники», було чомусь дуже тривожно. Але неспокійно на серці на війні завжди…
…Зранку все відразу чомусь пішло не так. Спочатку почались прильоти мін біля відносно спокійного транзитного «Попугая». Харківська «беха» швидко втекла,а ми лишились в кущах, чекати приїзду надпрохідної «шишиги», і коли підтягнуться «Хава» і «Чюс», що лишились на «Гномі» і «Мігелі» передавати позиції. Десь за годину почулось потужне ревіння цього старого, але відносно надійного «газона», який через прильоти на «Попугай» не заїхав, зупинившись біля смуги дерев. Не встигли ми туди дочалапати по болотяним барханах і скиртах, як з лісосмуги вилетіли якісь брудні танкісти, котрі почали крити нас несусвітнім матом, бо вони сховали в цих кущах свого бойового коня і вимагали, аби ми звідти «уйо…вали», бо ми їх демаскуємо! Аргументи виявились досить переконливими, «шишига» розвернулась і від’їхала від агресивних танкістів ще метрів на 100. «Гал» скомандував лягти в кущі, бо всім залізти в кунг і там чекати випадкового прильоту було б тупо. Нарешті, обливаючись потом, до нашого ГАЗ-66 підтягнулись «Хава» і «Чюс». Передаючи один одному зброю і рюкзаки, як втомлені мурахи, ми почали залізати в кузов. «Бук», «Буківна», «Авер», «Хава», «Чюс», я, «Адвокат», «Гал», «Варшава»… «Влас» запустив всіх, викинув сигарету, яку докурював, заскочив сам, затраснув двері і вмостився біля мого рюкзака. «Шишига» заревіла, здригнулась і повільно попливла по в’язкому місиву. Тепер потрібно було без пригод вибратись на асфальт, бо сюрпризи, які позаривали рашистські сапери, робили цю дорогу вкрай ненадійною Я подумки подякував Богові за завершення цього етапу дороги і попросив його далі бути поруч з нами. Але він не почув…
…Хвилин через п’ять машину сильно струснуло – всі охнули, але це, на щастя, був лише якийсь пагорб і народ почав нервово-полегшено сміятися. Незадовго до цього на одній із мін підірвалась наша «мінометка», з п’яти бійців вижив один – наші страхи перед підземними пастками були аж ніяк не безпідставні. Невдовзі «газон» почало колихати на ямах, мої ноги поповзли по вкритій брудом долівці, я спробував втримати рівновагу і встав. На грязюці зробив пірует, і мене розвернуло до переднього борту обличчям. Що сталось далі – я просто не встиг зрозуміти. Вибуху чи свисту міни в салоні чути не було, але звук був дуже різкий, нас знову страшенно струснуло, відразу заклало праве вухо, різко запекло під правим оком. Я від страху сильно його примружив, бо наївно подумав, що це не дасть окові витекти. Коли відважився відкрите ліве око – навколо було повно пилюки і галасу. Глянув вправо – «Чюс» і «Хава» на місці. Крові не видно – тільки в «Чюсіка» чомусь дуже здивоване обличчя (потім з’ясувалось, що він отримав серйозну контузію і суттєво втратив слух). Раптом почувся моторошний крик «Варшави», який приходитиме до мене у страшних снах: «Влас» – «двохсотий!» І за секунду: «Всі – на вихід!» Великий осколок потрапив «Власу» в голову (потім розтин показав, що ще один перебив ногу) і кількома цівками стікав на мій рюкзак. Побачивши криваву рану нашого товариша, якось по дитячому скрикнув «Бук». Його заглушив викрик «Буківни»: «В мене біль в хребті! Здається, осколок!!! Біжіть в посадку – я спробую за вами!!!» Далі, як в уповільненій зйомці: хапаю автомат, перестрибую через тіло Володі Власова, зіскакую на землю. До посадки – метрів 30 – 40. Відчуваю, що пролітаю їх за три секунди. Звалююсь за дерева. Поряд втомлено падають з закривавленими головами в траву водій з позивним «Робот» і зв’язківець «Шнайдер» – їм обличчя і голови посікло дрібними уламками лобового скла. Підбігає «Варшава»: «Всім себе оглянути! Якщо є серйозна кровотеча – доповісти!» Бодя відразу присідає біля пораненого «Буківни», який лежить на животі і поводить себе дуже достойно – не панікує і запевняє, що в нього нічого страшного – адже добіг в посадку сам (згодом з’ясується, що уламок міни роздробив йому один з хрящів). Виявляється, що аптечка при собі в одного «Варшави», всі наші лишились в потрощеній осколками машині…Попри трагедію і нашу певну розгубленість, «Варшава» залишався дивовижно – спокійним і зосередженим – для себе я знаю, що Богдан, як мінімум, двічі врятував наші життя на цій війні, і я завжди це пам’ятатиму. Хоча він, відверто кажучи, деколи до нестриму замахував своїми зауваженнями, але до слів людини, яку ми між собою називали «людина-тролейбус» (за кілька антен від рацій, які постійно стирчали з його розгрузки), прислуховувались і його підлеглі і командири: в діях цього різкого старшого лейтенанта завжди було все раціонально і по-військовому доцільно – давався взнаки досвід АТО…
…Поряд«Шнайдер» по рації викликає евакуацію. Без толку – його ніхто не чує. До речі, саме «Шнайдер» приїжджав тоді, щоб поміняти акумулятори на «ретріку». Якби не він – нас би взагалі цього дня ніхто не почув… Поки зв’язківцеві перев’язують голову, беру рацію і я: «Всім хто мене чує! Говорить «Волоцюга»! В нас один двохсотий і кілька «триста»! Просимо прислати евакуацію! Просимо прислати евакуацію!» З евакуацією у нас погано. Як і з зв’язком. Як і з логістикою. Як і з артпідтримкою. Ми – Тероборона. Легка піхота. Настільки легка, що іноді ні для кого нічого не важимо… Починаю ловити себе на думці, що все якось по-кіношному, нереально і відбувається не зі мною – адже на строковій службі в Підмосков’ї я лише двічі за два роки стріляв з карабіна СКС і ніколи не мріяв потрапити на справжню війну…Нарешті ефір ожив, і мене хтось почув. Віддаю рацію «Варшаві», який повідомляє нагору подробиці, і знову лягаю під дерево…Мене нудить, в голові і вухах гуде, а в очах – міріади кольорових метеликів – всі ознаки високого тиску, а як потім з’ясувалось, ще й контузії…
…Наважуюсь і двома пальцями розсуваю повіки правого ока – ура, я БАЧУ!!! За кілька хвилин «Варшава» підходить до мене: витер марлею кров біля вуха, огледів тонкий осколок під оком і несподівано знайшов ще один – справа від скроні. «Так, «Волоцюго», руками того не чіпайте – бо може бути десь зачеплена судина. Поїдете до медиків – вони все зроблять». Бодя завжди був зі мною на «Ви», а всі мої заклики бути простішим – ігнорував. «Гал, – кличе «взводнік» свого товариша по АТО.– Знаєш, що треба зробити? А потім візьміть з хлопцями тіло «Власа» і принесіть сюди, бо якщо вдарять по машині, то воно згорить». «Гал» безшумно зникає. Я дивуюсь його численним військовим умінням і талантам, спокою в найважчих ситуаціях і просто в захваті від його трохи сором’язливоі усмішки. Як розповідав мені якось в окопі «Хава»: «Я, «Волоцюго», тільки єдиний раз бачив, як «Гал» нестримно сміється – коли ти розказував історію, як мужика хапнув «біляк» і він бігав за гномами!» Я донині страшенно гордий, що зміг тоді розсмішити «Гала», який нині разом з «Варшавою» бігає серед штурмовиків з автоматом по Бахмуту…
…Пролітають чужі «бехи». Бійці на броні махають нам руками – думають, вочевидь, що ми зламались. Пропоную «Варшаві»: «Давай і я піду за тілом «Власа» – я в літах, мене не шкода». Варшава усміхнувся: «Мені всіх шкода. Та хай йдуть молодші – це доцільніше і швидше». За кілька хвилин хлопці приносять нашого «двохсотого» – кров з голови вже майже не ллється, а її згустки застигають на «броніку». Дивлюсь на контужених Юру «Чюса», Вадима «Авера» з кулеметом, мого командира відділення Андрія «Адвоката», народного артиста України Андрія Хавунку, «Хаву», з яким ми кілька діб провели в одній копанці – вони вже себе опанували і тепер лише п’ють воду і час від часу кидають погляди на те місце, де лежить тіло мертвого «Власа». Починаємо розглядати «покоцану» осколками 120-го міномета машину. Виглядає на те, що прильотів було два. З десяток осколків пробили правий і лівий борти та задні дверцята. Кілька – прошили кунг наскрізь. Один величезний уламок пролетів над головою «Чюса» і «Хави» і вилетів сантиметрів за 10 від моєї голови, двома вбило Володю Власова, «Власа», склом посікло зв’язківця і водія, два малі осколки вп’ялося в мене, чималий уламок заліза під гострим кутом пробив кунг і ледь не знерухомив назавжди «Буківну». Хвилин за сорок з’являється «беха» – медичка з 92-ї бригади (заслуга нашого «Відьмака»). Фіксую схвильовані обличчя бородатого дивного, але відчайдушного «Бєрса», не готового до компромісів різкого «Кателика», незвично сумного «Бєні», дитяче – «Южного», і заклопотане – «Відьмака». Ноші з «Буківнею» міцно закріпляють на спеціальні тримачі. Поранені вантажаться самі, решта моїх побратимів залишаються з «Бенею» і з тілом «Власа». Їх мали б забрати. Потім. Але хлопцям довелось, зрештою,вибиратися самим. На розтрощеному осколками і залитому кров’ю понівеченому ГАЗ – 66 му…
…«Бєрс» залізає наверх і керує «бехою», яка їде до евакуаційних автівок задом, бо розвернутися в цій смертоносній багнюці – нереально. Коли броня рушає з місця, я помічаю, як бойовий медик «Відьмак», який вже на цій війні бачив чимало людського горя і страждань, гірко плаче. Але, 
можливо, мені це тоді тільки здавалося…
Микола САВЕЛЬЄВ, старший стрілець 62-го батальйону 103-ї бригади ТРО, позивний «Волоцюга»
Р.S. 25 жовтня 2023 року – річниця з дня загибелі бійця 62-го батальйону 103-ї бригади ТРО Володимира Івановича Власова (позивний «Влас»), 1977 року народження, львів’янина, уродженця Чернівеччини, чоловіка чарівної Тетяни, батька двох хлопчаків Сашка і Дмитрика, хорошої людини і справжнього воїна, який зараз спочиває на Марсовому полі. «Влас» лише один з десятків тисяч, котрі вже пройшли цю війну до кінця. Кому не важко – помолітьсяза нього.
